Володимир не з’являвся вже кілька днів. На дзвінки не відповідав, сам не дзвонив. До цього сказав Насті, що треба кудись поїхати. Це було більш аніж дивно. І раніше ніколи такого не траплялося. Настя переживала.
У них із Володькою були чудові стосунки. І наречений він був – усім подругам на заздрість. Дорослий, серйозний. Два роки тому в нього не стало батька і той залишив йому свою компанію, гарну квартиру та машину.
Володимир зміг утримати бізнес в руках, маючи хороших помічників. Настю він мріяв взяти на роботу, як тільки вона отримає диплом.
Все йшло добре і вони навіть говорили про те, щоб поєднати свої долі.
І от саме в цей час він раптом зник…
Батьки Насті були раді за дочку, але зараз теж трохи напружилися, особливо мама.
Батько заспокоював їх:
– Ну мало які справи у чоловіка можуть бути? А що не дзвонить, значить, просто не може.
Мати оптимізму не поділяла і турбувалася разом із Настею.
До Володимира батьки ставилися добре, вважаючи його чудовою парою для дочки, і було б прикро, якби вони помилилися в ньому.
І ось нарешті довгоочікуваний дзвінок! Володимир довго перепрошував, говорив, що був зайнятий, скоро повернеться і все пояснить.
І, як виявилось, до нього приїхала мати. Точніше, він сам поїхав за нею і привіз до себе.
Володимир з’явився в Насті того ж вечора, трохи якийсь нервовий.
– Настю, ти не питай поки ні про що, гаразд, – почав з порога він. – Я тобі потім все розповім.
І якось усе змінилося у їхніх стосунках. Володимир перестав запрошувати Настю до себе додому. Відмовки були різні – то мама заслабла, то дуже втомилася, то виявилося, що вона не любить чужих у будинку.
І якось, запросивши Настю увечері в ресторан, Володимир поділився своєю історією…
…Батьки його розлучилися дуже давно, і мати поїхала в інше місто, залишивши його, школяра, з батьком.
З того часу вони практично не бачилися. Але зараз вона, дуже слаба, дізнавшись, що батька не стало, напросилася до сина на постійне місце проживання.
– Я не зміг їй відмовити, Настю. Забрав до себе поки що, а далі вирішуватиму, що з цим робити.
– Ну, а що вирішувати, – відповіла дівчина. – Вона твоя мати, здоров’я в неї слабке. На вулицю ж не виставиш.
– Так, але… – замʼявся Володимир, але одразу змінив тему розмови, почав розпитувати про навчання.
А ось про пропозицію руки і серця більше не було ані слова…
…Вони продовжували зустрічатися, але здебільшого у Насті вдома.
Батьки Насті завжди були раді його бачити, але й вони помітили, як він змінився: став мовчазним, задумливим, замкнутим.
– Настю, ти впевнена, що до нього мама переїхала, а не колишня якась наприклад? Ти її бачила? Він тебе познайомив? – допитувалася мама Насті, стурбована поведінкою Володимира, до якого дуже добре ставилася до цього моменту.
Але на ці запитання Настя не могла відповісти впевнено. Вона так само любила Володимира і хотіла у всьому розібратися…
…Суботнього ранку Володимир зателефонував їй і скасував запланований похід у кафе.
Послався він на те, що мама слаба, він не може залишити її, але завтра обов’язково передзвонить, і вони зустрінуться.
Був уже вечір неділі, а дзвінка від Володимира так і не було, його мобільний теж не відповідав.
Тут Настя не витримала і вирішила все з’ясувати до кінця. Та й мама підлила масла:
– Все це неспроста, не поводився він так раніше!
Дівчина зібралася і вирушила до Володимира додому. Вона довго дзвонила у дзвінок. Нарешті двері відчинилися, і на порозі з’явилася якась жінка.
– Чого тобі? – запитала вона. – Володі вдома немає і нічого ходити сюди!
Настя розгубилася.
– Вибачте, а ви мама Володимира? – запитала вона.
Та буркнула щось і зачинила двері.
Настя не розуміла, що це таке відбувається.
…Через день зателефонував Володимир і сказав, що їздив у справах матері, ось тільки повернувся і чекає не дочекається зустрічі. Настя погодилася.
Чоловік приніс величезний букет квітів, але виглядав втомленим, під очима кола, сліди безсонної ночі. Проте він намагався бути веселим, хоч і напруженість, і заклопотаність відчувалася.
Вони вирішили пройтися парком, подихати свіжим повітрям, поговорити. Їй хотілося багато про що розпитати його, а потім зайти повечеряти.
Тільки-но Настя зібралася розповісти про свій невдалий візит, як у чоловіка задзвонив телефон.
Володимир відповів, відійшовши убік. Спершу просто кивав, потім сказав, що прийде пізно, але раптом не витримав і почав галасувати:
– Дай мені спокій, чуєш! – і після цього поклав слухавку.
Він підійшов до Насті й сказав:
– Вибач, це була мати. Я не можу більше витримувати її, що мені робити?
Вони зайшли у найближче кафе. Настя мовчала, а Володимир спробував все пояснити…
…Мати покинула їх із батьком, коли йому було лише десять років. Просто пішла з якимось пройдисвітом.
І він і вона гульбанили. Батько не шкодував жодних грошей, але нічого не допомагало. І нарешті мати пішла.
Слід загубився на довгі роки. А зараз, дізнавшись, що батька більше немає, а син не бідує, мати повернулася до нього.
Але не гульбанить як раніше, хоч… Не має здоровʼя.
Насті стало ніяково від його розповіді.
– Знаєш, – сказала вона нарешті, – я не чекала від тебе такого хамства. Яка б вона не була, вона твоя мати, слаба людина! Хіба так можна, Володю?
– А що мені робити? Ти не уявляєш, як вона мене дістає!
– Ну ось спочатку розберися з цією проблемою, а потім поговоримо.
З цими словами Настя встала й пішла. Від мами їй приховати свій настрій не вдалося. Довелося розповісти. Та поділилася з чоловіком.
Батько Насті довго думав над ситуацією, а потім сказав:
– Ти, доню, маєш для себе зробити правильні висновки. Я вважаю, що Володимир вчинив по-чоловічому, не покинувши матір. Але він потребує хоча б моральної підтримки. Тому, якщо ти любиш його, то маєш допомогти, підтримати.
– Після всього, що я почула, тату? А якщо я заслабну, він мене теж незлюбить і так говоритиме?
– Не вигадуй. Гаразд, мабуть без чоловічої участі справа не зрушиться…
Він сам розшукав Володимира та запропонував свою допомогу. Сидячи в його офісі і вдивляючись у його похмуре засмучене обличчя, запитав:
– Настя нам все розповіла, Володю. Допомога потрібна?
– Боюся, що марно все, Сергію Петровичу. Вона давно вже поводиться дуже негідно. Я аж оторопів, коли за нею приїхав. І Насті я не можу її таку показати. Доведеться мені самому справлятися з цим.
Але, як виявилось, у батька Насті був знайомий лікар у закладі для таких випадків. Туди її і провели. Відвозили разом, Сергій Петрович та Володимир.
Жінка всю дорогу поводилася шумно. Приставала до чоловіків із розмовами про те, як їй важко жилося. Скаржилася, що син рідний із дому випроваджує.
– Ви їдете у хороший санаторій. За вами буде догляд, а син відвідуватиме, – намагався заспокоїти її Сергій Петрович.
Надвечір вони повернулися додому, де на них чекали Настя з мамою. Була приготовлена вечеря і відбулася довга, ґрунтовна розмова. Говорили про все відкрито.
І про те, що слаба мати тепер потребує уваги, і про спадковість, і про те, що потрібно набратися терпіння. Все зважити по-доброму і ухвалити рішення.
На тому й розійшлися. На прощання Володимир обійняв Настю й сказав:
– Тепер ти все знаєш. Як ти вирішиш, так і буде.
Вона промовчала. Не стала згадувати його грубий тон, образи на адресу матері. Їй справді було над чим подумати.
І тільки після його відходу батько обійняв дочку і сказав:
– Він так грубо відповів матері по телефону тоді, бо вона, дізнавшись, що він з тобою, назвала тебе… Нехорошим словом… Не зміг стриматись.
Настя знову згадала той вечір, його змарніле обличчя і подумала:
– Якщо люблю, то маю допомогти, підтримати, не кидати в біді. Батько правий.
Але вона усвідомлювала, що легко не буде, та все ж написала йому:
«Володю, я з тобою. Ми впораємось. Люблю тебе. Настя».
…Бувають такі моменти у житті, коли тільки ти сам можеш ухвалити рішення.
А від нього часом залежить доля іншої людини.
І головне тут – не помилитися, щоб потім не шкодувати все життя…
