– Мамо! Привітай мене! Ми вирішили одружитися!
– З ким це?! – в Анастасії Дмитрівни випав з рук черпак, а бризки супу забруднили білу скатертину.
Син після роботи завжди приходив до мами на вечерю, і ось сьогодні з порога Андрій приголомшив матір такою заявою!
– Як з ким?! Із Софійкою з сусіднього відділу. Я про неї тобі розповідав.
Анастасія Дмитрівна поставила тарілку із супом перед улюбленим сином і з єхидною усмішкою промовила:
– Ми зараз все подивимося, – вийнявши з серванта записник, вона почала читати, – Катерина “Гуляща”, Вероніка “Зозуля”, Олена “Ледарка”, Софійка “Дивний погляд”, вона?
Андрій поперхнувся супом.
– Мамо! Що за прізвиська? Ти як школярка!
– Не школярка, а дбайлива мати! Мати, яка піклується про добробут сім’ї і щастя майбутніх онуків. У мене є й більш розгорнуте досьє, з твоїх слів, звісно… І трохи з інтернету.
Син прикрив очі й сказав:
– Ну ма-а-мо…
– Що «мамо»?! – гукнула жінка і продовжила читати.
– Софійка. Повна родина, батько – бізнесмен. Мати – бухгалтерка. Живуть неподалік від центру. У відпустку їздить із сім’єю стабільно. Заміжня не була. Щось додаси?
– Софійка прекрасна дівчина, я її люблю! Хіба цього мало?
– Андрію! Тобі вже 25 років, але ти досі не усвідомив, що кохання – це ілюзія! Я ось вибирала твого батька з кохання, і де він тепер? Кинув нас. Так що давай пробіжимося по списку і проаналізуємо всіх дівчаток, зважимо їх плюси і мінуси.
– Мамо! Ти мене не чуєш? Я зробив Софійці пропозицію, вона погодилася! Я вже вибрав і хотів би отримати твоє благословення й привітання.
– А грошей не весілля ти не хотів би отримати? – нервово засміялася Анастасія Дмитрівна.
– Ні, батьки Софійки знають, що ми живемо скромно, і в подарунок оплатять весілля!
Жінка підібгала губи:
– Наше багатство не в грошах, а в перспективній молодому чоловіку! Який гідний будь-якої жінки! При цьому він повинен розуміти, що його мама не молодшає і потребує забезпечення, допомоги і догляду.
– Перестань! Ти ж у мене ще зовсім молода!
– Не підлизуйся! Клич свою Софійку, розмовлятиму з нею. Подивимося, чим вона може бути корисною мені й моєму синові.
– Ну, мамо!
– Я все сказала!
Зустріч невістки й майбутньої свекрухи відбулася наступного дня. В обідню перерву молоді заїхали до Анастасії Дмитрівни. Андрій дуже хвилювався, але суперечити мамі не став.
– Здрастуйте, дівчино. Проходьте, будь ласка, на кухню, а ти, Андрію, посидь у вітальні! І до речі, перше питання, що краще дати на обід чоловікові і його матері: борщ чи овочевий суп?
Софійка не розуміючи кліпнула очима і подивилася на Андрія. Той, посміхаючись, показав два пальці.
– Овочевий суп, – тихо припустила дівчина.
– Можливо… – Андрій почув голос матері, перш ніж двері зачинилися.
Після розмови і зустрічі з матір’ю нареченого на роботу молоді їхали мовчки, роздумуючи над умовою, яку виставила Анастасія Дмитрівна:
– Один рік ви живете разом зі мною! – сказала вона закоханим.
Весілля пройшло добре. Небагато гостей, приємна обстановка, затишна літня веранда, щасливі молоді. А головне, батьки Софійки подарували їм ключі від квартири і наступного дня презентували молодятам нову нерухомість.
Квартира мала дві кімнати і кухню, була умебльована, забезпечена побутовою технікою й готова до заселення.
Софійка від радості обіймала батьків і ще міцніше стискала руку Андрія. Той же ж вдячно кивав і з виглядом знавця оглядав сантехніку і зроблений ремонт.
Після огляду вся компанія вирішила піти у ресторан, знову привітати молоду сім’ю й «обмити» подарунок. Вже в автомобілі в Андрія задзвонив телефон:
– Ти де, сину?! – голос Анастасії Дмитрівни звучав гучно й роздратовано.
– Ми з батьками Софійки їдемо на вечерю.
У відповідь пролунало гучне сопіння. Незручна пауза затягувалася.
– Може, ти хочеш з нами?
– А як ти думаєш? – запитала жінка. – Я з самого ранку чекаю на вас! Приїжджай і не забудь перелік подарунків і підсумкову суму подарованих вам грошей. У мене на них є певні плани!
Андрій поспішив припинити розмову.
Анастасія Дмитрівна вже зустрічала їх біля під’їзду. Андрій глянув, що було біля матері й очам своїм не повірив.
Її було складно не помітити, адже біля неї височіла купа речей, дбайливо перев’язаних старими простирадлами.
– Довго ви! І багажник у вас замалий. Але нехай, потім ще раз поїдемо, – встала з лавки жінка.
– Мамо! Це що ще таке?! – тільки й вигукнув Андрій.
– Речі зібрала. Завантажуйте і поїхали в ресторан. Я спеціально обідати не стала.
Усю вечерю Анастасія Дмитрівна планувала подальше майбутнє молодої сім’ї.
– Он як вам пощастило! Батьки невістки подарували квартиру, а мати нареченого візьме над вами шефство на цілий рік! Я навчу вас всього у побуті, як радувати й розуміти один одного. А Софійка навчиться доглядати літніх людей, адже скоро її допомога буде потрібна нам усім.
Ігор Петрович – батько Софійки, аж стрепенувся, почувши чергову фразу свахи. А та продовжувала:
– Я вже виставила оголошення про здачу в оренду своєї квартири. Гроші, які вам подарували на весілля, завтра передасте мені, я покладу їх на свій накопичувальний рахунок. А всілякі каструлі й міксери ми виставимо на продаж.
Ганна Віталіївна, мати Софійки, виглядала абсолютно спокійно, і з легкою усмішкою слухала Анастасію Дмитрівну. Вона спостерігала за реакцією дочки і її чоловіка. Молоді бентежилися, їхні обличчя то червоніли, то біліли. Але головне, що бачила жінка, – це любов і ніжність в очах молодят.
Вони кохали один одного, а це було важливо.
Ганна Віталіївна вислухала Анастасію Дмитрівну і нарешті вирішила виголосити тост.
– Пропоную підняти келихи за здоров’я батьків молодих і побажати всім нам світлого розуму й розуміння того, що діти виросли. І з вашого дозволу я заберу мого зятя на приватну розмову.
Андрій з розгубленим виглядом підвівся і пройшов слідом за тещею. Він був готовий до того, що теща висловить йому все, що думає про поведінку його матері. Розмова і справді була про неї…
Після вечері вони їхали у бік околиці міста. Мати нареченого дуже хотіла якнайшвидше побачити квартиру молодих.
– Я думала, квартира буде ближче до центру, – голосно шепотіла Анастасія Дмитрівна синові на вухо. – Це ще що за нетрі?
Той тільки знизував плечима.
Незабаром вони заїхали в пустий двір, у центрі якого на дерев’яному стовпі світила лампочка, яка дивом ще збереглася.
– От і приїхали, район, звісно, не дуже, але для спочатку піде, – весело сказала Ганна Віталіївна, дістаючи ключі від квартири.
У під’їзді п’ятиповерхового будинку неприємно пахло, а з дверей квартири під номером 13 звисали лахміття старого оздоблення.
Приміщення розміром вісімнадцять квадратних метрів виявилося завалене сміттям.
Ігор Петрович натхненно говорив:
– Проводку поміняємо, підключимо воду, ремонт зробимо! Не одразу, звісно, потихеньку, усі разом.
– Так, звісно, – з ентузіазмом відповів Андрій. – Зате своя! Ось зараз ліжко розчистимо, клопів з матраца струсимо і можна ночувати. Ну що, мамо? Ти на підлозі чи на матраці спатимеш? Несемо твої речі?
На Анастасію Дмитрівну було смішно дивитись.
– Думаю, поки що обживіться самі, а я вже потім переїду, – прошепотіла жінка і почала задкувати до виходу.
Весь зворотний шлях у салоні стояла тиша.
Андрій затяг останній пакунок з речами в материну квартиру і стомлено сів.
– Синку! Нам треба серйозно поговорити! Мене не влаштовують батьки твоєї дружини. Вони скупі, а ще й обманювати люблять. Тобі потрібно розглянути інші варіанти! Напевно, серед них знайдеться більш затишне житло, – вона знову дістала записну книжку.
– Нічого, мамо. Я житиму не з ними, а з коханою дівчиною. Ми у будь-якому приміщенні будемо щасливі.
– Але ж я не зможу жити з вами! Ти розумієш? Як ти без мене будеш? Навіть на вечерю тепер не заходитимеш, бо ж це зовсім не по дорозі.
– Ми будемо приходити на вихідні… – Андрій підійшов і міцно обійняв матір. – Ну, все, я побіг.
– Біжи, про гроші не забудь! Завтра на рахунок треба покласти.
Хлопець важко зітхнув і вийшов з квартири. Гроші вже були на спільному рахунку у молодих, але мама поки що цього не знала. Внизу на нього чекали всі інші.
– Дякую вам, Ганно Віталіївно. Ви допомогли залагодити дуже делікатний момент з мамою. І де ви так вчасно знайшли таку квартиру?
– Будь ласка, Андрію. Квартира випадково знайшлася. Ключі залишили для передачі будівельникам. А я із сумки викласти забула. От і знадобилися…
– Дякую! – обійняла маму Софійка.
– Будьте щасливі, діти…
