– Ну? Яку нісенітницю цього разу мені доведеться слухати? — спитала Тетяна, глузливо дивлячись на чоловіка.
— Не заводься, Таню, — миролюбно відповів Віктор. — Якби мені вийшло, я, звичайно, приїхав би вчасно. І ти це добре знаєш. Ну що за дитячий садок?
Стояла тиха зимова ніч. Світло ліхтаря, що стояв біля під’їзду, було направлено прямо у вікно. Тетяна, зітхнувши, встала і опустила жалюзі.
— Якби це було вперше, Вітя… — промовила вона з сумом у голосі. — Син так чекав на тебе… Ти міг хоча б у день його народження постаратися виконати свою обіцянку?
Віктор завозився на стільці. Його рука мимоволі потяглася до смартфона, що лежав на столі, але він обсмикнув себе. Тетяна тим часом продовжила:
— Знаєш, як важко, коли дитина, заглядаючи у вічі, запитує: «Ти віриш, що тато приїде сьогодні? Я вірю!
— Ну, зараз почнеться… — буркнув Віктор. — Дванадцять років діти не бачать батька, і це все. Ну навіщо на ніч дивлячись?
— Тому, що іншим часом ти зайнятий! — майже сердито сказала Тетяна.
Помовчавши, вона додала:
— Скажи, Вітя, тебе влаштовує так жити?
Віктор, насупився, мовчав.
— Так… Мабуть, тобі не дано уявити, як бути заміжньою і місяцями не бачити ні чоловіка, ні батька своїх дітей, — зітхнула Тетяна.
Він хотів було щось заперечити, але Тетяна жестом зупинила його.
— Гаразд, Вітя, добраніч. Я тобі постелила у вітальні.
Не бажаючи більше нічого чути, вона зникла у спальні.
***
Тетяна та Віктор знали один одного з інститутських часів та одружилися відразу після захисту диплома. У них було двоє синів. Старшому Денису було дванадцять років, молодшому Олегу сьогодні виповнилося десять.
Останнім часом Віктор все рідше бував разом із сім’єю, за що хлопці нерідко на нього сердилися. Періодично висловлювала своє невдоволення і Тетяна, це була далеко не перша їхня розмова на цю тему.
Покірно лігши на дивані у вітальні, Віктор поринув у невеселі думки. Адже він і справді забув про обіцянку Олегу відзначити його день народження разом. Точніше, згадав про це тільки в другій половині дня, але навіть пальцем не поворухнув, щоб приїхати додому хоча б до кінця свята.
Заснути йому заважало сумління. Зітхнувши, Віктор підвівся з дивана і тихенько увійшов до дитячої. Навшпиньки він підійшов спочатку до молодшого, потім до старшого.
Хлопчики спали. Потупавшись трохи в кімнаті, він вийшов.
***
Наступного дня Тетяна сказала чоловікові:
— У вівторок у хлопців розпочинаються канікули.
— М-м-м, — промимрив Віктор, захоплено гортаючи стрічку в смартфоні.
— Ти пам’ятаєш, що їм обіцяв?
Віктор нарешті відволікся від гаджета і на якийсь час завис, дивлячись на дружину. Він пам’ятав, що дав синам якусь обіцянку, але що саме він їм пообіцяв, згадати не міг.
Правильно зрозумівши вираз його обличчя, Тетяна терпляче нагадала:
– На лижах покататися.
— А точно, — Віктор усміхнувся. — А наші комплекти цілі?
– І в безпеці.
Раптом Віктор насупився і підвівся з-за столу.
— Із задоволенням виконаю свою обіцянку. Тільки спочатку мені треба зателефонувати до шефа, уточнити, чи немає чогось термінового.
Взявши телефон, він подався на балкон і зробив дзвінок. Його поведінка була дуже знайомою, Тетяна вже знала, чим усе закінчиться, і подумки закликала себе до терпіння.
Передчуття її не підвело. Повернувшись із балкона, Віктор важко видихнув:
— Несподівано, проти…
– Що таке? Знову відрядження? — спокійно спитала Тетяна.
— Так… — Віктор почухав підборіддя. – В Польщу. Причому терміново.
– Ти серйозно, чи що? А як же твоя обіцянка?
— Ну, що я можу зробити?! – Він розвів руками.
— Як щодо того, щоб знайти іншу роботу?
— Ти чудово знаєш, як зараз справи з роботою. Крім того, на що ми житимемо, поки я шукатиму нове місце? На твоїй зарплаті особливо не розженешся.
Відповівши, він вирушив збирати речі. Не знайшовши що сказати, Тетяна пішла за ним. Спостерігаючи за тим, як він пакує валізу, вона запитала:
– Коли повернешся?
— Днів за десять. Може, за тиждень. Тож, можливо, ми з хлопцями ще встигнемо покататися.
— Ось сам їм про це й скажи.
Повернувшись з прогулянки, Денис і Олег побачили валізу, що стоїть біля дверей. Вони одразу все зрозуміли.
– Тату, ти ж обіцяв! — почав молодший.
— Ти ж щойно приїхав. І що, знову? – обурився старший.
– Так, доводиться їхати, – Віктор серйозно глянув на синів. — Це не моє рішення, начальник так сказав. Наказ командира не обговорюється!
— Але ж ти казав, що поговориш із начальником… Що на канікулах ми разом! – схвильовано продовжив Олег.
— Я дуже хотів би побути з вами і з мамою, але обставини… — Віктор похитав головою. — Не завжди буває так, як хочеться.
— Та ти просто… Просто…! — вигукнув невдоволено Олег.
— Ей, що це ще таке? – насупився Віктор. — Що за слова?
— А що він таке сказав? Правда неприємна? — на відміну від молодшого брата, Денис говорив спокійно.
Зберігаючи крижаний спокій, він закінчив:
— Я сказав би про тебе інакше. Ти просто обманщик і більше ніхто!
Рушивши з місця, хлопці кинулися в дитячу кімнату.
Віктор обернувся до Тетяни:
— Це ти їх виховуєш! — сердито засопів він.
— Хочеш сказати, що виховав би краще? — примружилась вона.
— Вони в тебе зовсім розперезалися, — пробурчав він.
Однак його голос звучав уже менш упевнено.
— Схоже, ти певен, що ти вклав у них батьківське виховання! — з сарказмом озвалася вона.
— Можливо ременя вони давно не бачили…
— І це все, на що ти здатен?
На це Віктор нічого не відповів.
***
Вранці, підходячи до таксі, Віктор задер голову і подивився на вікна своєї квартири. Зазвичай він бачив там два, а то й усі три обличчя, але зараз рідні вікна здалися йому темними та холодними.
Совість знову зачепила його в душу, але він тільки відмахнувся.
– На вокзал! — скомандував він, сідаючи у таксі.
В потязі Віктор поринув у роздуми. Йому справді було трохи соромно через те, що він вкотре змушений був йти на обман сім’ї.
А ось раніше все було інакше. Буваючи у відрядженнях, він сумував за дружиною та дітьми. Що йому завадило жити так далі?
– Обставини, – пробурмотів він, поринаючи в дрімоту.
Відрядження, переїзди, клієнти та партнери віддалили його від родини.
Нині він їхав не до робочої поїздки, а до жінки, з якою познайомився на корпоративі три роки тому. Вони не бачилися майже півроку, і він дуже хотів цієї зустрічі.
Коли Віктор згадав про кохану, по обличчю його розпливлася усмішка, а його думки потекли в приємнішому напрямку.
***
Тетяна була у приятельських стосунках із дружиною начальника чоловіка Катериною. Зараз вони з чоловіком були в Польщі.
Дізнавшись від Катерини, що начальство не відправляло Віктор в жодне відрядження, Тетяна була здивована. Вона давно звикла до того, що чоловік далеко не завжди дотримується слова, але до такого відвертого обману не була готова.
“Можливо, у нього хтось є?” — з тривогою думала вона.
Вони з чоловіком останнім часом сильно віддалилися один від одного. Близькість, що колись була між ними, зникла. Він віддалився навіть від синів. Чи це можна було пояснити його постійними відрядженнями…
Ближче до вечора тривога посилилася. І недарма. Коли хлопці лягли спати, Тетяна отримала від приятельки нове повідомлення:
«Мені здається, ти маєш це бачити», — писала Катерина.
До повідомлення було прикріплено фото її чоловіка. Життєрадісний і задоволений, він веселився у басейні з якоюсь дівчиною. Розглядаючи фото, Тетяна раптом зрозуміла, що давно вже не бачила його таким щасливим.
У неї потемніло в очах, і вона опустилася на диван. Накотила образа, руки стиснулися.
Чому? Що з нею не таке? Вона стежить за собою і виглядає молодшою за свої роки. Працює, готує, встигає утримувати в чистоті квартиру.
«Невже це тільки тому, що я дістаю його через те, що він не дотримується слова?» — з тугою думала вона.
Їй захотілося зателефонувати до чоловіка і висловити все, що про нього думає. Але потім вона передумала: це не та ситуація, яку можна обговорювати по телефону.
«Хай тільки повернеться…»
Вона стиснула зуби і різко видихнула. Гаразд. Що б там не було у них із чоловіком, діти від цього переживати не повинні.
Вона зазирнула у дитячу. Нахмурені сини в навушниках грали в комп’ютерну гру. Тетяна увійшла та поклала їм на плечі руки. Хлопчики обернулися
– Ей, хто там хотів покататися на лижах? – Усміхнулася вона.
— Тато ж поїхав… — буркнув Олег.
— Але ж я тут!
Очі синів зраділи. Не говорячи більше ні слова, вони кинулися збирати речі. Цього ж вечора вони поїхали на турбазу.
***
Наступного дня за обідом у кафе Тетяна зустріла свого однокурсника Данила. Ще до того, як вона зустріла Віктор, вони зустрічалися. Коли вона вийшла заміж, вони вирішили залишитись друзями, а потім їх дороги надовго розійшлися.
Він упізнав її першим. Коли він підійшов до них, Тетяна щиро зраділа зустрічі, і вони швидко розмовляли.
– Треба ж! Років з дванадцять ми не бачилися з тобою, Тань, а виглядаєш ти тільки ще прекрасніше! — він дивився на неї з неприхованим захопленням.
— Та ну, облиш… — зніяковіла вона.
— Це не комплімент, — Данило серйозно глянув на неї. — Я дуже радий, що тебе зустрів.
Перевівши погляд на хлопчаків, що сиділи поруч, він підморгнув їм:
– Які чудові у тебе хлопці! Давайте знайомитись?
Виявилося, що Данило приїхав сюди розвіятись, відпочити після непростого розлучення. Тетяна, зрозумівши, що він старанно оминає цю тему, намагалася не завдавати йому занепокоєння.
Усі дні, що залишилися, вони вже не розлучалися. Спостерігаючи за тим, як прив’язуються до Данила сини, вона несподівано для себе сумувала, що це не Віктор весело грається з ними.
Данило жив у одному з ними місті. На прощання вони обмінялися телефонами. Попрощалися вони дуже тепло.
***
Додому Тетяна та хлопчики повернулися на день раніше за Віктора.
Він приїхав пізно ввечері, і як тільки Олег та Денис лягли спати, у них із Тетяною відбулася непроста розмова.
– Ти все не так зрозуміла! — квапливо говорив він, дивлячись на власне фото у басейні. – У нас просто була вечірка. У мене з цією дівчиною нічого немає!
– Я тобі не вірю, – відповіла Тетяна.
Тоді Віктор почав говорити, що нічого серйозного не сталося, і він обіцяє, що це не повториться.
Але Тетяна була непохитна.
– Я подаю на розлучення.
Після невеликої паузи він запитав:
– Не пошкодуєш?
— Якщо й пошкодую, то тільки про те, що не розлучилася з тобою раніше, — відповіла вона. – Іди.
– Навіть так? – посміхнувся він.
– Так, саме так.
– Добре, я піду. Але ти про дітей подумала? Як їм буде без батька?
— Краще зовсім без батька, ніж із таким, як ти. Слово своє ніколи не тримаєш, ще й зраджуєш… Іди, Вікторе, — твердо повторила вона.
Йому нічого не залишалося, як вирушити збирати речі. Вже в дверях він сказав, що взяв тільки найнеобхідніше і якось заїде за іншими речами.
Тихо прикривши за собою двері, Віктор пішов.
***
Тетяна вирішила поки що нічого не говорити хлопцям. На всі їхні запитання вона відповідала, що вони з батьком вирішили поки що пожити окремо.
На розлучення вона подала одразу, але процес затягнувся — чоловік не був уже на двох засідання поспіль.
Олег і Денис поводилися не як завжди. Вони ходили похмурі, відповідали невпопад і навіть трохи з’їхали у навчанні.
“Здогадуються”, – подумала Тетяна.
Вона не помилилась.
Хлопці давно зрозуміли. Єдиною людиною, з якою вони могли про це поговорити, був їхній новий друг Данило. Через деякий час вони попросили матір запросити його в гості. Нібито заради них. Вона погодилася.
Після чаю хлопці вирушили надвір, а Данило потихеньку вивів її на розмову про Віктора.
– Таню, хлопці мене ввели в курс, – після невеликої паузи почав він. — Вони здогадуються. Точніше знають усе, що відбувається, але не знають, як допомогти тобі.
— І тому вирішили покликати тебе як групу підтримки. Так?
— Ну, типу того, — кивнув він.
Після невеликої паузи Тетяна сказала:
— Справа в тому, Данило, що я не знала, як їм усе це піднести. Я не могла зрозуміти, як вони все це сприймуть і переживуть. Тому й місця собі не знаходила.
— Не хвилюйся, — заспокоїв її Данило. — Вони на твоєму боці. А це найголовніше.
Помовчавши, він додав:
— Якщо я можу тобі ще чимось допомогти…
– Ні. Але дякую тобі велике за підтримку. Ще чаю?
Відмовлятися Данило не став.
Поступово вони зблизилися. Віктора давно вже не було видно на горизонті, і Данило приїздив до Тетяни та хлопців майже щовечора. Поруч із ним їй було добре і спокійно. Відчуваючи його підтримку, вона відчувала, як потихеньку стає легше, після зради чоловіка.
Але через два тижні Віктор з’явився знову. Весь цей час він жив то в однієї коханої, то в іншої. Зрештою, вони довідалися про існування один одного і обидві вигнали його.
Навіщо він іде до своєї вже колишньої дружини, Віктор не знав.
Поговорити? Пояснити? Вимолити прощення? Пообіцяти, що все в минулому, а він змінився назавжди?
Він зовсім не був упевнений, що вона з ним говоритиме. Але…
— Спробувати не завадить, — сказав він собі, старанно витираючи ноги.
***
Тетяна, Данило та хлопці пили чай, коли пролунав дверний дзвінок.
Побачивши в вічко Віктора, Тетяна завагалася, але таки відкрила. Вирішивши не пускати його на поріг, вона вийшла на майданчик і зачинила двері за собою.
— Що, навіть пройти не дозволиш? – посміхнувся він.
– Навіщо ти прийшов?
Тетяна говорила тихо і дивилася на нього з такою зневагою, що він трохи знітився.
— Я… Е-е-е… За речами.
— Скажи адресу, я надішлю, — витримавши його погляд, вона закінчила.
— Може… Поговоримо?
— Не думаю, що в нас можуть зараз знайти якісь теми для розмови.
– Я хочу побачити синів! – сказав він.
– Побачиш. На суді, — посміхнулася Тетяна. — Будь ласка, з’явися хоча б на третє засідання.
— Зявлюся, — Віктор зміряв її недобрим поглядом. — Тільки май на увазі, що за квартиру та за синів тобі доведеться зі мною поборотися.
На третє засідання Віктор справді з’явився. На подив Тетяни, процес пройшов швидше, ніж вона очікувала. Суд ухвалив рішення на її користь, залишивши за нею квартиру та дітей. Апеляційна скарга, подана Віктором, була залишена без розгляду.
Через два роки за наполяганням синів Тетяна та Данило оформили свої стосунки та побудували чудову, дружну родину. Що ж до Віктора, то незабаром його кинули обидві подруги. Подальша його доля Тетяні невідома.
