– Від кого повідомлення прийшло? Від дітей чи від твоєї Віри? – запитав Людмилу чоловік Микола.
Він почув, як телефон дружини задзвенів.
Людмилі зазвичай із самого ранку то діти, то онуки щось писали. А ось подруг тільки дві залишилося. З Оленою вони не часто спілкувалися. А ось із Вірою тепер знову часто, хоч не бачилися вони страшно сказати – п’ятдесят років!
З Вірою Люда за однією партою з першого до десятого класу сиділа. Одними книжками зачитувалися.
В іграх вони були першими у дворі.
У старших класах вони мріяли про справжнє кохання. А потім життя їх розвело в різні боки…
А років десять тому Віра раптом зателефонувала до Люди – у соцмережах контакти знайшла. Голос у неї майже не змінився, і вони захоплено проговорили більше години.
Хотіли зустрітись, та так і не зібралися, тоді ще обидві працювали.
Майже щоденне листування замінило особисті зустрічі, та й, якщо чесно, Людмилі страшно було побачити стару Віру, та й себе стару показати теж.
Бо ж востаннє вони бачилися у сімнадцять років.
Зазвичай Віра вітала їх із чоловіком зі святами, бажала гарного дня або надсилала смішні відео.
Про саму Віру Люда знала зовсім мало. Знала, що вона була заміжня, втратила малюка. А потім і з чоловіком розлучилася, він знайшов іншу, дітей хотів.
Але Віра не сумувала, у неї дві племінниці і вже п’ять онукових племінників. У Людмили з Миколою теж онуки, і вони з Вірою постійно показують один одному фото, хваляться їхніми досягненнями. Віра своїми пишається і добре, що вона не самотня.
– Що ж цього разу твоя Віра надіслала? – зазирнув з-за її плеча чоловік. – Відео про котиків?
– Почекай, Микольцю, я щось не зрозумію, що це вона таке пише… – Людмила вже втретє уважно перечитувала її повідомлення.
– Ну і що ж вона такого пише? – здивовано запитав дружину Микола.
Він не розумів, що відбувається.
– Та от… Віра запитує, на дачі ми, чи ні?
– Це що важливо? – посміхнувся чоловік.
– Так, вона тут у якомусь пансіонаті недалеко від нас. І просить до неї приїхати, якщо ми зможемо звісно.
– А де пансіонат? Ну но я по карті подивлюсь… Та це ж зовсім поряд, хочеш поїдемо? А що, молодець твоя Віра, нарешті побачитеся! – сказав Микола.
Людмила гарно одяглася. Напевно Віра відпочиває у шикарному пансіонаті, вся така з себе. А вона тут на дачі звикла ходити в калошах і старих сарафанах.
– Ну, ти зібралася? Досить уже чепуритися, – поквапив її Микола. – А то в саду роботи повно, та й до обіду хотілося б повернутися, ти ж вчора солянку смачну приготувала, – засміявся Микола.
Доїхали вони хвилин за сорок. Мальовничо довкола, річка, переліски…
– Віра молодець, гарне місце для відпочинку вибрала. Знаєш, у неї в школі коса була нижче пояса, вона у нас найкрасивіша в класі була. Багатьом хлопцям подобалася, – збуджена майбутньою зустріччю, не перестаючи говорила Люда. – Ну і тепер у Віри як завжди все найкраще. Нехай навіть із заміжжям і дітьми не вийшло, так у неї стільки рідні, вона мені про всіх розповідає і фото надсилає. І ось молодці, відпочивати її відправили!
– Ну яка вона найкрасивіша, це я б посперечався, у мене ти найкрасивіша, – заперечив Людмилі чоловік.
І їй це було приємно…
Вони припаркували машину, вийшли і побачили, що до них назустріч вийшла жінка. Людмила одразу її впізнала. Треба ж, за стільки років!
– Віро, привіт! А я зустрічі боялася, і очі, і сміх такий самий, тільки коси знаменитої немає! – обійняла подругу Людмила.
– І не кажи, а ти яка стала, доглянута, виглядаєш чудово, дякую, що приїхали, – раділа Віра.
– Ну так, я подумала це знак, що ти так поруч опинилася, а то б так і не зібралися побачитися! А це мій чоловік Микола. Ти його з моїх розповідей уже знаєш! – познайомила їх Людмила.
Поки дружина з подругою розмовляли, Микола відійшов, підійшов до будівлі пансіонату, пройшовся територією і повернувся.
Чоловік не втримався, і спитав,
– Віро, а я правильно зрозумів, що це пансіонат для людей похилого віку?
– Ну-у так, я взагалі то це й не приховувала, це я сама так вирішила, ви не подумайте.
Мої мене довго відмовляли, але в нас так стало тісно, діти маленькі.
Ось я і вирішила – так і мені добре, і молодим. Бо ж їм треба висипатися, їм на роботу, до школи.
А мені дуже добре, природа, свіже повітря. У мене тут уже й приятельки з’явилися, так, так, все добре, – не перестаючи посміхатися, радісно говорила Віра, наче сама себе в цьому переконувала.
Людмила тільки зараз помітила, що навколо гуляють тільки люди похилого віку.
А ще раптом зрозуміла, що Віра посміхалася, але в її очах не було радості, а була якась збентеженість.
Може й справді вона сама так вирішила, та тільки видно було, що Віра вже про це пожалкувала, але схоже назад їй шляху не було!
Микола весь цей час дивився то на Віру, то на дружину, і раптом легко й невимушено запропонував,
– А що коли ми вас у гості запросимо до нас на дачу? Заберемо на якийсь час погостювати, коли ще буде така можливість! Ви як, Віро, згодні?
Було видно, як Віра від такої пропозиції просто оторопіла. Їй явно хотілося кричати й просити, щоб вони відвезли її звідси, забрали до себе хоча б на якийсь час!
Але вона делікатно задумалася, а потім скромно погодилася:
– Звичайно, мені було б дуже приємно!
– Ну так ходімо, домовимося, що ви у близьких погостюєте і речі ваші заберемо, – одразу ж запропонував Микола, й додав:
– Дача у нас тепла, ми майже всю зиму тут живемо, можна довго гостювати.
Віра свої речі зібрала блискавично. Їх зовсім небагато було…
А в Людмили радість від зустрічі змінювалася прикрощами.
Та як же ж так рідні Віри могли її в такий пансіонат відправити?!
Але виявилося, що Людмила була неправа. Вже наступного дня зателефонували й приїхали її внучаті племінники. Стали кликати її додому і з їхніх облич було видно, що їм соромно.
– Нікуди вона не поїде! – поставив крапку у цьому питанні Микола. – Молоді мають жити окремо. А ми з Людою пропонуємо Вірі поки у нас погостювати, веселіше буде, а то навіть у карти нема з ким зіграти. У нас тут сусід самотній, компанія буде приємна, так що дайте нашій Вірі спокій, поки нормальне житло не придбаєте.
Так і прижилася шкільна подруга у Людмили й Миколи. Разом вони тепер гуляють, чай із варенням пʼють. А влітку на дачі роздолля та й по господарству ще одні руки не зайві.
Для всіх Віру представили троюрідною сестрою Людмили, бо люди такі, що можуть і розмови піти.
Сусід Олексій до них зачастив останнім часом. Він явно симпатизував Вірі. Та й вона повеселішала.
І ходять чутки, що все йде ледь не до весілля!
У літньому віці теж можна жити в радість, якщо поряд є добрі давні друзі…
