Життєві історії

Ганна була вдома сама, коли у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха. – Здрастуйте, – сказала Ганна, відчинивши двері. – Привіт, Ганно, – єхидно посміхнулася свекруха. – Як ти себе почуваєш? – Дякую добре, – відповіла невістка. – Ось і чудово. Я поговорити прийшла з тобою, та дещо обговорити, – підозріло сказала Світлана Максимівна. Ганна провела свекруху на кухню. – То що ви хотіли? – перепитала вона. – Григорій сказав, що ти збираєшся назвати сина Іваном, – почала свекруха. – Так, – посміхнулася невсітка. – Навіть не вздумай цього робити! – раптом вигукнула Світлана Максимівна. – Але чому? – Ганна здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається

Григорій та Ганна чекали появи на світ свого первістка. До народження залишалося трохи більше двох місяців, і вже було достеменно відомо, що народиться хлопчик.

Ганна ще до заміжжя і до зустрічі з Григорієм, вирішила, що якщо в неї колись народиться син, вона назве його Іваном. На честь свого прадіда, та й ім’я це їй дуже подобалося.

Коли Ганна точно дізналася, що в них із чоловіком буде хлопчик, вона одразу повідомила Григорія про своє бажання назвати сина Іваном.

– Добре, нехай буде Іван, – погодився молодий чоловік. – Хороше ім’я. А то зараз мода пішла на всякі хитромудрі імена. Часом запутаєшся, поки вимовиш. Нещодавно дізнався, що однокласник назвав сина Харламп. Ось що то за ім’я? Інших нема… А ім’я Іван мені дуже до душі. Іван Григоровичу! Адже звучить!

Через кілька днів після цієї розмови, коли Ганна була вдома одна, до неї без попередження прийшла свекруха. В принципі, її візит не здивував Ганну, Світлана Максимівна часто-густо заявлялася в гості без попередження.

Відносини у Ганни зі свекрухою були нормальні, але й теплими їх назвати не можна було. Світлана Максимівна була своєрідною людиною, Ганна відчувала, що вона ревнує до неї єдиного сина, хоча й намагається не показувати виду…

– Здрастуйте, Світлано Максимівно, – сказала Ганна, відчинивши двері і впускаючи жінку в квартиру.

– Привіт, Ганно, – єхидно посміхнулася свекруха. – Як ти себе почуваєш?

– Дякую добре.

– Ну й чудово, що добре. Я поговорити прийшла з тобою, дещо треба обговорити.

– Гаразд, я тоді чайник поставлю, – сказала Ганна, плутаючись у здогадах, про що це свекруха збиралася з нею розмовляти.

– Григорій сказав, що ти збираєшся назвати сина Іваном, – почала розмову Світлана Максимівна.

– Так, ми разом так вирішили, – підтвердила Ганна.

– Та ні, Ганно, це ти так вирішила і поставила мого сина перед фактом…

– Це він вам так сказав? – здивувалася Ганна.

– Ні… Але здогадатися було неважко.

– Я не переконувала Григорія. І взагалі, що вам не подобається, Світлано Максимівно? Чим ви незадоволені? – щиро не розуміла Ганна.

– Так, я незадоволена! Я не хочу, щоб мого онука звали Іван. Не подобається мені це ім’я! Дуже його не люблю.

– Але взагалі-то це наш із Григорієм син, ми батьки, і нам вирішувати, як його зватимуть, – Ганна злегка здивувалася від заяви свекрухи.

– Хіба інших імен немає? – не вгамовувалась Світлана Максимівна.

– Є, але ми вибрали це. Я завжди хотіла назвати сина на честь свого прадіда Івана. Григорій не заперечував.

– Та він просто не хотів засмучувати тебе, через вагітність, от і погодився.

– Ви помиляєтесь, Світлано Максимівно, – сказала Ганна, відчуваючи, що розмова зі свекрухою не клеїться. – І нам з вами нічого більше обговорювати, наш із Григорієм син буде Іваном, це вирішено.

– Я завжди хотіла, щоб мого онука звали Максимом, як мого батька! Хіба Григорій не сказав тобі про це? – роздратовано вигукнула Світлана Максимівна.

– Ні!

– Ось як, – ображено скривилася Світлана Максимівна… – А я ж йому не раз про це говорила! Але, мабуть, він просто забув…

– Не знаю, – знизала плечима Ганна. Найбільше їй зараз хотілося, щоб свекруха якнайшвидше пішла.

– Загалом, ти тепер знаєш мою думку. Я проти, щоб мого онука звали Іваном… – сказала свекруха, встаючи з-за столу.

Ганна нічого не відповіла Світлані Максимівні та проводжати її не пішла. А та, своєю чергою, пішла, не попрощавшись.

Увечері Ганна розповіла чоловікові про візит його матері та про її прохання назвати їхнього сина Максимом.

– Так, вона мені якось казала, щоб ми саме так назвали сина, – згадав Григорій.

– А ти що?

– Та я повз вуха пропустив. Подумав, що це вона несерйозно. Ну висловила своє побажання і все. Останнє слово все одно за нами, батьками…

Ганна заспокоїлася і постаралася більше не думати про неприємну розмову зі свекрухою. Світлана Максимівна до народження внука у квартирі сина більше не з’являлася, а Ганна була цьому тільки рада.

Вона здогадувалася, що свекруха ображена на неї, хоча причин для образ у Світлани Максимівни не було. Своєрідна жінка, що тут скажеш.

Свекруха з’явилася у квартирі сина, коли онукові виповнився місяць. Вона холодно привіталася з невісткою і підійшла до ліжечка, де спав маленький Іван.

– Ну, привіт, Максимку, – сказала вона, схилившись над малюком.

– Іван, – поправила її Ганна.

– Ну так, ну так, – відповіла Світлана Максимівна. – Ніколи, мабуть, не звикну…

А звикнути все ж таки довелося, адже Світлані Максимівні хотілося проводити час із маленьким онуком. Але вона ще довго ображалася на Ганну і вимовляла синові своє невдоволення.

Вам також має сподобатись...

Роман з Анжелою зустрічалися кілька місяців, і молодик зробив їй пропозицію. Дівчина з радістю погодилася. Анжела мріяла про розкішне весілля в найкращому ресторані і з великою кількістю гостей. Щоб на столах стояли шикарні страви, щоб обов’язково була жива музика! – Добре, хочеш розкішне весілля, буде по-твоєму, – погодився Роман. – Але доведеться назбирати грошей. – Давай назбираємо, які проблеми?! – відповіла Анжела. Пів року Роман збирав гроші на розкішне весілля. – Анжелочко, нам доведеться перенести весілля, – раптом сказав Роман. – Чому це?! Що трапилося?! – ахнула дівчина. Вона дивилася на нареченого й не вірила своїм вухам

Надія з Миколою приїхали на ювілей до її тітки Поліни. Несподівано для всіх зібралось багато рідні. – Господи! А чим вас частувати?! – ахнула тітка Поліна. – Нічого, щось придумаємо, – заспокоїла її Надія. Вона відкрила холодильник. Там було молоко, яйця і пачка вареників. – Що ж приготувати? – подумала Надія. – Картопля у вас є? – запитала вона у тітки. – Ні, ми вже не садимо, – сказала та. – Дмитре, бери відро і йди до сусідів. Купи відро картоплі, – сказала Надія чоловікові сестри. Дмитро якось дивно напружився і зиркнув на свою дружину. Надія не могла зрозуміти, що відбувається

Аліна прийняла душ і вийшла на кухню, щоб заварити собі кави. Дівчина поставила чайник на плиту, взала телефон, який лежав на столі. На екрані дівчина побачила п’ять пропущених дзвінків від своєї подруги Юлі. – Що ж там таке могло статися? – захвилювалася Аліна. Раптом надійшло повідомлення від Юлі. – Ну зараз буде ціла петиція, чому я не відповідала, – зітхнула Аліна і відкрила смс. Дівчина прочитала повідомлення і застигла на місці від прочитаного

Лариса вже майже тиждень гостювала у своєї бабусі. Допомогла їй із городом, зробила генеральне прибирання в будинку. І, нарешті, вирушила назад у місто. Важка валіза на коліщатках підстрибувала на кожній нерівності. Вимотана дорогою, Лариса нарешті дісталася додому. Жінка, намагаючись не шуміти, пройшла до спальні. Там вона переодяглася і вже хотіла йти на кухню, як раптом почула приглушені голоси. Заглянувши у прочинені двері, Лариса побачила батьків чоловіка. Свекор та свекруха про щось тихо розмовляли. Лариса прислухалася до їхньої розмови і ахнула від почутого