Історії жінок

Вероніка була єдиною дочкою в сімʼї. – Ми з Миколою одружуємося! – заявила дівчина батькам. – Хм, ну гаразд, – байдуже сказав батько. – Ой, як же ж так?! – заголосила мати. – Єдина дочка… – Мамо, ми з Миколою зустрічаємося два роки, – засмутилася Вероніка. – Та хоч п’ять! – вигукнула жінка. – Не хочу нічого чути! Мені такий зять не потрібен і грошей на весілля ми не дамо… За тиждень до весілля Вероніці зателефонувала мати. – Я ж хотіла сказати тобі дещо важливе, – сказала вона. Вероніка застигла в очікуванні якогось сюрпризу до її свята. Вона аж підстрибнула від почутого

Єдина дочка Петренків зранку приголомшила батьків важливою новиною.

– Ми з Миколою одружуємося!

– Хм, ну гаразд, – байдуже знизав плечима батько.

– Заміж?! Ой, як же ж так?! – несподівано заголосила Ганна Костянтинівна. – Єдина дочка…

– Мамо, ми з Миколою зустрічаємося два роки, – засмутилася від реакції матері Вероніка.

– Та хоч п’ять! – вигукнула жінка. – Не хочу нічого чути! Справжні чоловіки працюють фізично, а не ручку в офісі тримають.

– Мамо, що за застарілі погляди? – обурилася Вероніка. – Тату, а ти чому мовчиш?!

– А що я скажу? Мати права, – сердито відповів Олег Іванович. – Могла б знайти і кращого чоловіка, тим більше ти в нас одна.

– Залізна логіка! – розвела руками дівчина. – Ми одружуємося, й крапка!

– Добре, псуй своє життя! – Ганна Костянтинівна несподівано змінила гнів на милість. – Сподіваюся, ви не гулятимете весілля, а просто розпишетеся в РАГСі?

– Ні, мамо, ми гулятимемо весілля! – запротестувала Вероніка. – Я не збираюся виходити заміж сто разів, тому хочу, щоб цей день мені запам’ятався на все життя.

– У вас гроші на весілля є? – хитро поцікавився Олег Іванович, намазавши на бутерброд товстий шар червоної ікри.

Сім’я Петренків мала у своєму володінні невеликий сімейний бізнес та кілька хостелів.

Не можна було назвати їх мільйонерами, але гроші у них водилися, і досить непогані.

Саме тому Вероніка розраховувала на допомогу від батьків, однак після слів батька зрозуміла, що дарма.

– Надія Василівна та Павло Андрійович обіцяли допомогти, – ніяково відповіла дочка.

– Майбутні родичі, чи що? – зайшлася сміхом Ганна Костянтинівна. – Якщо хочуть, нехай допомагають.

– Вони багато не можуть, – Вероніка спробувала натякнути батькам, що вона дуже потребує їхньої допомоги.

– Робіть на ті, що є. Чи ви на ресторан губу розкатали? Вам світить тільки їдальня. Чому б, до речі, не зробити там? – єхидно поцікавилася Ганна Костянтинівна. – Ми свого часу святкували так і нічого.

– Ми не хочемо в їдальні, – відповіла Вероніка, ледве стримуючи сльози.

Їй раптом стало так прикро, що у батьків є можливість допомогти, але вони просто не хочуть цього робити.

– Кредит беріть, якщо хочете розкішне свято, – запропонувала Ганна Костянтинівна.

– Навіщо я братиму кредит? Весілля всього один день, а виплачувати його доведеться кілька років, – скривилася Вероніка.

Вона сподівалася, що мати таки запропонує допомогу, але так нічого і не домігшись, дівчина подумала про те, що їм з Миколою доведеться розраховувати тільки на себе та майбутню свекруху зі свекром.

Проте Надія Василівна та Павло Андрійович мали середній достаток і змогли допомогти лише не на велику суму. На такі гроші особливо не розгуляєшся.

Вероніка сумно подивилася на гроші і остаточно усвідомила, що доведеться неабияк скорочувати список гостей.

– Сором який! Миколо, ну як не покликати Тетяну, Ірину і Жанну? Що я потім їм скажу? Ми хоч і не були близькими подругами, але часто разом гуляли, – з осудом промовила дівчина.

– Вероніко, мені теж доведеться відмовити кільком друзям, – важко зітхнув чоловік.

У результаті було вирішено піти на крайні заходи: значно скоротити список гостей, відмовитися від нової весільної сукні на користь чужої ношеної, великий торт теж довелося змінити на два маленьких, а також викреслити зі списку лімузин і квіти.

Загалом Вероніка з гіркотою зрозуміла, що свято буде максимально економним…

…За тиждень до весілля Ганна Костянтинівна зателефонувала дочці і поцікавилася, де і о котрій буде проходити весілля.

– У кафе, – неохоче відповіла Вероніка, яка досі ображалася на батьків за відсутність допомоги. – О третій годині.

– Чудово, – задумливо промовила мати. – Ой, забула! Я ж хотіла тобі сказати дещо важливе.

Вероніка застигла в очікуванні якогось сюрпризу.

– Ми купили нову машину! – похвалилася мати.

– Другу? – дівчина аж підстрибнула від почутого, ледь стримавши радість, і вирішивши, що це подарунок на весілля.

– Ну так, – задоволеним тоном промовила Ганна Костянтинівна. – О третій, так о третій. Гаразд, може, потім ще зателефоную.

Вероніка одразу поспішила нафантазувати собі, що мати може одуматися і допомогти їм з весіллям.

Проте більше Ганна Костянтинівна не зателефонувала, і дівчина остаточно зрозуміла, що батьки її навіть не думали про допомогу.

На весілля до дочки вони з’явилися у призначену годину. Гидливо обвели поглядом накритий стіл і саме кафе і відкрито скривилися, показавши, що свято їм уже не до вподоби.

Їх незадоволені фізіономії протягом усього вечора сильно зіпсували Вероніці настрій, і вона тільки й мріяла про те, щоб вони якнайшвидше пішли з весілля.

Масла підлила розмова Ганни Костянтинівни зі сватом.

– Кажуть, ви допомагали молодим із весіллям? – гордо поцікавилася вона, заздалегідь знаючи відповідь на своє запитання.

– Все правильно, – розгублено відповіла Надія Василівна, не очікуючи від нової родички якоїсь каверзи.

– Якщо взялися допомагати, тоді вже треба було не словом, а ділом. Щось зовсім не видно жодної допомоги, — сказала Ганна Костянтинівна.

– Чим змогли, – зніяковіло почервоніла жінка і розвела руками.

Вероніка, почувши частину цієї розмови, кинулася на захист свекрухи.

– Тобі б помовчати! Ви з батьком при великих грошах ані копійки нам не дали, хоч машину нову купили, – не стримавшись, сказала дівчина.

– Ми й не зобов’язані. Чоловік має таке вирішувати, – зневажливо пирхнула Ганна Костянтинівна.

– Так?! Значить, ось так?! Цікаво, а що подарували нам такі багатії, як ви, які все самі роблять? – Вероніка почала відкривати конверт, подарований батьками. – Дві тисячі? – додала вона, зайшовшись гучним сміхом.

– Яке весілля, такий і подарунок! – єхидно сказала мати і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, вигукнула: – Олеже, збирайся, ми їдемо додому!

Після слів доньки Ганна Костянтинівна кілька місяців не говорила з Веронікою, вирішивши, що дівчина навмисне виставила її скнарою на очах у бідних сватів…

Вам також має сподобатись...

Ірина встала раненько, приготувала сніданок, нагодувала дітей і поїла сама. Жінка вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Вона мила вікна в кімнаті, коли пролунав наполегливий дзвінок у двері. – Хто б це міг бути? – здивувалася Ірина. Вона витерла руки рушником і пішла в коридор. Ірина відкрила двері, й округлила очі. На порозі стояв її колишній чоловік Микола. – О, Микольцю, здрастуй! – сплеснула руками жінка. – А чого без попередження? Микола чомусь опустив очі. – Іринко, у мене є дуже важливе прохання… – раптом сказав чоловік. – Яке ще прохання, Миколо?! – Ірина не розуміла, що відбувається

Валя отримала замовлення організувати дитяче свято. Іменинницею виявилася дуже мила дівчинка, ну просто янголятко. Поруч крутилася її мама, а от тата не було. І цей факт переконував хвилюватися, адже тато мав дуже важливу роль у цьому заході. – Приїхав. За кілька хвилин буде на місці, – нарешті оголосила мама іменинниці. Чоловік справді з’явився буквально за хвилину. – Тобі він не здається знайомим? – тихенько прошепотіла Валі подружка. Валя глянула на татуся іменинниці і застигла на місці. – Цього не може бути! – тільки й подумала вона

У Зої одружився син. Відгуляли скромне весілля. Невісточку Зоя полюбила одразу. Оксана – вихована дівчина, добра, дбайлива. – Ось це тобі пощастило з дружиною, – говорила Зоя сину Борису. І все в родині було добре, як раптом до Зої у гості зайшов Борис. – Мамо, ми з Оксаною розлучаємося, – заявив з порога син. – Як розлучаєтеся? Чому? У вас же все так добре було, – дивувалася мама. Борис пішов, нічого не пояснивши. Але незабаром Зоя все ж дізналася, чому Борис розлучився з Оксаною. Такого повороту подій Зоя навіть уявити собі не могла

Оля відкрила весільний салон. Їй знадобилися великі фотографії для вітрини. Довелося найняти фотографа. Незабаром на порозі з’явився хлопець із фотоапаратом та великою сумкою. – Отже, що зніматимемо? – звернувся він до Олі. – Я хотіла б дівчат у білих сукнях показати на фото, – попросила Оля. – Ну, спробуємо, – сказав хлопець. Прошу вас, Олю, зробимо перші проби. – А що я позуватиму в сукнях?! – оторопіла дівчина. – Ви, як ніхто підходите на роль нареченої! Невдовзі фото були готові. Дмитро приніс зразки і поклав їх на стіл. Усі оторопіли від побаченого