На вихідні мама привела Стаса до бабусі з дідусем. Бабуся відразу стала її сварити:
– Поліна, я з роботи не встигла прийти, а ти його вже привела.
– Мамо, ти ж сама сказала, що твого онука завжди можу приводити на вихідні.
– То сьогодні ж ще п’ятниця.
– Вихідні сьогодні і починаються, – Поліна по-дитячому посміхнулася.
– Отже у тебе вихідні вже починаються, а в нас із батьком вихідних зовсім не повинно бути.
– Мамо, у мене справи.
– Знаю, я які у тебе справи, мабуть новий жених з’явився.
– Ну, має ж у Стаса бути тато, – Поліна торкнулася губами щоки своєї мами. – Цілую! Я побігла.
Стас вже звик, що його щоп’ятниці до бабусі з дідусем відводять. Тут найкраще. А бабуся трохи побурчить і перестане, так щоразу буває. Дорослі вважають Стаса маленьким, але йому вже шість років, і він все розуміє, ну чи майже все:
«Наречений і тато – це, схоже, те саме. Тато – це добре. У друзів татусі за ними на машині до садка приїжджають, а от наречений – не зрозуміло. Наречені у дівчат бувають. Навіть мене кілька разів нареченим назвали, коли ми з Танею обіймалися. То мама ще одного хлопчика шукає, чи що? Ні, схоже у мами наречений великий».
– Стасе, ти в садку їв? – Підійшла до нього бабуся.
– Ні.
– На поки що яблучко. Зараз дід прийде разом поїмо.
«Так зараз дідусь прийде і вони почнуть про мою маму говорити. Треба послухати, бо щось незрозуміле з цим нареченим. Ще бабуся якогось вітчима часто згадує, що прийде жити до нас із мамою».
Ось і дід прийшов. Погладив онука по голові, і спитав у бабусі:
– Валю, у нашої дочки, як завжди, справи? Цього разу що?
– Андрію, ти що не знаєш? У неї завжди ті самі справи, – і сказала дідові з онуком. – Сідайте за стіл!
Ставлячи перед ними тарілки, бабуся продовжила бурчати:
– У нашої доньки одні наречені в голові. Про сина вона й не думає. Знайде нашому Стасу вітчима, і думай, як вони вживуться.
Онук насторожився, він знову почув це слово «вітчим»:
«Як незрозуміло дорослі говорять. Виходить, мама мені не тата шукає, а якогось «вітчима». Мама вдома, коли сердиться на мене, часто каже, що я їй набрид. Ось, мабуть, і шукає цього дядечка. Ні, мама, коли добра, вона хороша».
– Ти, поїш, і йди погуляй із онуком! Я поки що порядок у квартирі наведу, – відволік від роздумів голос бабусі.
Стас одразу й думати перестав про вітчима. Йому подобалося гуляти з дідусем. У нього не тільки морозиво випросити можна, а й щось цікаве.
***
Повернулися, коли на вулиці вже темніло.
– Бабуся, дивися, що мені дідусь купив!
Онук підняв угору іграшкову машинку.
– Ось я зараз діду всиплю, що він такі іграшки тобі купує, – суворо промовила вона.
Стас усміхнувся і попрямував до своєї кімнати. Він чудово знав, що бабуся нікому не всипле. Тут у нього була своя кімната, не те, що в них із мамою в однокімнатній квартирі.
Сховав машинку. У нього в кімнаті багато іграшок, і навіть ноутбук є. Щоправда, бабуся забороняє довго сидіти за ним.
Коли Стас ліг спати, знову згадав про вітчима. А вночі наснився поганий сон. Добре, що одразу прокинувся. У вікно вже сонечко заглядало.
***
Наступний суботній день минув як завжди, коли Стас був у бабусі з дідусем. Сходили до парку, погуляли містом. Потім сіли з дідом за ноутбук в одну цікаву гру грати.
А ось ближче до вечора сталося те, що перевернуло життя хлопчику.
Почалося все з дзвінка на телефоні бабусі.
– Мамо, – пролунав щасливий голос Поліни. – Ми зараз до вас у гості прийдемо.
– Ми це хто?
– Я і чоловік, – пішла пауза. – З яким ми збираємось одружиться.
– О Боже! – З легким роздратуванням вимовила мати. – Коли прийдете?
– Приблизно через годину.
– Не поспішайте! Я хоч щось приготую.
Валентина поклала телефон на стіл і кинулась до дитячої кімнати, де дід із онуком сиділи біля ноутбука.
– Ану, швидко вмилися і переодяглися!
– Валю, що сталося? – Запитав чоловік.
– Поліна нашому онукові вітчима знайшла. Сьогодні приведе.
– Що, Стас, вимикай комп’ютер! – З жалем сказав дідусь.
Але жаль у дідусевому голосі онук зрозумів по-своєму:
«Зараз мама приведе якусь погану людину. Вони заберуть мене з собою і життя більше ніколи не буде таким як було».
Він кинувся на кухню, де бабуся, щось вже почала готувати, обійняв її.
– Бабусю, я не хочу до вітчима.
– Не переживай! – бабуся обійняла його. – Ми спершу подивимося, хто він такий. Якщо не сподобається, виставимо його з квартири. Сідай за стіл, зараз тобі зроблю бутерброд.
Стас сів за стіл і, подумавши, спитав:
– Бабуся, а як ти дізнаєшся хороший він чи поганий?
– Якось розберемося, – поставила перед ним бутерброд і чашку чаю. – На їж!
***
І ось він зайшов разом із мамою. Якийсь великий і негарний, а мама поряд із ним стоїть та посміхається.
Потім каже:
– Це моя мама Валентина Яківна, це мій тато Андрій Федорович.
– Роман, – сказав чоловік, кивнув бабусі і потис руку дідові.
– Це мій син Стас, – продовжила мама.
І дядечко простяг до нього величезну руку. Хлопчикові стало не по собі, і він сховався за бабусю.
– Що ти ховаєшся? – Валентина взяла онука за плечі. – Привітайся з дядьком!
Коли бабуся поруч, можна не переживати, і він поклав у його величезну долоню свою долоню.
– Проходьте до кімнати, сідайте за стіл! – Скомандувала бабуся.
Стас про всяк випадок пішов до своєї кімнати. Розсудивши по-дитячому, що це його будиночок і там його ніхто не чіпатиме.
Трохи заспокоївшись, сів за ноутбук і почав грати в гру.
Відволік його від цього заняття голос мами:
– Стасе, збирайся додому!
Поруч із нею стояв той дядечко, і додому не хотілося.
– Ми завтра з твоєю мамою зібралися в аквапарк, – спокійно промовив чоловік і спитав. – Ти з нами поїдеш?
Стас знав, що десь далеко є аквапарк, і йому так хотілося хоч раз туди потрапити. Він недовірливо глянув на дядечка і висловив свою думку:
– До нього далеко, треба машиною їхати.
– У мене є машина.
– Справжня? – не повірив Стас.
– Так. Вона поряд із будинком стоїть. Збирайся! На ній додому й поїдемо, а завтра до аквапарку.
Хлопчик трохи подумав і почав збиратися.
Біля будинку справді стояла машина, гарна. Дядечко відчинив задні дверцята і сказав:
– Сідай!
Коли вони з мамою вмостилися, машина рушила з місця.
Так швидко вони доїхали до хати, що виходити зовсім не хотілося.
– Все, Стасе, виходь! – Звеліла мама.
А дядько додав:
– Завтра вранці приїду та поїдемо до аквапарку.
Дядько Роман провів їх до самої квартири і поцілував маму. Хотів зробити це непомітно, але хлопчик повернувся і побачив.
Дорослі засміялися, і той пішов.
– А дядько з нами житиме? – Запитав Стас, коли двері зачинилися.
– Давай роздягайся! І зеразом про це подумаємо, – по-дорослому сказала мама.
Роздяглися, сіли з мамою на диван і почали розмовляти по-серйозному.
– Синку, ти знаєш, що у всіх хлопчиків і дівчаток мають бути і тато, і мама?
– Так, – кивнув син, задоволений тим, що мама розмовляє з ним, як із дорослим.
– Значить, і в тебе має бути тато.
– І він житиме з нами?
– Ні, Стасе, у нього велика квартира, така, як у бабусі з дідусем, і ми самі до нього переїдемо. Там у тебе буде своя кімнатка.
– А він мене ображати не буде?
– Що? – Засміялася мама. – Хто тобі таке сказав?
– Бабуся казала.
І тут мама засміялася. Сміялася довго, мабуть, забула, що вони домовилися поговорити серйозно. Коли згадала, одразу стала серйозною.
– Це бабуся так пожартувала. Ти дядькові Ромі одразу сподобався, і він тобі сподобається. Ось побачиш!
***
Після розмови з мамою Стас одразу не міг заснути, все думав:
«Виходить, я житиму і тут, і в бабусі з дідусем, і в цього дядька Роми. У нього і машина є, і він приїжджатиме на ній за мною в садок, а завтра ми поїдемо до аквапарку».
З цими щасливими думками Стас і заснув.
***
Наступний день був такий казковий. Спершу вони були в аквапарку. Стас спускався з усіх гірок, і навіть із синьої, найвищої. Коли він особливо переживав, поряд завжди був дядько Роман.
Після парку гуляли великим містом. Щоправда, гуляли недовго. Спочатку поїли морозиво, а потім купили телефон. Йому… справжній телефон. Щоправда, мама одразу попередила, що у садок брати його не дозволяє.
Потім поїхали до дядька Романа до його квартири. У Стаса відразу стільки запитань постало:
– Дядько Роман, а ми з мамою тут житимемо?
– Так, ми з мамою одружимося і у нас буде справжня родина.
– А я буду вашим синком?
– Так, – відчувалося, що чоловікові незвично було відповідати на такі запитання, але приємно.
– І називатиму вас татом.
– Так.
– А можна прямо зараз? – Стас продовжував ставити запитання, які його цікавлять.
– Я згоден.
– Тату, – хлопчик перший раз у житті вимовив це слово.
– Що ж, сину, ходімо з твоїм телефоном розбиратися.
Розібралися швидко. Записали номери мами та… тата, і навіть бабусі з дідусем.
– Можна я зателефоную? – нетерпляче запитав хлопчик.
– Дзвони!
Стас торкнувся напису «бабуся».
– Хто? – пролунав її суворий голос.
– Бабуся – це я. Тепер це мій телефон. Тобі дзвонитиму і дідусеві – теж.
– Ой ой ой! – голос бабусі став добрим. – Це вітчим тебе так балує?
– Він – не вітчим! Він хороший! Він – тато!
