Віра Юріївна була не з тих, хто лізе в життя своїх дітей, але й мовчки не дивитиметься, як діти відверто роблять помилки.
Дітей у Віри Юріївни було двоє. Два сини. Хлопчики були не двійнятами, а одного року народження. Так вийшло. Тож хлопчиків ніхто не ділив, до школи вони пішли в один клас, а ось після школи кожен пішов своєю дорогою.
Старший Микола, любив машини і закінчивши дев’ять класів пішов на автомеханіка. Ну дуже любив машини і що під капотом машини батька знав краще за нього самого. Леонід же, бачив себе співробітником якоїсь великої компанії і рухався в тому напрямку.
Сама ж Віра Юріївна овдовіла, коли синам було по двадцять один. Чоловік був її старшим на п’ятнадцять років і до пенсії йому не вистачало буквально місяця. Так Молода жінка сорока п’яти років стала дуже забезпеченою вдовою. Чоловік після повноліття синів написав заповіти на користь дружини, зі словами, якщо мене не буде, то діти тебе не покинуть точно. На це у чоловіка були свої причини, виходячи зі свого досвіду.
А чому забезпеченою вдовою? Так крім трикімнатної квартири, де на той момент жили всі члени сім’ї, у батька сімейства були ще дві квартири. Одна його батьків яких давно не стало, а друга його тітки, сестри батька.
Передбачалося, що обидві ці квартири будуть передані дітям у користування, щойно ті повноцінно стануть на ноги і зможуть себе забезпечувати. Ну а потім ними ж і успадкуються.
На момент відходу батька Микола вже відслужив і тільки-но повернувся додому. Із роботою питань не було. Якби не служба, то він із навчальної лави вирушив працювати у хороший автосервіс, але довелося трохи почекати. З’їжджати від матері він не поспішав. Їй була потрібна підтримка.
А ось Леонід, тільки-но закінчив інститут і влаштувався на роботу від матері з’їхав. Сказав, що він хлопець дорослий, самостійний, і йому хочеться свободи.
Вірі Юріївні було важливо як живуть її діти. Головне, щоб у них все було благополучно. Щоб була робота та щастя в особистому житті. Сама жінка була ще працездатна і тому в життя дітей не лізла.
Віра Юріївна була активною жінкою і, коли підійшов вік виходу на пенсію, вона зовсім туди не поспішала. За цей час у її дітей відбулися серйозні зміни.
Микола одружився, відкрив свій невеликий автосервіс і все йшло до того, що ще років за десять це буде великий сервіс або навіть мережа. Дочка в нього вже ходила до садка і нещодавно народився син. Невістка – мрія будь-якої, адекватної свекрухи. Господарська, дбайлива, незважаючи на два декрети, намагалася рухатися у професійній сфері, а головне не мала великого бажання порекласти на свекруху онуків. Звичайно, Віра Юріївна допомагала з онуками в міру своїх сил, але їх їй не нав’язували.
А ось у Леоніда все навпаки. Син довгий час жив у своє задоволення. У професійному сенсі не причепитися. Рухався кар’єрними сходами твердо і впевнено. Як і хотів – працював у великій компанії. Так, ще не начальник відділу, але його заступник із перспективою. Дорога машина, закордонні відпустки. Але з особистим життям було не однозначно. Подруги були, але до ЗАГСу не доходило.
І ось сталося, Леонід виявив бажання познайомити матір зі своєю майбутньою дружиною. Маючи досвід із невісткою від старшого Віра Юріївна була налаштована дуже позитивно. Звичайно, чекати таких же теплих стосунків не варто, але як знати, думала жінка, коли готувалася до зустрічі з майбутньою невісткою.
Віра Юріївна не знала яку дівчину приведе син і тому трохи здивувалася, коли це виявилася зовсім не дівчина, а ровесниця сина. І не просто ровесниця, а розлучена жінка із двома дітьми. Дівчата-двійнята восьми років. Як прогресивна жінка, вона нічого не мала проти такого стану справ, але щось її бентежило у розмові з майбутньою невісткою. Під час розмови раз у раз проскакувало, що чужих дітей не буває і якщо чоловік любить жінку, то має любити і її дітей. До речі, у тих самих дітей тата не було навіть у свідоцтві про народження. Але це вибір сина і мати його поважала.
Після весілля Оля з доньками оселилися у квартирі Леоніда. Дівчаткам виділили окрему кімнату. Всі начебто зажили щасливо. Перші дзвіночки почалися буквально за кілька місяців після весілля сина. Леонід зателефонував у п’ятницю ввечері і бадьорим голосом промовив:
-Мамо не хочеш взяти онучок до себе на вихідні?
Від цих слів Віра Юріївна аж застигла. Які такі онуки?
-Леоніде, ти про кого? – Прийшовши в себе, спитала жінка.
-Ну про Ганну і Марію. – Леонід говорив так само бадьоро.
-Леоніде, не ображайся, але це не мої онуки. І я не готова взяти до себе на вихідні сторонніх дітей, яких бачила лише двічі у своєму житті.
-Мамо, вони не сторонні! – Син образився. – Це доньки моєї дружини.
-Для мене дівчатка чужі діти. – спокійно промовила мати. – Тим більше, у мене на ці вихідні гостюють діти Миколи, який про це попросив ще тиждень тому.
-Так і знав, що ти так ставитимешся до дівчаток. – роздратовано вигукнув у слухавку син.
-Я не повинна займатися чужими дітьми, навіть якщо це діти твоєї дружини. Вона мені теж чужа людина, бо її я бачила цілих три рази у своєму житті.
-Ага, а дружина Миколи тобі значить не чужа людина. — ображено сказав Леонід.
-Олена з Миколою вісім років одружені. От будете зі своєю Олею стільки ж одружені, і вона мені буде не чужою людиною.
Після цих слів матері Леонід сам кинув слухавку.
За півгодини зателефонував Микола і поцікавився, що в матері сталося з братом, бо той зателефонував, наговорив всякого і кинув слухавку. Мати пояснила те, що сталося, і син заспокоївся. Після цього Леонід вже не намагався підсунути матері дочок дружини.
Віра Юріївна бачила дочок другої невістки виключно на спільних святах і зазначила, що у дівчаток дуже дорогі телефони, брендовий одяг, та й сама Оля виглядала “дорожче”. Очевидно, все за рахунок Леоніда, але жінку це не стосувалося. Син сам вирішує, як йому витрачати свої гроші.
А ось про спільну дитину жодних розмов, що дуже непокоїло Віру Юріївну. Син добре заробляв і при помірному розподілі коштів цілком можна було відправити дружину в декрет, поки що вік дозволяє. Але навіть син почав говорити про те, що їм вистачить двох дітей. Вра Юріївна зробила свої висновки.
А потім прийшов Микола і здивував новиною, що вони з’їжджають із квартири. У них двоє дітей, їм вже тісно. Тож Микола з Оленою вирішили взяти іпотеку. Грошей накопичили достатньо хороший перший внесок, з посильним платежем. Але тут заперечила Віра Юріївна. Навіщо брати іпотеку, коли можна продати двохкімнатну, в якій вони живуть і відразу купити квартиру. А якщо залишаться гроші, то витратять на ремонт.
Зробили все як належить. Віра Юріївна продала квартиру, гроші подарувала синові. Син із невісткою оформили квартири виділивши всім членам сім’ї частки відповідно до вкладених коштів. На ремонт залишилося небагато грошей. Меблі вони забрали з колишньої квартири.
На душі у жінки за одного із синів стало спокійніше. А ось за Леоніда мати переживала все більше і більше. Поглядаючи на соцмережі другої невістки. А в тієї то обновки, то аквапарки з дочками, то ще якісь розваги. Ні, вона не була проти, але вона розуміла за рахунок чого це свято життя. Не кого, а саме чого.
І ось Леонід вирішив поспілкуватися з матір’ю на дуже важливу тему.
-Мамо, ти маєш продати квартиру і віддати мені гроші.
-Яку квартиру? – спокійно запитала мати, хоча вже розуміла про що говорить син.
-Ту, де ми живемо. Нам трьохкімнатна потрібна, іпотеку брати будемо. Дівчаткам окремі кімнати потрібні.
-Леоніде, а я думала, що ви спільну дитинку вирішили завести. Я внуків все ще чекаю.
-Мамо, у нас і так двоє дітей.
-Не у вас, а у твоєї дружини. У тебе ще дітей немає. – спокійно сказала дружина. – І квартиру я продавати не буду.
-Як Микола захотів розширити свої квадратні метри, так побігла продавати, а як я захотів, то не будеш? – Леонід ображався.
-Микола хотів купувати квартиру в іпотеку для створення зручності своїх дітей, а ти для чужих стараєшся. Ми ці квартири з вашим батьком купували для того, щоби ви сім’ї будували, дітей народжували, а ти чужих дітей виховуєш. Ось і виховуй за свій рахунок, а не за рахунок моєї родини. Це сімейне майно, яке до твоєї дружини та її дітей не має жодного відношення. Я взагалі цю квартиру і свою на дітей Миколи заповідаю. Вони продовження нашої родини. А коли ти вирішив не продовжувати наш рід, то й майно тобі ні до чого.
-Мамо, як ти можеш таке говорити? – Леонід аж підвівся від обурення.
-Ось так і можу. Була б у тебе твоя, рідна дитина, то їй б залишила, а раз ти вирішив ось так, то квартира тобі не потрібна. Поки живіть, може, накопичиш на свою квартиру, а цю я онукам залишу!
-Ти завжди Миколу любила більше за мене! – вигукнув на матір син.
– Вас я люблю однаково, але поки не буде онука, не буде і квартири. – категорично заявила жінка.
Син залишив квартиру Віри Юріївни, посилаючи на її адресу різні неприємні слова. Було важко, але це був обдуманий крок. І не тому, що вона сина не любила. Вона хотіла його переконати подивитись на своє життя іншим поглядом. І справа не у онуках. Їй, якщо що, то вистачить двох. Але було почуття, що сина використовують. Він же завжди казав, що хоче сина, заздрив братові та його родині. А тепер ось несподівано перехотів. Та й, зрештою, у нього хороша зарплата, може й сам купити собі житло. Та й не планувала вона квартиру у сина забирати, і про спадщину обманула, його ця квартира. Навіть заповіт уже складено.
Ближче до вечора зателефонувала невістка Оля і висловила своє невдоволення, що свекруха так вчинила із сином та онуками. За словами “онучки”, жінка розсміялася мало не в слухавку і порадила їй самій вирішувати житлові проблеми своїх дочок, а не лізти в гаманець родини Віри Юріївни.
Син із матір’ю перестав спілкуватися, але з квартир не з’їхав. З братом він теж не розмовляв, хоч Микола кілька разів намагався поговорити з братом.
Віра Юріївна намагалася тримати себе. Що вдієш, син дорослий хлопчик, тож нехай думає сам. Хоча іноді і відвідували думки, то вона перегнула. Тільки от поглядаючи на соцмережі невістки, відзначила що все рідше з’являються фотографії з обновками та розвагами сімейства.
Минуло майже півтора року, як син з’явився в матері на порозі.
-Мамо, пустиш? – Леонід з опущеною головою стояв на порозі, в руках улюблений тортик Віри Юріївни.
-Ну Заходь. – Жінка впустила сина. – Поговорити прийшов, я так розумію.
-Так. Я винен. – Він простягнув тортик.
-Пішли чаю поп’ємо. Поговоримо.
Віра Юріївна розлила чай, поділила торт.
-Так про що поговорити хотів?
-Розлучатися планую. Щось я здається не туди рухаюся. – спокійним голосом, але з нотками смутку говорив син.
-А що сталося? – Вірі Юріївні було щиро цікаво, як справи у сина.
-Ну ти коли сказала, що квартиру продавати не будеш і не даси нам грошей, Оля сварку закотила, що моєму брату дали, а нам ні. Я тоді ще й із Миколою посварився знатно на цьому ґрунті, – голос Леоніда був дещо сумним. – А вона все просила та просила, що дівчаткам потрібні окремі кімнати. Ну я вирішив збирати на перший внесок. Грошей я заробляю добре, ти ж знаєш. Тільки ось збирати не виходило. То на одне потрібно, то на друге, то знову смартфони дівчаткам треба міняти. Почав суворіше обмежувати дружину в грошах, так сварки почалися, що я не можу забезпечувати її і дітей. В запалі однієї з останніх сварок я не втримався і сказав, що це не мої дочки. Мамо, ти не уявляєш, що там почалося.
-Що далі плануєш робити?
-Розлучемося. Вона таке влаштувала, коли з’їжджала із квартири. Намагалася навіть меблі виносити, але меблі купувала ж ще ти.
-Як мило з її боку. – тільки усміхнулася жінка. – Як далі плануєш жити?
-Поки не знаю. Працювати. Збирати на свою квартиру. Ти в чомусь мала рацію, мамо. У мене за стільки років нема нічого свого. Навіть у Миколи є власний автосервіс. Маленький, але свій, та й у нову квартиру гроші він вкладав і свої теж. А я не маю ні свого будинку, ні своїх дітей. Я дуже любив Олю і був готовий відмовитися від свого заради неї.
-У тебе ще є час створити своє. – по доброму посміхнулася мати.
Розлучення було складне. Оля всіма силами намагалася якнайбільше забрати на свою користь, тільки виявилося, що нічого вони не нажили. Навіть фіранки у квартирі свекрухи Оля не замінила. Леонід був спустошений. Він поринув у своє життя, адже в нього була мета.
Чоловік не залишив своїх спроб отримати все й одразу. Через два роки він одружився з молодою жінкою, з дитиною, чудовим хлопчиком, того ж віку, що й син Миколи. А згодом у них з’явилося ще двоє дітей.
Віра Юріївна любила всіх трьох дітей. Для жінки вони всі були рідними. Для неї було великою радістю, коли в її квартирі збиралися її діти з дружинами та онуками. Велика, дружня родина.
