Життєві історії

Віра повернулася додому. – Коханий, я вдома! – гукнула вона з коридору. Відповіді не було. Раптом жінка почула дивний шум із спальні і побігла туди. – Ти чому не відповідаєш? А що це ти, ремонт затіяв? – здивувалася жінка, побачивши, як Ігор знімає карниз. Ігор мовчки зняв карниз, поклав його в коридорі. – Ти зі мною не розмовляєш? – здивувалася Віра. Ігор дістав пакет, підійшов до холодильника вигріб: сир, молоко, йогурт. – Віро, я йду від тебе! І це все я забираю з собою, – раптом сказав Ігор. Віра здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

– І карниз заберу! Я його сам купував, між іншим, і почепив! – вигукував Ігор, збираючи речі.

– Та забирай! – байдуже відповідала Віра.

– І вафельницю! І тостер мій! – не заспокоювався чоловік.

Віра схрестила руки і незворушно спостерігала за Ігорем. Хоча всередині все буквально кипіло від обурення.

– Уявляєш, зняв зі стелі карниз! Дірки тепер. Плед забрав новий, у суботу лише купили. А найсмішніше – продукти з холодильника вигріб: сир, молоко, йогурт. Він теж, бачите, їх купував за свої гроші. А на мої? Начебто на мої нічого не купували, ага… Жили тільки в мене. І квартплату я платила. І ще багато чого. Теж мені, герой! — сказала Віра і, взявши віник і совок, почала підмітати штукатурку, що насипалася зі стелі на підлогу після того, як Ігор «демонтував» карниз.

Віра подзвонила подрузі Каті відразу ж, після того, як за Ігорем зачинилися двері. Вона сказала лише два слова: «він пішов», і Катя кинулася на допомогу, приготувавшись побачити подругу, що плаче в подушку.

– Він дивний, Віро, – намагаючись не розсміятися, сказала Катя. 

Вона представила дорослого здорового чоловіка, яким був Ігор, що дрібно вигрібає баночки з йогуртом з холодильника Віри і виносе за собою двометровий карниз з гачками, що ссипляться. 

Сміятися, звичайно, тут не було з чого. Віра прожила із цим чоловіком два роки. Майже чоловік і дружина. Ось так жили тихо мирно, збиралися незабаром оформляти відносини, та й все. На відпочинок їздили, вели спільний побут. А потім сварка, буквально на порожньому місці. Не витримав Ігор і пішов. Він чоловік видний, мабуть іншу знайшов, Віра— запасний план, от і не потрібна стала. Адже треба було прямо піти гарно, пафосно! Чому б по-людськи не розійтися? Вибач, мовляв, не люблю, помилявся. Так ні.

Катя сильно підозрювала, що Ігор був із тих чоловіків, які довго відтягують момент відходу, виношують план розставання, збираються з думками про те, як вони все скажуть і чим пояснять, а потім чіпляються за якусь дрібницю і викочують сварку, часто під свято , щоб посилити ефект, виставляючи жінку винною.

– Знаємо. Проходили таке, — хмикнула Катя. — Зараз переддень Нового року, а мій колишній перед Восьмим березнем мене покинув. У всіх свято — квіти та подарунки, а в мене… Я цілий тиждень плакала з ранку до ночі, не могла ні про що думати. Не розумна була молоденька зовсім, закохана в нього. Мені здавалося, що такого, як він, я не зустріну. Жити не могла без нього. Світ втратив усі фарби. Ось яка не розумна була! Але ні. Пережила…

Катя, згадуючи свої прикрощі того часу, сама мало не заплакала, дивлячись на вкрай засмучену Віру. Справді, вона плакала цілими днями, їй було так зле. Не могла спати, не могла їсти. Але тепер, з висоти досвіду, вона могла з абсолютною впевненістю сказати, що все проходить. Що життя така штука і просто має пройти час, і здасться абсолютно не так. І зустріне Віра ще свого єдиного та неповторного. Набагато краще за Ігоря. І добре навіть, що Віра не встигла вийти за нього заміж, все могло бути набагато гіршим і складнішим.

Катя мовчала, збираючись з думками, а Віра витерла сльози, встала і почала діставати штучну ялинку з антресолей. Катя подумки пораділа за подругу: правильно, свято є свято і не можна дозволяти якомусь кхм … нехорошому хлопцеві псувати його. Але, почавши прикрашати пластмасову красуню, Віра сіла на підлогу і знову розплакалася. Катя, набравши повітря, тільки зібралася вимовити свою промову втіхи, про життя та її чорно-білі смуги, нехай банальну, але прожиту особисто, як подруга, розмазавши залишки туші, заявила:

– Ось тапер маю! Кредит тепер я одна, платитиму за машину?!. Купила її я, а він платити мені допомагав! Удвох легше було! Ууууу….

– Е… ти її взяла в кредит? Я не знала, думала, тобі своїх грошей вистачило, вона ж уживана начебто не дорога… — тільки й змогла вимовити Катя.

– Та звідки я маю такі гроші? Це ще коли вдвох жили… А тепер і зовсім… А подарунки! – Знову згадала Віра і схлипнула. — Він мені подарував такі подарунки! Кільця, сережки класні, у нього смак хороший… А браслет? Хто мені тепер таке подарує? Ууууу…

Віра заплакала з новою силою.

– Сама купиш, – потішила подругу Катя. – Стривай, адже він і їх забрав? Ти ж сказала, що всі подарунки забрав теж.

– Саме так… – плакала Віра. — Я хотіла одягнути комплект з аметистом на Новий рік, якраз до сукні моєї нової підходив, а зараз… І головне — кран! Кран у ванній тече! Хто мені полагодить тепер, га?! Пішов, так не вчасно, хоч би кран полагодив спочатку, а потім йшов! Безвідповідальний! Що мені тепер робити?..

Катя, знову ховаючи усмішку, подивилася на Віру і пішла на кухню, допомогти подрузі вимити гору посуду. Їй було явно не до цього. Катя думала про те, що Віра та Ігор один одного вартували. Колишній коханий, звичайно, той ще фрукт, що вигрібає продукти з холодильника і карниз, що знімає зі стелі, але Віра здивувала… Кран у неї на першому місці в житті! Чудові справи творяться. І Віру мабуть не втішать слова Каті про те, що в житті все проходить і змінюється і таке інше. Вона практична жінка, не те що романтична Катя. Їй треба краще сантехніка викликати і відремонтувати вже цей нещасний кран… Ну і гаразд. Значить, легко переживе подруга розставання, не так страшно, раз про такі побутові речі згадує…

— Ось ще… А пилососити тепер знову мені?! І сміття виносити? — продовжували долинати з кімнати сльози Віри. Принагідно подруга не забувала вішати на ялинку іграшки і зараз почала вже прикріплювати гірлянду.

Катя вимкнула воду і почала витирати рушником тарілки та розставляти їх по місцях. «Ну і Віра…», — думала вона, посміхаючись і хитаючи головою.

Вам також має сподобатись...

У Наталі не стало чоловіка Андрія. Залишилась вона з чотирма дітьми… А потім зійшлась з Василем. Він був розлучений. Діти Наталі його полюбили. Коли син Наталі Сашко одружувався, Василь йому квартиру подарував. – Ти найкращий батько у світі! – плакав Сашко. – Хоч і називав я тебе дядьком Василем. Василь тоді дуже розчулився… А невдовзі він дізнався, що наречена Сашка вагітна. – Хоч діти й без мене народилися, але тепер я законний дід! – зрадів чоловік. А потім Наталя раптом заслабла. Вони з Василем, як почули у чому річ, то вухам своїм не повірили

Був ще самий початок робочого дня, як раптом у Ганни задзвенів телефон. Номер був незнайомий, але могли дзвонити й по роботі. Не роздумуючи, жінка взяла слухавку. – Це Ганна Дмитрівна? – почувся у слухавці жіночий голос. – Не стало вашого батька… Ганна застигла від несподіванки. – Ви помиляєтесь, у мене немає батька, – тільки й пробурмотіла вона. – Адресу я вам надішлю у повідомленні, – сказала незнайомка. – Прощання й поминки післязавтра. Ви повинні встигнути, якщо поспішите. Це дуже важливо… В телефоні почулися короткі гудки. Ганна сиділа дивлячись в одну точку. Вона не знала, що й думати

Наталя прибирала в кімнаті, як раптом з коридору почувся якийсь шум. – Хтось прийшов, чи що? – пробурмотіла дівчина і відставила швабру в сторону. – О, люди! Дивіться-но – зʼявилася! – несподівано почула Наталя невдоволений голос своєї бабусі. – Це ж де тебе три роки носило? Хоч би листа написала, дізналася, як ми тут – чи живі, чи здорові? А це ще хто з тобою? Наталя вибігла з кімнати. У коридорі стояла якась жінка з дитиною на руках. Наталя придивилась до неї і не повірила своїм очам

Ліля прибирала в квартирі, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв її колишній чоловік Денис. – Ти тільки зараз за речами з’явився? – здивувалася вона. – Привіт! Чудово виглядаєш! – пробурмотів він. – Дякую. Речі на балконі, – сказала жінка. Денис пройшов на балкон та забрав речі. – Ти допоможеш мені вниз знести?, – запитав чоловік. Ліля швидко накинула пальто, і вони вийшли надвір. – Ну де твоя машина? – запитала Ліля. – Машина на парковці, – відповів Денис. Вони підійшли ближче до автомобіля, Ліля глянула на заднє сидіння і застигла на місці. – Це що таке!? – тільки й вигукнула вона