Василь неквапливо йшов парком, насолоджуючись теплими променями травневого сонця.
Десь далеко чулися дитячі голоси.
– А мої вже дуже великі, – з легким сумом подумав Василь, згадавши про своїх двійнят, Лізу і Дениса.
З того часу, як він пішов із сім’ї, минуло вже п’ятнадцять років. Василь пам’ятав той день, начебто це було вчора. Як він зібрав валізу і сказав дружині, що йде.
Що більше не може. Зустрів іншу. У той момент йому здавалося, що він чинить правильно. Він гідний любові та щастя. А почуття пройшли вже ну що тут? Їхні стосунки давно зжили себе.
А колись здавалося, що вони будуть разом… Назавжди. Він, молодий спеціаліст. І вона, студентка педінституту, яка випадково опинилася в цьому забутому Богом містечку на практиці. Їхня зустріч була схожа на кадр з фільму. Він, статний і гарний. І вона, тендітна і ніжна, у легкій бузковій сукні у квіточку.
Почуття спалахнули одразу. Потім вони з Олею одружилися. Ну і як у всіх – сім’я, діти. Народилися у них близнюки – Ліза та Денис. Василь був готовий носити дружину на руках.
Роки минали. З наївного хлопця Василь перетворився на досвідченого чоловіка. Оля повністю присвятила себе сім’ї. Звичайною домогосподаркою стала. І Василь почав помічати, що між ними ніби виникла прірва. Начебто чужими стали, говорять різними мовами.
А потім він познайомився з Іриною. У ній була та свіжість, та іскра, якої так не вистачало Василеві у стосунках із дружиною. Ірина дивилася на нього із захопленням, слухала з цікавістю. Він знову знайшов той давно забутий смак життя і поринув у новий роман, як у вир із головою.
Ну і вирішив він – до чого ці їхні стосунки з дружиною? Навіщо ці переживання? Рішення піти далося йому легко. Совість? Ні, совість не турбувала. Бо ж він чесно все сказав Олі. Запропонував обмін, залишив їм квартиру. Що ще потрібно? Він навіть не намагався уявити, як складеться життя його колишньої дружини. Як вона сама впорається з двома дітьми. Мабуть, знайде собі якогось добряка.
З Іриною спочатку все було чудово: пристрасть, романтика, побачення. Але згодом ейфорія пройшла, і почалися сірі будні. Ірина мала зовсім інший характер, не те що в його колишньої дружини. Вона була більш вимогливою, примхливою. Ірина звикла жити на широку ногу. Їй хотілося гарного життя, дорогих речей, мандрівок. Василь намагався відповідати її запитам. Він багато працював, брав додаткові зміни. Але грошей все одно не вистачало.
Почалися сварки, взаємні закиди. Ірина постійно дорікала Василя в тому, що він мало заробляє. Адже він повинен забезпечити їй гідне життя.
І все одно він Ірини не уникав. Може, сварилися вони й часто, та й мирились палко. У шлюбі навіть народилася дочка. Але навіть поява дитини не змогла повністю виправити стосунки у сім’ї. Ірині все було замало.
Василь щосили намагався задовольнити запити дружини, але все було марно. І ось одного разу, повернувшись додому раніше, Василь застав Ірину з іншим чоловіком.
А вона навіть не зніяковіла і виправдовуватися не стала. Сказала, що чоловік їй набрид і вона йде від нього. Виявилося, цей коханець був багатим бізнесменом. Ірина знайшла, що хотіла…
Василь знову залишився один І раптом зрозумів, що багато років тому зробив помилку. Зруйнував сім’ю заради примарного щастя… Зрадив найближчих людей – дружину та дітей.
І ось через стільки років він знову тут. У цьому парку він колись любив гуляти зі своїми малюками. Скільки всього тут нагадувало йому минуле! Ось та сама лавка, де він спостерігав за дітьми, що бігають парком. А ось дерево, на яке намагався залізти Денис, але опинився на землі. Оля ще бурчала на Василя, що недодивився за дитиною. Тоді Василь на дружину сердився, а зараз ці часи згадував із усмішкою.
Василь сів на лавку, заплющив очі і глибоко вдихнув. Аж раптом так захотілося повернути все назад. Виправити свої помилки. Обійняти своїх уже таких дорослих дітей. Сказати їм, як сильно їх любить.
Раптом роздуми зупинив чийсь голос.
– Тату?
Василь відкрив очі і побачив перед собою дівчину. Високу, струнку, з довгим русявим волоссям. Вона дивилася на нього широко відкритими очима, сповненими подиву і… Радості?
– Ліза? – невпевнено запитав Василь, не вірячи своїм очам.
Дівчина кивнула, і на щоках з’явилися ямочки. Зовсім як у Олі.
– І справді ти! – вигукнув Василь.
З дітьми він давно не бачився. Спочатку він справно платив аліменти і бачився з дітьми. Але потім Ірина почала насідати. Навіщо він підтримує їх? Піддався Василь. Перестав і бачитись, і аліменти відправляти перестав. Та й якось віддалився від цієї теми. Думав, знайде Оля собі когось.
Ліза підійшла ближче і обійняла батька.
– А ми тут гуляємо, – вона посміхнулася. – Ти зовсім не змінився, – Ліза присіла поряд з ним на лавку. – Тільки ось… – вона торкнулася його волосся. – Посивів трохи.
– За п’ятнадцять років можу собі дозволити, – спробував пожартувати Василь, але жарт пролунав якось вимучено. – Лізо, ти можеш мені пробачити? – тихо спитав він.
– За що? – не зрозуміла Ліза.
– Ну як, за що? За те, що пішов тоді. Не дзвонив, не приїжджав, – ледь вимовив Василь.
Ліза слабо посміхнулася.
– Ми на тебе не ображаємось. Ну, тобто ображалися, звісно, спочатку. Але потім вибачили. Зрозуміли, що так буде найкраще для всіх.
Василь підвів на неї здивовані очі. Невже діти його пробачили? Після всього, що він накоїв? Невже Оля не налаштовувала їх проти нього?
– А як… Як мама? – запитав Василь.
– Нормально, – відповіла Ліза. – Працює у дитячому садку. Дітей дуже любить. Ти ж знаєш.
Ліза помовчала.
– У неї все добре. Є чоловік, – ніби ненароком додала вона.
Ця фраза вразила Василя. Хто він? Як давно вони разом? Він сам пішов від дружини, а зараз відчував, ніби його зрадили. Василь внутрішньо посміхнувся. Ну і недолугий ти! І чого ти очікував? Що вона чекатиме на тебе? Минуло цілих п’ятнадцять років!
Ліза продовжувала:
– А у Дениса, до речі, незабаром весілля. Ти цей подзвони йому. Я номер дам. Може запросить.
Денису Василь зателефонував. Син відреагував уже не так радо, як дочка. Але вони все таки змогли добре поговорити. І Денис Василя запросив на своє весілля. Серце стрепенулося від суперечливих почуттів. З одного боку, йому дуже хотілося побачити сина, познайомитися з його нареченою. З іншого, він боявся зустрічі з Олею. Боявся побачити її щасливою в обіймах іншого.
Але хіба він мав вибір?
Коли Василь зайшов у залу ресторану, гості вже були у зборі. Грала музика, офіціанти снували між столами. Повітря було розбурхане сміхом і дзвоном келихів. Василь відчував трохи ніяково.
– Тату! – почув він знайомий голос.
До нього зі щасливою усмішкою на обличчі поспішав Денис.
– Привіт, сину! – відповів Василь і міцно обійняв Дениса.
– Я так радий, що ти приїхав! Ходімо, познайомлю тебе з Катею.
Катя була красива дівчина. Василь був радий за свого сина. Коли молодята відійшли, чоловік озирнувся на всі боки.
Він шукав очима Олю. І в той же час побачив її. Вона стояла біля вікна. На ній була елегантна синя сукня. Вона майже змінилася за ці роки.
В той же час їхні погляди зустрілися. Він підійшов до неї.
– Привіт, Олю..
– Здрастуй, Васильку, – відповіла вона спокійно.
Наче й не було між ними нічого.
– Ти чудово виглядаєш.
– Ти теж непогано зберігся.
Вони трохи поговорили про дітей, про все та ні про що. А потім до Олі підійшов якийсь чоловік років п’ятдесяти.
Василь глянув на нього і раптом з сумом зрозумів хто це такий.
– Олю, ти не змерзла? – запитав чоловік.
– Ні, все добре, любий, – вона лагідно посміхнулася до чоловіка. – Познайомся, це Василь. Батько Дениса та Лізи.
Чоловік простягнув Василеві руку.
– Сергій.
Василь потис чоловікові руку. Значить, у них із Олею все серйозно.
Він дивився на щасливі обличчя своїх дітей. На Олю, що сяяла від щастя поряд з іншим.
І було йому так сумно, що хоч на стіну лізь.
Життя, як мозаїка, складається з багатьох шматочків. І часом ми не помічаємо, як своїми руками руйнуємо цю тендітну картину.
А потім все життя шкодуємо…
