Валя відгрібала сніг із доріжки до під’їзду.
– Привіт, робітникам! Ти не зарано сьогодні вискочила? Ще темно і так холодно, Валечко, – сусідка поспішала на роботу.
– А куди ж подітися? Треба ж вам дорогу розчищати, он скільки за ніч навалило! А то скажете, що двірничка не працює… А поки онуки сплять, я хоч основне почищу, – відповіла, посміхаючись Валя.
– Доброго ранку, Валечко, – сказав Юрій Петрович, виходячи з під’їзду. –Зовсім змучила тебе нині зима, то морози, то снігопади… Ну, як ти? Прийдеш співати до нас пісні? Обіцяла ж…
Юрій Петрович був музикантом і керівником хору народної пісні. Він давно був сусідом Валі, і знав, що вона добре співає.
– Ой, Юрію Петровичу, не до пісень мені зараз, самі знаєте. Внучок виховую, дочка хоч і приїжджає, і продукти приносить, але дівчаток треба ще й взути, і одягнути. А в них нормального батька немає. Юлька як розлучилася з ним, так він і кудись поїхав. Аліменти мізерні, то працює, то ні. Так що доводиться мені трудитися і не знаю, коли я відпочиватиму тільки… – Валя зітхнула.
…Усі сусіди та знайомі знали її історію. У молодості Валя була гарна. Тоненька фігурка, густе каштанове волосся і зелені очі робили її чарівною. Вона була співачкою в клубі, і багато хлопців на неї задивлялися.
Але з волі долі Валя вибрала собі в чоловіки симпатичного, але лінивого, як потім виявилося, хлопця, котрий любив і на діво сходити, і погульбанити. Справа скінчилася тим, що він зовсім згулявся, не доживши і до сорока років, а Валя з донькою та слабою матір’ю у маленькій квартирі трудилася не покладаючи рук.
На пенсію вона вийшла раніше за інших ровесниць, бо працювала на виробництві. Але й у цей час їй ніколи було відпочивати. Дочка її якраз розійшлася з чоловіком, залишивши на виховання матері двох дівчаток – двійнят семи років.
Довелося Валі знову йти працювати.
– На виробництво точно вже нікуди не піду. Досить. Краще у двірники, на свіже повітря! – казала вона сусідам, знайомим та посміхалася.
Дочка її почала влаштовувати своє особисте життя, знайшовши собі нового супутника життя.
– Зрозумій мене, мамо, я молода. І ми з Віктором любимо один одного… – вона обіймала матір. – Ну як я йому ще своїх двох дівчат приведу? Він одразу втече… Я цього вже не витримаю.
І тут Валя застигла від несподіваної здогадки. Вона зрозуміла, що дочка хоче зробити…
– А я все витримаю, – нарешті відповіла вона. – Йди, люби свого Вітю. А я буду своїх онучок любити. І нікому їх образити не дам. Навіть тобі…
Дочка витерла сльози, обійняла дівчаток і поїхала до обласного центру.
– Ну, що, Валю, дочка хоч допомагає тобі грошима? Аліменти надсилає колишній зять? – питали сусідки.
– А як же ж. Надсилає. Ось тільки гроші все це. Але якщо мої зароблені гроші додати до тих грошей, та моя пенсія, і пенсія моєї старої мами, то виходить, на їжу нам вистачає, – зі сміхом відповіла Валя і махала рукою.
– Добра ти жінка, Валечко, дай Бог тобі здоров’я, – підтримували її сусідки. – Ось тільки дочка твоя не права, хочеш ображайся ти на наші слова, а хочеш – ні.
– А що мені ображатись? Я й сама все розумію. Вона ж у батька, і обличчям, і характером, а той самі пам’ятаєте який був. Ні вихованням мені її було не виправити, ні сварками, ні вмовляннями… – говорила Валя, схиливши голову, – гени. От і все. А онучок я підніму, доки є сили.
Так минав час. Юлька приїжджала відвідувати доньок, найчастіше одна. А потім і зовсім повернулася після восьми років співжиття з Вітею. Не склалося в неї особисте життя. Взяла вона до себе своїх дівчаток, котрі вже любили більше бабусю, ніж свою матір.
Не стало й матері Валі. Тепер можна було кинути роботу. Валя відчувала, що втомилася.
– Валечко, кажуть, що ти йдеш із почесної посади начальниці двору? – запитав її якось Юрій Петрович.
– Вже пішла. Все. Досить. Дівчат виростила. Усю шкільну програму згадала знову. Уроки щодня вчили всі разом, – посміхнулася Валя.
– Ну так моя пропозиція в силі, – сказав Юрій Петрович, – приходь завтра ж на репетицію. У нас дефіцит співачок.
– Ой, не смішіть мене, – засміялася Валя, – яка я співачка, це було давно, сто років тому, а тепер…
– Нічого, нічого, от приходь, ми й послухаємо, що там у тебе тепер, – наполягав Юрій Петрович.
Валя зайшла до репетиційного класу і зупинилася. Там сидів біля вікна лише Юрій Петрович. Він щось награвав ліричне на гітарі, погляд його був задумливий і трохи сумний.
Валя застигла на кілька секунд.
Серце її захвилювалося, затремтіло, вона підійшла і сіла поряд з ним. Він кивнув їй і зіграв вступ.
Валя тихо заспівала, Юрій Петрович зменшив гучність і грав так ніжно і зворушливо, що Валя ледь не заплакала.
– Ну що ти? Валечко… – спитав він її, торкнувшись за руку.
– Господи, як із минулого життя… Як же давно я не співала. І як ви добре граєте, Юрію Петровичу, – крізь сльози відповіла вона.
– Значить, нове життя починається. Розспівуватимемося, голос твій став більш зрілим, але тому звучить не менш чудово, – сказав той, – а ти не плач, це заважає співу. Отже, давай намітимо початковий наш народний репертуар…
Він узяв папір і олівець, і вони почали записувати в стовпчик пісні, які колись виконувала Валя, а потім він запропонував співати нескладні пісні, щоб розспіватися.
– А де всі решта з колективу? – запитала Валя.
– Я вирішив кілька занять з тобою провести індивідуально, щоб ти не бентежилася, але бачу тепер, що в цьому немає потреби. Голос твій живий і здоровий. На сьогодні досить. А далі набиратимемо твій репертуар, вчи слова, згадуй, слухай пісні. І я дуже радий, що ти нарешті зважилася прийти, – Юрій Петрович поцілував Валі руку, вона зніяковіла, але обійняла його і знову розплакалася.
З цього дня розпочалося нове життя для Валі. Вона, яка звикла жити економно, не бідувала, вдома у неї був порядок, а спів та спілкування у колективі однодумців зробили її будні радісними, наповненими музикою та творчістю.
На концертах їй дарували квіти, викликали на біс, і вона наче помолодшала.
– Дякую тобі, Юрію, – обійняла одного разу після концерту свого керівника Валя, – я така вдячна тобі, навіть слів не знайду. Ось, здається, нам уже по шістдесят років, а життя сповнене справ, ми приносимо людям радість, і якби не ти, я навряд чи зважилася б знову вийти на сцену…
– Це тобі спасибі, Валечко, якби ти знала, як я радий, що ти поряд. Я завжди до тебе ставився по-особливому. Ти не могла не помічати. І нехай ми вже і на пенсії, але працюємо, і співаємо – щиро. Адже правда? – сказав Юрій.
– Можу одне сказати, що з сусідами мені точно пощастило, особливо з тобою, – сказала Валя, – ти приходь сьогодні до мене на чай. Я пригощу тебе пирогами. Сама пекла.
– Ось із задоволенням, я так давно не їв домашніх пирогів! – усміхнувся Юрій.
Він прийшов до Вали з баночкою меду.
– Я як Вінні Пух, тільки не з порожньою банкою, а таки з медом! Не можу з порожніми руками. Ось, ось. Він корисний. А з чим твої пироги? – Юрій Петрович оглядав кімнату.
– Що? По-старому в мене все. Бачиш? І скатертини в’язані, і меблі старі… Але внучки виросли і навчаються. І головне – люблять мене, – сказала Валя.
– Як тебе не любити, Валю? Тебе усі люблять. А гніздечко в тебе дуже затишне… – він розглядав фотографії на стіні, – ти тут красуня. І зараз мало змінилася.
– Скажеш теж. Я давно бабуся. Але тобі дякую за музику! І за увагу, звісно. Ходімо до столу. Пироги чекають.
– А увага тобі буде від мене, якщо тільки виставляти не будеш, – відповів Юрій. – Мені так самотньо одному. Я давно вдівець, і живу один. А ти тут поряд, і вдвох нам буде веселіше на чай один до одного ходити, гуляти чи обіди готувати. Я добре варю борщ. І крім гітари вмію і цвях забити, і ремонт зробити… Ти згодна, Валечко?
– Звісно, Юро. І я не звикла жити сама. Сиджу вдома вечорами і раз у раз прислухаюся, чи не кличе мене хто: дівчатка чи мама… А й немає нікого.
Валя посміхнулася і налила йому чашку гарячого запашного чаю.
– Ось і добре! – зрадів Юрій, – все буде добре. Обов’язково.
– Поживемо, побачимо, – посміхнулася Валя і підсунула гостю тарілку з пирогами…
