Субота. Літній серпневий день, вже вечоріло.
На невеликій станції в лісі зупинилася електричка.
З другого вагону вийшла симпатична жінка років сорока із рюкзаком за спиною та невеликою дорожньою сумкою в руці.
Вона була у футболці бежевого кольору та легких штанах коричневого кольору, у білих кросівках та темних окулярах.
Її темно-русяве волосся було підстрижене під каре, а сама вона оглядалася на всі боки.
Електричка поїхала, перестукуючи колесами. Довго чути було стукіт, який віддавав у лісі луною, а потім він затих.
– Цікаво, і де ж цей Андрій? Подумала Вікторія. – Навколо нічого і тільки вузенька стежка йде від залізничної платформи до лісу. Невідомо куди далі…
Озирнувшись, вона побачила, що до неї підходить чоловік із великим рюкзаком за спиною у джинсах та футболці, з невеликою борідкою, теж у темних окулярах.
Він вийшов з останнього вагона. Порівнявшись із Вікторією, чоловік здивовано глянув на неї і пішов далі.
Вікторія теж промовчала. Потім діставши телефон набрала номер Андрія, а телефон їй у відповідь:
– Абонент недоступний.
– Ох, тільки не це, – голосно ахнула вона, аж чоловік озирнувся.
Побачивши в її руці телефон, він розвернувся і підійшов до Вікторії.
– Здрастуйте, тут немає зв’язку, бачите навколо ліс, – сказав чемно і переконливо чоловік. – Неможливо додзвонитися. Чому ви стоїте тут одна? Чому ніхто не зустрів? Більше не буде поїзда аж до ранку…
– Здрастуйте. Мене мав зустріти мій наречений, Андрій. Але чомусь не зустрів…
Ми з ним зідзвонювалися до того, як я зайшла в електричку. Може, щось трапилося з ним?
Він же ж знає, що я тут ніколи не була і куди йти – гадки не маю!
У нього тиждень тому не стало бабусі, і з того часу Андрій тут у її будинку знаходиться.
Попросив, щоб я приїхала, допомогла йому на вихідних…
– Ну, не знаю, може й сталося щось, але вам не варто тут залишатися, ходімо зі мною. Тут нікого немає, тільки он у тій будці черговий. Так, і познайомимося, мене звуть Петро, а вас?
– Віка, Вікторія, – відповіла жінка.
– Як оце я сама в лісі і з незнайомим чоловіком?! – думала Вікторія. – Ну Андрію, чому ж ти не зустрів?
– Не роздумуйте, ходімо, нам до ґрунтової дороги йти хвилин двадцять, а може він там вас чекає в машині? Він має машину?
– Машина є… Ну, швидше за все так… Сюди ж не може проїхати машина, – переконувала подумки себе Вікторія.
– Гаразд, ходімо! – рішуче сказала вона вголос несподіваному попутнику.
Вони йшли лісовою стежкою, Петро попереду, вона за ним. Ішли, як їй здалося довго.
Нарешті Вікторія побачила ґрунтову дорогу. Коли вони вийшли на неї, жодної машини й близько не було.
На узбіччі дороги стояв знак – ліворуч село Іванівка, три кілометри, праворуч – Олександрівка, два кілометри.
– Вікторіє, а вам у яке село? – запитав Петро.
Вона стояла і кліпала очима, дивлячись то ліворуч, то праворуч. Андрій їй не казав навіть назви села, а може, й казав, але вона не запам’ятала. Він же ж її мав зустріти…
– А я, ой, а я навіть і не знаю… – розгублено сказала Вікторія. – А що ж робити, а вам куди?
Петро підозріло дивився на неї, але ця тендітна і миловидна жінка справді не знала назву села.
– Ну нічого собі. І що ж тепер робити, мені в Іванівка і йти ще три кілометри. Пощастить, якщо хтось поїде машиною, то підкине до села, а ні, значить пішки.
Вікторія мало не плачучи дивилася на нього, намагалася зателефонувати, але марно.
– Я ж говорю тут немає зв’язку. У самому селі тільки бере телефон. Пропоную піти зі мною. Хоч знаєте, як у бабусі вашого нареченого ім’я та прізвище.
– Ні, якось не було розмови про це, він називав її «бабуся» і все…
– Тоді ходімо до мене в гості. У мене там дід Іван, от зрадіє, що я не один приїхав.
Любить поговорити мій батько з новими людьми, чаєм пригостить із медом. У нього там пасіка, та й я на підхваті. А там розберемося в селі, воно невелике, швидко знайдемо вашого нареченого…
За розмовами Вікторія не помітила, як вони дійшли до села. Попереду з’явилися будинки. Петро багато цікавого встиг їй розповісти.
Тут у селі вони з батьком живуть років із десять. Виїхали із міста.
– Коли не стало моєї мами, батько довго сумував і навіть заслаб. Але один лікар мені сказав:
«Якщо хочеш, щоб батько жив довго, відвези його подалі від міста до села, на свіже повітря. Ось тоді і легше йому стане».
А у мене ж у місті бізнес. Задумався я. Але вирішив, що здоров’я батька дорожче.
Ось уже стільки років я й катаюся туди й назад, щоправда, на машині.
Але тиждень тому продав машину, а нова ще не прийшла, от і довелося електричкою їхати сюди.
Хотів ще зачекати на машину в місті, але зв’язку немає, переживаю, що батько дуже хвилюватиметься.
Про свою сім’ю він нічого не розповів, а Вікторії незручно було питати.
Вони зайшли у село, і Вікторія побачила праворуч великий будинок з металевим парканом. Петро відчинив ворота і сказав:
– Проходьте, ось ми й удома.
У цей час з дому вийшов сивий чоловік і приклавши руку до чола, дивився на гостей.
– О, Петре, а я й не знаю, що й думати, давно на тебе чекаю! А це хто у нас така красуня? Невже наречену собі привіз? Ну давайте знайомитись, Іван Микитович я.
– Вікторія, Віка, – подаючи руку літньому чоловікові, вона відчула його шорстку долоню. – Але я не…
– Віка виходить! Вікторія, – це значить перемога! Красиво звучить. Ну в хату заходьте, з дороги вмиєтеся, зараз я вас пригощу смачним чаєм, – не слухаючи її говорив і говорив Іван Микитович.
Сидячи за столом, дід усе говорив, але Петро нарешті вставив своє:
– Батьку, досить говорити. Краще скажи нам, тиждень тому у нас у селі були якісь поминки?
– Ну так, Ігорівна не стало, їй років уже багато було, під дев’яносто. А ти звідки знаєш? Тебе тут давно не було, – здивувався він. – Ось рахуй уже тиждень і минув, поховали її. Приїжджала донька з онуком на поминки. У онука дорога машина, та вона й досі стоїть біля будинку Ігорівни.
Донька одразу поїхала, а онук тут. Начебто щось у хаті порався, а тут приїхала Ірина з міста. Вона наша, але давно в місті живе, ох і красуня, молода, довгонога.
Та й ходили вони на річку. Я сам учора бачив, йдуть обіймаються, регочуть на все село.
Я якраз повертався від Петровича, медку йому носив.
Петро, шаркав ногою під столом, але батько нічого не зрозумів і все говорив. Вікторія все нижче опускала голову…
– Петре, покажи мені той будинок, піду я туди. Будь що буде.
– А що показувати, – здивувався Іван Микитович, – вийдеш на дорогу, глянеш уздовж вулиці і побачиш машину. Ось там і жила Ігорівна. У нас таких машин ні в кого немає. У Петра була, то продав ось, навіть шкода мені ту машину.
– Годі тобі, тату, купимо нову скоро. Давай проведу тебе, Віко, – він навіть не помітив, як перейшов на «ти», а вона навіть не здивувалася, не до того, такі думки крутилися в голові.
Петро усе зрозумів і шкода було йому цю випадкову супутницю. Вийшли за ворота, глянули, але машини не побачили.
– Дивно, дід сказав стоїть біля будинку машина, – подумала Вікторія.
Дійшовши до будинку покійної Ігорівни, вони зайшли на подвір’я.
Двері замкнені на замок і нікого немає. Вони переглянуся, не розуміючи, що відбувається.
Все пояснила сусідка через паркан Зіна.
– Петре, ти випадково не Андрія шукаєш? – запитала вона, через дерев’яний паркан.
– Ну так, його, – озвався Петро.
– А ти не шукай його, – раптом сказала сусідка.
– А що ж таке сталося?! – запитав Петро.
Вони з Вікою не розуміли, що відбувається.
– Так відвіз він вранці Ірку у місто ж! Начебто обіцяв приїхати, когось зустрічати йому треба було, – сказала Зіна.
Але я думаю, не повернеться він.
Ох і виробляли вони тут. Ні сорому, ні совісті, він тільки бабусю свою поховав, а вже привів дівку.
А навіщо він тобі?
І глянувши на Вікторію, раптом здогадалася сама.
– А ось, напевно, її й хотів зустрічати. Люба жіночко, кидай ти його, не вартий він такої красуні, і не варто за ним сумувати. Гультяй, він і є гультяй. А Ірка просто так не відпустить, я вже її знаю. Не приїде він.
– Гаразд, дякую, Зінаїдо, – сказав Петро. – Ми підемо…
…Обоє по дорозі мовчали, Петро думав, що Вікторія розплачеться, переживатиме. А вона нічого, тільки губи міцніше стиснула.
– Ну що, знайшли, – спитав дід, сидячи у дворі на лавці.
– Поїхав він у місто, – сказав Петро.
– Ну значить, Ірку повіз, вона вже його не відпустить, – говорив весело старий, не здогадуючись, які пристрасті в душі вирують у Вікторії.
– Гаразд, Вікторія хоче відпочити, зараз я їй покажу кімнату, а потім вийду до тебе, батьку, – сказав Петро.
Він мовчки взяв її за руку і повів у будинок, вона покірно йшла за ним, опустивши голову. Петро відчинив двері в кімнату для гостей. Затишно й тихо тут.
– Ось твоя кімната, Віко, відпочивай. Я по собі знаю, як це важко дізнатися про зраду коханої людини, сам через це пройшов. Якщо, що йди до нас із татом. Він кого хочеш своїми байками розвеселити.
Сліз не було, була тільки образа та жалість до себе.
Години дві лежала вона із заплющеними очима, але сну не було.
Подивилася на телефон, пів на одинадцяту. Тихенько вийшла на веранду. Світло від ліхтаря світило прямо на неї.
– Не спиться? – раптом почула вона тихий голос Петра і стрепенулася.
– Ой. А Іван Микитович уже спить?
– Так, він у нас рано лягає і рано встає. Сідай поряд на диван, Віко. Мені також сьогодні щось не до сну.
Вони проговорили майже до ранку, вже заспівали перші півні.
– Ой, Петре, десь півень уже заспівав. Світає, ну засиділися ми з тобою. Дякую тобі, мені полегшало. Але виспатися не завадило б. Завтра, тобто вже сьогодні, мені потрібно їхати. У понеділок на роботу. На чому звідси можна виїхати? – запитала Вікторія.
– Так, виспатися треба. Не хвилюйся я тебе проведу, вірніше разом поїдемо електричкою. Мені теж у місто треба, машина має ж прийти нарешті.
Вони подивилися один одному в очі, вже настав світанок і весело засміялися.
Заспала Вікторія до обіду. Іван Микитович гримів у дворі, голосно розмовляв, а вона нічого не чула. Петро розбудив її.
– Віко, вставай, нам за третю годину йти на електричку. Дід наш приготував свою фірмову страву – м’ясце на кісточці на мангалі.
Обідали дружно й весело на веранді. Іван Микитович розповідав, як він познайомився зі своєю дружиною, описував усе з ніжністю.
…Наступного вихідного Петро приїхав новою машиною і з Вікторією.
Ох і радий був Іван Микитович. Віка ніби вдихнула в нього свіжий струмінь життя.
– Ну нарешті у нас у будинку жіночий сміх. Ох, як я радий. А діти в тебе є, Віко? – поцікавився дід.
– Є син. Але він навчається в університеті в місті, приїжджає рідко, тільки на канікули, а нині й не приїхав. Виїхав кудись із друзями. Він четвертий курс закінчив.
– Розумник твій син. У місті означає. Ну і гаразд, коли одружиться, онуки підуть і сюди приїжджатимуть, а я вже їх медком з нашої пасіки годуватиму, щоб росли здоровими.
А ось у Петра дітей так і не було, не хотіла народжувати йому та вертихвістка.
Я йому давно казав, щоб розлучився. Так ні, дочекався нагоди, особисто застав її у себе в квартирі з молодим.
Поїхала кудись.
А я радий Віко, що нарешті знайшлася Петру його половинка.
Я бачу і знаю, що ви будете щасливі. Петро змінився, цвіте і пахне, бач, як навколо тебе крутиться.
Ох і подобаєшся ти мені, Віко, – сміявся Іван Микитович, а потім підморгнувши їй, показав на ворота. – Тихо, Петро іде, я тобі нічого не розповідав. Та він тобі сам потім усе розповість…
– Ну, що ви тут притихли, га? Тату, ти знову щось наговорив Віці? – усміхався той.
– А ми що? А ми нічого, ось кажу, ти купив нову машину, зараз нову дружину треба. Давайте вже вирішуйте щось, одружуйтеся.
– Тату, не поспішай. Вікторію бентежиш, самі розберемося, так, Віко? – обіймаючи її за плечі, запитав Петро…
…Ось уже кілька років живуть Петро із Вікторією. Одружилися.
Син її приїжджав зі своєю дружиною та маленькою донькою до діда Івана.
Щастя надовго оселилося у цьому будинку.
Вікторія пішла з роботи і живуть вони тут у селі. Тільки Петро часто їздив у місто, не міг залишити свій бізнес без нагляду.
Та й дружина іноді їздить з ним у справах. Перевіряє свою квартиру, здає її в оренду.
А Іван Микитович усіх пригощає своїм медом…
