Життєві історії

Віка нещодавно вийшла заміж. Після весілля і медового місяця, Віка зустрілася із своїми подругами. – Ну, розповідай! Як тобі твій новий статус та сімейне життя? – запитала одна з подруг. – Ой, дівчата…, – сумно сказала Віка. – Сергія наче підмінили! Виходила заміж за одного чоловіка, а зараз живу наче з іншим! – В сенсі? – не зрозуміли подруги. – Не знаю. Спочатку все добре було. А потім…Потім почалося дивне, – сказала якось підозріло Віка. – Ну, розповідай, не тягну! – наполягли подруги. І Віка все їм розповіла. Подруги вислухали Віку і аж роти повідкривали від почутого

Віка як усі дівчата мріяла знайти того єдиного, з ким буде щасливе все життя. Кавалерів було достатньо. І не дивно: струнка, симпатична, весела. Вона з першого погляду привертала увагу представників сильної половини людства.

Чоловіки закохувалися у Віку на раз-два. Причому – без пам’яті. Гарно доглядали, дарували подарунки, готові були кинути до її ніг що завгодно.

Віка посміхалася і нічого не просила. Не хотіла. Не йокало серце.

Погуляє з хлопцем тиждень, у кіно з ним сходить, у кафе і на цьому кінець. Іди, мовляв, на всі чотири сторони, друже, а я берегти себе буду і свого судженого чекатиму.

І дочекалася. У двадцять шість років закохалася нарешті. І дуже серйозно.

Дивно те, що її обранець нічим таким особливим не вирізнявся. Чоловік як чоловік. Не красень. Зріст середній. Міцної статури.

Подруги дивувалися:

– Що ти в ньому знайшла?

– З ним цікаво! – Відповідала Віка. – Кожен день не схожий на попередній. А скільки він знає! Як цікаво розповідає! Сюрпризи любить робити. І все в нього так спритно виходить! А як він на мене дивиться… Здається в саму душу заглядає… У мене навіть мурашки тілом бігають…

– У коханні зізнався вже?

– Ні, але я й так знаю, що він любить мене.

– Звідки?

– Він уважний дуже, дбайливий. Я іноді сама не знаю, чого хочу, а він знає. І ніколи не помиляється. Не уявляю, як я жила раніше без нього.

– Щаслива…, – заздрили подружки.

– Дуже …, – З придихом відповідала Віка і мрійливо заплющувала очі …

Вони одружилися за півроку.

Вже за рік Віка заговорила зовсім по-іншому.

– Не розумію, що сталося із Сергієм. Куди подівся чоловік, який мене підкорив?

– А що таке? – Подружкам, зрозуміло, це дуже цікаво.

– Не знаю. Спочатку все добре було. А потім… Потім він ніби видихнув. Прийде з роботи та до комп’ютера. Не поговорить зі мною, не поцікавиться як справи. Про квіти і подарунки, які раніше були зрозумілими, і говорити нічого. Навіщо, каже, вони тобі? У тебе є я. Є… Як же… Я тільки й бачу, що його потилицю та спину, коли він в інтернеті зависає. Вночі теж саме. Бухне в ліжко і відразу засинає.

– Прямо одразу? – дивуються подружки, – ви ж зовсім недавно одружилися…

– Ось і я говорю: дивно це. Видно, я не потрібна йому. Ні, приготувати, випрати, прибрати, магазинами – це все я. Принести, подати – також. А ось любити… Я вже сумніваюся: чи він любив мене взагалі? А якщо любив, то куди це кохання так швидко випарувалося?

– Може, тобі здається? Кажуть, що таке буває, особливо у перші роки шлюбу, – спробувала заспокоїти Віку одна із подруг.

– Роки… А ми лише рік прожили… Ні, тут щось інше. А ще, знаєте, він раніше  мене Вікою називав, а тепер я тільки два звернення чую: мати і дружина.

– В сенсі?

– Без сенсу! – Раптом не витримала Віка. – Так і каже: «Ну, мамо, що у нас сьогодні на вечерю?». Або: «Дружина, де мої шкарпетки?»

– Ти серйозно?

– Абсолютно. У мене іноді таке відчуття, що в мого чоловіка все переплуталося в голові.

– Переплуталося?

– Ну так. Йому, мабуть, здається, що він з мамою живе, а не з коханою жінкою. Ну, чи вважає, що дружина має йому бути замість мами.

– У нього що, матері нема?

– Її не стало кілька років тому.

– То, може, і справді він у тобі маму бачить?

– Не знаю. Але якщо так і далі піде, я не витримаю.

– Невже кинеш? Ти ж його так любила.

– Любила… Хоча тепер я в цьому не така впевнена…

– Тримайся, Віка, все налагодиться. Ти поговорила б з ним, поділилася своїми сумнівами. Скоріш за все твій чоловік про них навіть не здогадується.

– Не знаю… Та й як це все сказати? Сам повинен розуміти… Адже розумів… Раніше… Все розумів… А тепер не хоче. Даремно я таки за нього заміж вийшла. Такий чоловік був! А не вийшла б – може, й досі зустрічалися б. А так… На очах людина зіпсувалася…

Поговорити з чоловіком Віка так і не наважилася. Пожила з ним ще півроку і подала на розлучення.

Тепер Сергій знову її доглядає. Відпускати не хоче.

Сподівається, що Віка одумається.

Вам також має сподобатись...

Микола щойно прокинувся, як раптом пролунав дзвінок телефона. Чоловік підняв слухавку. Дзвонив його друг Михайло. – Привіт, Микольцю! – весело почав він. – Ну, вітаю тебе з днем народження! Щастя, здоровʼя… Микола раптом зупинив його. – Зачекай, Михайле. Ти мені вибач, – сказав він. – Але для мене це вже три роки, як не свято… Ти ж знаєш, що сталося в цей день? Знаєш про мою Надійку? У слухавці запала тиша

Ольга бігала від стола до плити і назад, жінка хотіла встигнути приготувати все до приходу гостей. Це був перший Великдень, який вона мала відзначати в сім’ї чоловіка. Усю ніч напередодні Великодня Ольга смажила, варила, бажаючи здивувати свекруху і зовицю своїми вміннями. На ранок вона пофарбувала курячі яйця і витягла з холодильника куплену напередодні паску. Родичі з’явилися рівно об одинадцятій годині з гучними вигуками: – Христос Воскрес! – Воістину Воскрес! – зніяковіло сказала Ольга і запросила гостей до столу. Але Оля навіть уявити не могла, яку каверзу їй підготували свекруха та зовиця

Світлана повернулася додому раніше і вирішила приготувати романтичну вечерю для Віктора. Жінка запекла курочку, приготувала улюблений салат чоловіка, накрила стіл. До повернення Віктора залишалося менше години. Раптом у двері подзвонили. Стаілана відчинила і побачила на порозі молоду жінку. – Вибачте, а ви до кого? – запитала Світлана незнайомку. – А Віктор Сергійович вдома? – запитала гостя. – Зараз має повернутися з роботи. А ви по якій справі? – Світлана відчула щось недобре. – Взагалі, то я дружина Віктора Сергійовича, – заявила незнайомка. – Дівчино, ви про що? Яка дружина?! – Світлана здивовано дивилася на «гостю», не розуміючи, що відбувається

Дмитро поставив сумку в коридорі і важко видихнув. З кухні вийшла мати. – О, синку, привіт! А ти чому не попередив, що зайдеш? – здивувалася жінка несподіваному візиту. – А Катю з донькою, чому не взяв? Дмитро мовчав. – Сину, щось сталося? – захвилювалася мама. – Мамо, можна я поки що в тебе поживу? – раптом промовив Дмитро. – Ми з Катею розлучаємося! – Як розлучаєтеся? Чому? – сплеснула руками мати. – Все через тещу! – тихо сказав Дмитро і все розповів матері. Жінка вислухала сина і застигла від почутого