– Вікторе, з ким ти щойно розмовляв? – Ганна загадково дивилася на чоловіка, що увійшов.
– Коли? – спитав Віктор, знімаючи з себе зимову куртку та вішаючи її на гачок.
– Я ж сказала, щойно. – Ганна не зводила з чоловіка погляду. – Та ще розмовляв з нею так захоплено.
– Де я розмовляв? – Віктор уважно подивився на дружину і знизав плечима.
– Вікторе, не роби таке обличчя, – хмикнула Ганна. – Воно в тебе й так не дуже серйозне.
– Припини говорити зі мною в такому тоні. – Чоловік пройшов на кухню і сів на стілець. – Щось трапилося?
– Сталося. Я щойно спостерігала з вікна, як ти стояв біля нашого будинку і дуже люб’язно розмовляв із якоюсь цікавою жінкою. Хто вона?
– Ах, ти про це? – нарешті дійшло до Віктора. – То це ж наша сусідка.
– Сусідка? Дивно. Раніше, я цієї сусідки не бачила. І з якої вона квартири?
– Звідки я знаю, – знизав плечима Віктор.
– Як звідки? – не вгамувалася Ганна. – Ти ж сам щойно сказав, що вона сусідка. Виходить, ти знаєш, де вона живе? Так?
– Скажи ще, що я був у неї в гостях, – насупився Віктор.
– Зауваж, це ти сам зізнався, – відповіла Ганна.
– Ганно, припини. Я просто іронізую.
– Іронізуй в іншому місці, будь ласка. А зараз я хочу знати, хто вона така, і з якої квартири?
– Господи, Ганно, припини. – Віктор занервував.
– Цього разу – не припиню. Я хочу з нею якнайшвидше зустрітися і дещо обговорити.
– Про що?
– Про жіноче.
– Знаю я ваші жіночі розмови, – злякався Віктор.
– То де вона живе? – наполегливо повторила Ганна.
– Не знаю, – упирався чоловік.
– Ти хочеш сказати, що ця сусідка без адреси?
– Ганно, ну що ти до мене вчепилася? – Віктор важко зітхнув. – Звідки я знаю, з адресою вона чи вона без адреси! Вона мені сказала, що вона сусідка. І все.
– Значить, ти спитав у неї, хто вона така? – резонно помітила дружина. – Коли вона тобі сказала, що вона сусідка.
– Можливо, – знизав плечима Віктор.
– А навіщо ти спитав?
– О, Боже, Ганно. У кожній спідниці ти бачиш свою конкурентку.
– Причому тут це?
– Як до чого? Якщо ти питаєш, хто вона така, то ти мене до неї приревнувала.
– Що? – Ганна застигла, і на обличчі її з’явилася зневажлива усмішка. – Я приревнувала тебе? До неї?
– Хіба ні?
– Ти думаєш, що я можу повірити, що у цієї цікавої пані може бути щось із тобою?
– Що? – образився чоловік. – Я тебе не розумію, Ганно.
– Це я тебе не розумію, Вікторе. Чому ти впираєшся, і не хочеш сказати мені адреси цієї жінки?
– Стривай, я заплутався… – зізнався чоловік. – Ти хочеш сказати, що ти мене не ревнуєш.
– Ну звичайно! З якого дива мені тебе ревнувати?!
– Все. Далі не продовжуй. – Віктор тут же заспокоївся. – Хоча… Тоді поясни, навіщо тобі адреса цієї жінки?
– Тому, що на ній була дивовижного крою пальто. І я хочу собі таке саме. – Ганна мрійливо усміхнулася. – Тому я цілу годину і намагаюся від тебе дізнатися адресу господині цього пальта. Мені треба знати, де вона його купила.
– Господи, що ж ти одразу мені цього не сказала?
– Так я ж тобі це й говорю.
– Яке щастя Ганно, що я не знаю, де живе ця жінка, – вирвалося у Віктора.
– Що? Ти знову починаєш? – Нахмурила личко дружина.
– Правда, я не знаю її адреси.
– Але ж вона тобі сказала, що вона сусідка? Значить, вона мешкає десь поруч. Правильно?
– А до чого тут я?
– До того, що ти з нею розмовляв!
І ця дивна, безглузда розмова подружжя плавно зайшла на друге коло…
