– Баба Валя, та що ж ви таке важке носите? – по-доброму обурилася сусідка Олена.
– Оленка, та я ніби потроху взяла, а як вийшла важка сумка: картопельки ось купила, цибульки, моркви, капусточки … Так борщика захотілося, кинулася, а овочі всі закінчилися. – виправдовувалася Валентина Іванівна. – Як на зло цукор закінчився, молоко ось котику своєму ще купила.
– От і навантажили, сумку від землі не підняти… – сказала Олена. – Давайте, допоможу вам.
– Ой, дякую тобі, моя дитинко.
Олена, сусідка Валентини Іванівна, поселилася тут нещодавно, винаймала квартиру. Вона приїхала звідкись з далеку, вчитися в університеті. Не лише навчалася, а й підробляла, щоби платити за навчання. Дівчина була усміхнена, проста і завжди допомагала, чим могла літній, самотній жінці. Іноді продукти дорогою додому купить, сміття винести допоможе, а то й прибере… Бачила вона, що дуже важко і самотньо живеться Валентині Іванівні.
– Яка ж ти розумниця, моя гарна. Ось молодці твої батьки, виховали яку доньку хорошу. – усміхалася Валентина Іванівна. – Пощастило їм. На старості років яка помічниця буде під боком. Не чекає на них, на відміну від мене, самотня старість. Я ось так виховати не зуміла…
– А у вас є діти? – Здивовано запитала Олена.
– Так, є дочка. Віра. – опустила очі Валентина Іванівна. – Вона гарна в мене, просто дуже зайнята. Робота у неї складна, важко зараз, розумієш, гроші заробляти. Та й живе далеко, як вона допоможе мені з іншого міста?
– Ну так, якщо вам зовсім важко буде, тоді як бути? – Запитала Олена.
– Не знаю. – знизала плечима Валентина Іванівна. – Напевно, щось дочка придумає. Я сподіваюся.
Як у воду Олена дивилася. Занедужала Валентина Іванівна. Так важко, що кілька днів підвестися не могла.
Олена з занять йшла, по дорозі купила свіжого хліба і зайшла до сусідки.
– Баба Валю, ви де? – гукнула вона з порога.
Не дочекавшись відповіді, пройшла до квартири. Валентини Іванівни на кухні не було. Олена постукала у двері спальні і почула звідти тихий голос:
– Оленко, заходь.
– Що сталося? – захвилювалася Олена.
– Щось я дуже зле почуваюся, дитинко. – сказала тихим голосом Валентина Іванівна. – Ти виклич будь ласка швидку.
Швидка приїхала. Подивились, зробили все необхідне але в палату не забрали. Сказали, що немає підстав.
– Ви повинні контролювати щоб вчасно приймала всеи. – сказав чоловік у білому халаті. – Зрозуміли мене?
Олена розгублено кивнула.
– Ось і добре. А ми поїхали. – сказав він і зібравши свою валізку поспішив на наступний виклик.
– Ой! Що ж тепер робити? – занепокоїлася Валентина Іванівна.
– Може доньці Вірі вашій подзвонити? – Запитала Олена.
– Перпеживаю, що вона сваритиметься, що я її від роботи відволікаю через дрібниці. – схвильовано сказала Валентина Іванівна. – Знаєш, яка вона у мене строга…
– Хіба ваша недуга дрібниця? – Запитала Олена. – Давайте я її сама наберу!
Валентина Іванівна невпевнено простягла телефон Олені.
– Може, все-таки не треба їй дзвонити? – схвильовано спитала вона. – Все обійдеться. Пройде. Поки вона доїде, я вже відійду і вона буде знову незадоволена.
Але переживала Валентина Іванівна даремно. Телефон Віри було вимкнено. Щоразу Олена набирала, але у відповідь говорили те саме: “Абонент тимчасово недоступний…”
– Може, у неї якийсь інший номер є? – Запитала Олена.
– Не знаю, він у мене один, і вона мені з цього номера завжди набирала. – розгублено сказала Валентина Іванівна.
– А коли вона востаннє вам дзвонила? – Запитала Олена.
– Не пам’ятаю… – знизала плечима Валентина Іванівна.
– Зрозуміло… – сказала Олена. – Тоді я з вами буду. Не можу ж я вас у біді кинути.
– А заняття як же? – спитала Валентина Іванівна.
– Відпрошусь, нічого страшного. – сказала Олена.
За тиждень, коли Валентині Іванівні стало вже краще, у неї несподівано задзвонив телефон. Дзвонив незнайомий номер.
– Алло. – Сказала вона знявши трубку.
– Мама! Це я, Віра ! Мамо, я закордоном! Приїхати не можу, у мене важливе відрядження! Тривале. Ти там як? Не нездужаєш? – Запитала дочка.
– Нездужаю. – відповіла Валентина Іванівна.
– Тримайся! – серйозно сказала дочка. – Ти ж знаєш, що мені з тобою поратися ніколи! Що в тебе? Те що завжди?
– Так. – відповіла Валентина Іванівна.
– Я надішлю тобі грошей! – сказала дочка.
– Не треба, я все маю. – відповіла Валентина Іванівна.
– Ну от і добре. Більше я тобі нічим не можу допомогти. Бувай. Я ще зателефоную. – Сказала дочка і поклала трубку.
У трубці запікали короткі гудки. Валентина Іванівна розгублено подивилась на Олену.
– Добре, що вам краще. – сказала та.
Так вони жили поряд місяць за місяцем. Олена допомагала по доброті душевній Валентині Іванівні, шкода їй було самотньої, літньої людини. А та завжди рада була, коли Олена приходила, хай навіть ненадовго.
*****
– Валентино Іванівно, ви точно вирішили? – запитав строго нотаріус.
– Точно. – відповіла жінка похилого віку.
*****
А невдовзі Валентини Іванівни не стало. Олена розгубилася. Вона так звикла до своєї усміхненої сусідки, що здавалося, вона втратила рідну і дуже близьку їй людину.
“Треба попередити доньку Валентини Іванівни.” – подумала Олена, але додзвонитися їй знову не змогла. Та передзвонила сама, через тиждень після прощання. Дізнавшись, що трапилося, вона, як не дивно, приїхала в місто наступного дня і пішла до нотаріуса, залагодити всі справи.
– Як це я не спадкоємиця? – обурено сказала Віра. – Та я єдина і законна спадкоємиця!
– Ні, залишено заповіт і він не на ваше ім’я. – Сказав спокійно нотаріус.
Та намагалася сваритися з нотаріусом, потім з Оленою, яка нічого не розуміла…
– Я тобі влаштую! Ти, пройдисвітка! Втерлася в довіру до старої людини! Скористалася її довірливістю! – вигукувала донька Валентини Іванівни. – Поверни мені мою квартиру або я в суд подам!
Але все це було марно, тому що заповіт набрав законної сили…
