Життєві історії

Віка нещодавно вийшла заміж. Після весілля і медового місяця, Віка зустрілася із своїми подругами. – Ну, розповідай! Як тобі твій новий статус та сімейне життя? – запитала одна з подруг. – Ой, дівчата…, – сумно сказала Віка. – Сергія наче підмінили! Виходила заміж за одного чоловіка, а зараз живу наче з іншим! – В сенсі? – не зрозуміли подруги. – Не знаю. Спочатку все добре було. А потім…Потім почалося дивне, – сказала якось підозріло Віка. – Ну, розповідай, не тягну! – наполягли подруги. І Віка все їм розповіла. Подруги вислухали Віку і аж роти повідкривали від почутого

Віка як усі дівчата мріяла знайти того єдиного, з ким буде щасливе все життя. Кавалерів було достатньо. І не дивно: струнка, симпатична, весела. Вона з першого погляду привертала увагу представників сильної половини людства.

Чоловіки закохувалися у Віку на раз-два. Причому – без пам’яті. Гарно доглядали, дарували подарунки, готові були кинути до її ніг що завгодно.

Віка посміхалася і нічого не просила. Не хотіла. Не йокало серце.

Погуляє з хлопцем тиждень, у кіно з ним сходить, у кафе і на цьому кінець. Іди, мовляв, на всі чотири сторони, друже, а я берегти себе буду і свого судженого чекатиму.

І дочекалася. У двадцять шість років закохалася нарешті. І дуже серйозно.

Дивно те, що її обранець нічим таким особливим не вирізнявся. Чоловік як чоловік. Не красень. Зріст середній. Міцної статури.

Подруги дивувалися:

– Що ти в ньому знайшла?

– З ним цікаво! – Відповідала Віка. – Кожен день не схожий на попередній. А скільки він знає! Як цікаво розповідає! Сюрпризи любить робити. І все в нього так спритно виходить! А як він на мене дивиться… Здається в саму душу заглядає… У мене навіть мурашки тілом бігають…

– У коханні зізнався вже?

– Ні, але я й так знаю, що він любить мене.

– Звідки?

– Він уважний дуже, дбайливий. Я іноді сама не знаю, чого хочу, а він знає. І ніколи не помиляється. Не уявляю, як я жила раніше без нього.

– Щаслива…, – заздрили подружки.

– Дуже …, – З придихом відповідала Віка і мрійливо заплющувала очі …

Вони одружилися за півроку.

Вже за рік Віка заговорила зовсім по-іншому.

– Не розумію, що сталося із Сергієм. Куди подівся чоловік, який мене підкорив?

– А що таке? – Подружкам, зрозуміло, це дуже цікаво.

– Не знаю. Спочатку все добре було. А потім… Потім він ніби видихнув. Прийде з роботи та до комп’ютера. Не поговорить зі мною, не поцікавиться як справи. Про квіти і подарунки, які раніше були зрозумілими, і говорити нічого. Навіщо, каже, вони тобі? У тебе є я. Є… Як же… Я тільки й бачу, що його потилицю та спину, коли він в інтернеті зависає. Вночі теж саме. Бухне в ліжко і відразу засинає.

– Прямо одразу? – дивуються подружки, – ви ж зовсім недавно одружилися…

– Ось і я говорю: дивно це. Видно, я не потрібна йому. Ні, приготувати, випрати, прибрати, магазинами – це все я. Принести, подати – також. А ось любити… Я вже сумніваюся: чи він любив мене взагалі? А якщо любив, то куди це кохання так швидко випарувалося?

– Може, тобі здається? Кажуть, що таке буває, особливо у перші роки шлюбу, – спробувала заспокоїти Віку одна із подруг.

– Роки… А ми лише рік прожили… Ні, тут щось інше. А ще, знаєте, він раніше  мене Вікою називав, а тепер я тільки два звернення чую: мати і дружина.

– В сенсі?

– Без сенсу! – Раптом не витримала Віка. – Так і каже: «Ну, мамо, що у нас сьогодні на вечерю?». Або: «Дружина, де мої шкарпетки?»

– Ти серйозно?

– Абсолютно. У мене іноді таке відчуття, що в мого чоловіка все переплуталося в голові.

– Переплуталося?

– Ну так. Йому, мабуть, здається, що він з мамою живе, а не з коханою жінкою. Ну, чи вважає, що дружина має йому бути замість мами.

– У нього що, матері нема?

– Її не стало кілька років тому.

– То, може, і справді він у тобі маму бачить?

– Не знаю. Але якщо так і далі піде, я не витримаю.

– Невже кинеш? Ти ж його так любила.

– Любила… Хоча тепер я в цьому не така впевнена…

– Тримайся, Віка, все налагодиться. Ти поговорила б з ним, поділилася своїми сумнівами. Скоріш за все твій чоловік про них навіть не здогадується.

– Не знаю… Та й як це все сказати? Сам повинен розуміти… Адже розумів… Раніше… Все розумів… А тепер не хоче. Даремно я таки за нього заміж вийшла. Такий чоловік був! А не вийшла б – може, й досі зустрічалися б. А так… На очах людина зіпсувалася…

Поговорити з чоловіком Віка так і не наважилася. Пожила з ним ще півроку і подала на розлучення.

Тепер Сергій знову її доглядає. Відпускати не хоче.

Сподівається, що Віка одумається.

Вам також має сподобатись...

Віолетта вирішила поїхати у гості до матері. – Мамо, привіт! А я була поряд, вирішила зайти, – сказала з порога донька. – Проходь, – запросила доньку Лілія Олександрівна. Віолетта пройшла на кухню, сіла за стіл. – А ти чому не сказала, що ремонт зробила? – запитала вона, окинувши поглядом кухню. – Та що я там зробила… Так, шпалери переклеїла, – усміхнулася жінка. – Мамо, а звідки у тебе на все це гроші? – здивувалася Віолетта. Раптом донька помітила у матері нову мікрохвильову піч, вона видалася їй дуже знайомою. Віолетта придивилася до неї і застигла від несподіваної здогадки

Марійка досмажила котлетки, поставила на стіл картоплю. – Грицю, ходи снідати! – гукнула вона чоловіка. Через хвилину на кухню зайшов Грицько. – Ой яка смакота! – потер він руки і сів за стіл біля дружини. Раптом на вулиці почувся якийсь шум. Відкрилася хвіртка і на подвірʼя почали заходити якісь люди. Марійка аж підскочила від несподіванки. – Це хто такі? – тільки й спитала вона в чоловіка, нічого не розуміючи

– Любі мої батьки, здається, я виходжу заміж… – сказала за вечерею Олена. – Заміж?! – ахнула її мати Лариса Петрівна. – Здається, чи точно? – насторожився її батько, Степан Іванович. – Здається… – усміхнулася дочка. – Тобі, що, вже й пропозицію зробили? – запитала Лариса Петрівна. – Ага, – Олена почервоніла. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти? – А чого нам бути проти? – сказала мати. – Так, – кивнув задумливо батько. – Ми тебе з радістю заміж віддамо. – З радістю?! – зраділа Олена. – Ага, – сказав Степан Іванович. – Але є одна дуже важлива умова… – Яка ще умова? – здивувалась Олена. Вона не розуміла, що відбувається

Ольга Михайлівна приїхала на цвинтар до свого сина. Потім жінка збиралася йти в церкву. Ольга Михайлівна протерла мармуровий памʼятник. На фото її Юрко посміхається… І серце знову стрепенулося – сина не повернути. Жінка відвернулася й витерла сльози, як раптом помітила неподалік якогось незнайомого чоловіка. Той стояв і запитливо дивився на церковні дзвони. Вони зустрілися поглядами, і раптом Ольга Михайлівна сказала: – А я… Сина втратила. Нема більше мого Юрка… І сльози тут же покотилися по її щоках. Чоловік здивовано глянув на Ольгу, і раптом змінився на обличчі