Перед закінченням навчання Софія з Олегом одружилися. Софія була приїжджою з далекого містечка, а Олег – місцевий.
Жив він останні три роки удвох із матір’ю, батька рано не стало, підвело серце. Сім’я була дружна, Олег з раннього дитинства бачив, як батько трепетно ставився до матері, і підростаючи завжди знав:
– Коли одружуся, теж любитиму свою дружину, як тато маму. Дбатиму про неї й допомагатиму.
Олег був єдиним сином у батьків. Залишившись без чоловіка, Інна Романівна всю свою ніжність і любов перенесла на сина, хоча й так завжди діставалося йому все найкраще.
– Олежику, ти коли познайомиш мене зі своєю дівчиною, ходиш кудись, бігаєш вечорами, – цікавилася мати.
– Мамо, через тиждень приведу її до нас, зараз заліки, Софія сидить над конспектами. Ось здамо все тоді.
Інна Романівна сумувала і частенько плакала, дивлячись на фото чоловіка. Щаслива вона була зі своїм Миколкою, розуміли вони один одного з півслова, відчували один одного навіть на відстані. Обоє викладали у школі, згодом чоловік став директором школи, а вона так і викладала хімію.
Сина вона обожнювала, залишився він один у неї і вона дуже переживає за нього, а ще хочеться їй, щоб щасливий син був і знайшов би собі дівчину гідну.
– Мамо, привіт, ось познайомся, це – Софія, – підводячи дівчину вперед, сказав радісно Олег, відкривши своїми ключами квартиру.
Софія, була дівчина не дуже спритна, видно було, що вона то соромиться, то червоніє, то побіліє, гарненька, струнка зі світлим русявим волоссям нижче плечей і величезними блакитними очима. Та ще й під пильним поглядом Інни Романівни зовсім знітилася, вона знала, що мама Олега педагог.
– Здрастуйте, – тихо пролепетала вона, а господиня взяла її за руку і повела за собою в кімнату.
– Проходь, Софіє, не соромся. Ну, що ти така скромна? Я не кусаюся і поважаю гостей, – сказала вона, посміхаючись.
Поступово опам’яталася Софія. Всі сиділи за столом, уже пили чай з тортом, а майбутня свекруха розпитувала її про батьків.
– Тато у мене далекобійник, а мама працює в адміністрації міста, економістом. У нас проста сім’я, є ще брат старший, він перший рік після закінчення інституту працює в лікарні кардіологом, одружений, ну й молодша сестра, цього року вступила у юридичний коледж. Нас троє у батьків, – розповідала спокійно та докладно дівчина.
Інна Романівна добре зналася на молоді, стільки учнів пройшло через неї в школі, тому їй нічого не варто було зрозуміти, що перед нею сидить нормальна, не балувана дівчина. Їй звичайно хотілося, щоб її невістка була місцевою, вона навіть на прикметі мала доньку приятельки, але проти вибору сина вона була не проти. Підтримувала його.
– Дівчина з сім’ї, де троє дітей, має бути не примхливою та не балуваною. Щоправда здалеку, але це навіть ще й краще. Але вихована добре, чемна і шаноблива, це прямо видно по ній, – думала вона.
Софія вже спокійно собі розповідала про себе. Інна Романівна ще подумала, що говорить вона добре, так і ллються тихо її слова, дзюрчать наче маленький струмок. Потім Олег пішов проводжати Софію, а коли повернувся, мати вже сиділа на дивані. Вона прибрала зі столу і вимила посуд.
– Ну що, мамо, як тобі Софія? – насторожено спитав син.
– Ну що ж, поживемо-побачимо. На перший погляд дівчина гарна, вихована. Дай Боже, щоб так було й надалі.
– Дякую, мамо, а я все думав, що ти скажеш. Софія правильна дівчина, я порівнюю її з деякими студентками в інституті, і знаєш…
– Та знаю я, знаю, – зупинила його мати. – Знаю, вони вже й у школі старшокласниці бувають ого-го… А ти остаточно визначився з Софією, це твоя майбутня дружина?
– Так, мамо, звичайно, ми любимо один одного і хочемо одружитися.
Весілля було в кафе, батьки нареченої теж приїхали, познайомилися із зятем та його матір’ю. Залишилися задоволені один одним усі.
Після весілля спочатку молодята жили у матері Олега. Інна Романівна прийняла невістку добре, привітно. Хоч і намагалася Софія допомогти свекрусі, але вона сказала:
– Так Софійко, спочатку закінчиш інститут, трохи залишилося, у вас із Олегом зараз такий час, підготовка до захисту диплома, це важливо. Мені не складно самій зробити все і приготувати, і прибрати.
Вона справді ставилася до невістки з повагою та розумінням, і у відповідь отримувала гарну порцію добра та любові. Пощастило Інні Романівні та Софії, обидві раділи. Приятелька Інни Романівни, скаржилася, що її дочка вийшла заміж не за того, що постійні у них сварки. А Інна Романівна відверто та щиро не розуміла її, бо у них у родині все було добре.
– Добре, що мій Олег одружився з Софією, а не донькою приятельки, – тихенько про себе думала вона.
Після закінчення інституту Олег із Софією влаштувалися на роботу в один офіс. На роботу і назад їздили разом, Олег мав машину, ще від батька залишалася. А потім до них прийшло ще одне щастя у вигляді доньки Вероніки. Інна Романівна була щасливою, онука тепер займала весь її час. Вона від душі допомагала, поралася з нею, гуляла після роботи.
Ішов час, так і жили вони дружно, але настав час і Олег зі своєю родиною переїхали у свій будинок, купили щойнозбудований котедж. Інні Романівні було сумно, адже вона залишалася сама.
– Я розумію вас, діти мої, молодим завжди хочеться жити окремо, але сумувати я буду дуже.
– А ти частіше приїжджай до нас, мамо, – говорила Софія. – Місця всім вистачить, квартира велика.
Минав час, уже й Інна Романівна на пенсії, часто відвідує своїх, уже й другий онук народився. Іноді Олег привозить до неї онуків, вона із задоволенням пече їм улюблені пиріжки з яблуками.
Але онуки ростуть, вже Вероніці тринадцять років, і вона дедалі частіше поїздку до бабусі відкладає, а сама біжить погуляти із подружками. Час іде. Наближався день народження Інни Романівни, причому ювілей, Софія все думала, який подарунок для неї придумати. Чоловік прийшов із роботи, і вона звернулася до нього:
– Олеже, мені здається, нам треба влаштувати свято на честь ювілею твоєї мами у ресторані.
– Ну, що ти, вона не погодиться. І навіть знаю, вона скаже, що втрьох можна і вдома добре посидіти у сімейному колі.
– А пам’ятаєш, вона нам розповідала про своїх двох подруг дитинства і якогось Євгена, з якими вона ходила в похід у ліс і заблукали. Три дні їх шукали, добре хоч знайшли, – нагадала Софія чоловікові.
– Так, пам’ятаю, це тітка Марина і тітка Люба, дядько Євген був наш сусід. Вони тільки-но збиралися разом, відразу й згадували про цей випадок. Тільки ось вони всі живуть у селі, і мама з ними не бачилася відколи ми переїхали сюди. Адже моєї бабусі давно вже не стало, мама більше не їздила у село.
– Давай з’їздимо в село, це не так вже й далеко, розпитаємо про її подруг і друга. Якщо все гаразд, запросимо їх на ювілей матері. От вона зрадіє. Ну що ти дивишся так на мене, – засміялася Софія, – йдеться про твою маму. Мені здається, що вона буде дуже рада такому подарунку. Адже відколи твого батька не стало, вона нікуди не ходить. А раніше вони часто відзначали свої свята у ресторані, пам’ятаєш, вона завжди нам розповідала. Я її дуже розумію.
– Ну й дружина в мене, яка ж ти в класна! Звісно мама буде дуже рада.
…Напередодні дня народження матері Олег подзвонив їй.
– Що трапилося, Олеже? У вас все гаразд? – чомусь захвилювалася мати.
Інна Романівна була з тих жінок, які одразу налаштовуються на погані новини, якщо телефон дзвонить увечері.
– Привіт мамо, не хвилюйся все гаразд. Я дзвоню тобі з приводу твого дня народження. Як ти подивишся на те, якщо ми тебе запросимо в ресторан? Я подумав, що тобі буде приємно провести з нами час.
Вона замислилась, але відповіла потім:
– Сину, може втрьох посидимо по-домашньому?
– Мамо, у тебе ювілей, тож думай, а ми тебе запрошуємо.
– Ну добре, я буду дуже щаслива. Я зрозуміла синок, все таки ця пропозиція була від Софії. Тільки твоя дружина, з її тонким та чутливим характером, може такий подарунок зробити для мене. Як я її люблю й поважаю!
Наступного вечора після роботи Олег заїхав по матір. Вона вийшла з під’їзду, накинувши на плечі легке пальто. Була осінь, але тепла. Її волосся було красиво зачесане і вона була в довгій сукні смарагдового кольору, в якому востаннє з чоловіком ходила у ресторан. Олег подав руку і посадив її на переднє сидіння.
– Привіт, мамо, Софія в ресторані нас зустріне.
Ресторан був дуже розкішний та затишний. Інна Романівна взяла Олега під руку і піднімалася сходами з високо піднятою головою, наче вона була першою леді. Коли вони сіли за столик, жінка покрутила головою і здивувалася.
– А де Софійка? А чому стільки багато посуду, нас всього троє, а вилок-ложок шість…
Інна Романівна обернулася, куди їй показав син і очам своїм не повірила!
З-за штори раптом вийшли разом із Софією її подруги: Марина, Люба і друг Євген. Звичайно всі сиві, постарілі, але такі ж усміхнені та радісні, у всіх сяяли очі.
– З днем народження! – хором сказали вони, і Євген подарував величезний букет червоних троянд.
Інна Романівна аж оторопіла від побаченого.
– Ні, це неможливо, я не вірю! – зі сльозами на очах говорила вона. – Ну як це? Звідки ви, мої любі.
Вони обійнялися вчотирьох і чи то плакали, чи сміялися, але радості було дуже багато.
Зустріч вдалася. Олег із Софією проробили дуже велику роботу, об’їхали подруг матері, пояснили, що і як, потім знайшли Євгена, виявилося, що він живе один, і три роки, як поховав дружину. Але дуже зрадів побачитися з Інною.
Всі вони також були раді зустрічі з дитинством. Скільки було спогадів, це не передати словами.
– Боже мій, Інночко, які ж у тебе добрі та милі діти. Олег та Софія додумалися до такого. Та ми би ніколи й не зустрілися, – говорила Марина.
Вона в них з дитинства була найбалакучіша.
– Так, мої діти – це моє щастя.
Вечеря вдалася на славу, у них вийшла гарна розмова і незабутня зустріч. Всі ділилися своїми останніми подіями, новинами. Згадували про той випадок, коли ходили у похід в ліс. Інна Романівна згадувала, як вона зі своїм Миколкою часто ходили відзначати якісь навіть незначні події у ресторан. Вони всі навіть потанцювали під повільну музику.
Гостей вирішили розмістити в Олега із Софією, все-аки будинок у них великий, і гостьові кімнати передбачені. Інна Романівна теж приїхала з ними, адже наступного дня вони ще поспілкуються, а потім Олег відвезе гостей у село.
Коли всі поверталися додому, мати сказала:
– Дякую синку і особливо тобі, Софійко, за прекрасний вечір. Пощастило тобі з дружиною…
