Історії жінок

Віра зібрала речі й пішла від свого чоловіка. Жінка попрямувала в найближчий парк, щоб посидіти і все обміркувати. Раптом задзвонив її телефон. Віра придивилась до номера й застигла від несподіванки. То був її перший чоловік Іван! Він зателефонував вперше за три роки… – Віро, привіт! – сказав він. – Як справи? – Все гаразд, – відповіла Віра й розплакалася. – Віро, щось трапилося?! – ахнув Іван. – Ти де?! Я зараз приїду… – Приїде він… На чому? – подумала Віра. – У нього немає ані прав, ані машини. Може на таксі? Невдовзі зʼявився Іван. Віра глянула на нього й остовпіла

Віра спостерігала, як Іван збирає на кухні меблі. Начебто все життя тільки це й робив. Швидко та спритно. Зазирне в папірець і далі крутить.

Вони щойно доробили ремонт у квартирі, і замовили все одразу нове. Вибирав і сплатив усе Іван. Як-не-як він чоловік, і заробляє більше.

Після весілля Віра переїхала до Івана. Її квартиру вирішили здавати в оренду. Вже й мешканці її знайшлися.

Віра в думках порівнювала Івана з першим чоловіком. Той нічогісінько не зробив за три роки їхнього шлюбу.

Навіть подумала, що якби зараз він був на місці Івана, то й меблі збирали б робітники.

Та й платити за їхню працю довелося б із гаманця Віри. Так! Отакий він був. А чому, власне, був? Він і є, але не її. А вона не шкодує. І теж Іван, а які різні. Не ім’я прикрашає людину…

Віра мила вікна.

– Треба ще почепити фіранки, – подумала вона.

Віра не любила, коли вікна без нічого. Та й вечерю пора готувати, тільки ще нема де. Перекусять пошвидше і далі за справи…

Пізнього вечора вони вже без сил лежали на ліжку – його з меблів склали насамперед.

Іван спів і бачив уже десятий сон. Вірі не спалося. Вона уявляла, як буде в них гарно, коли все дороблять.

Ще два тижні спільної відпустки. Нарешті й вона заснула…

…Їй снився великий будинок. Величезний, красивий, з високими стелями, вікнами й балконом. Будинок стояв на березі озера. Вода була прозора і чиста.

На березі росли дерева, квіти. Віра ходила доріжками саду і захоплювалася красою.

Яблука та груші вже дозріли. Раптом із хати вийшов Іван, перший її чоловік. Він узяв її за руку і повів далі.

– Дивись, дивись уважно. Це все наше, – сказав він.

Але тут із хати вибігла діти.

– Це наші діти? – запитала Віра.

– Ні. Це наші онуки.

– А хто будував цей будинок?

– Я і ти.

– Не може бути!

– Може.

Віра прокинулася. Але їй увесь час хотілося чогось, що було уві сні. Вона почала думати про своє минуле життя.

Їй здавалося, що вона щось упустила, щось зробила не так. Щось найголовніше залишилося так і невиконаним. Вона згадала, як Іван, її перший чоловік, обіймав її, коли вони були разом. Як він любив її. А вона його.

Вони мали різні погляди, але їх тягнуло один до одного. Адже це вона подала на розлучення. Зрад не було, просто набрид побут.

Іван нічого не хотів робити у її квартирі. Тепер вона навіть поставила себе на його місце. Вона у квартиру нового чоловіка жодної копійки не вклала.

Він сам все купує і робить. А вона й не повинна, навіщо їй це?

Виявляється правий був її Іван перший, що відмовлявся робити ремонт у її квартирі. Адже він пропонував спільний будинок, чи квартиру.

Може він мав рацію?

Віра все частіше згадувала колишнього чоловіка.

Ця квартира їй стала здаватися зовсім чужою. Меблі не ті, фіранки не такі, ну зовсім все, ніби чуже!

Іван навіть сам вибирав постільне. А останнім часом став навіть казати, як їй одягатися!

Віра зрозуміла, що вагітна. Поділилася радістю із чоловіком. А він радості не відчув… Сказав не залишати…

– Встигнеш ще! У нас машина у планах! На дитину поки що грошей нема!

Віра навіть думати не стала, зібрала речі й пішла… На квартирі квартиранти. Куди йти? Назад дороги нема.

Вона постояла біля свого під’їзду й пішла у найближчий парк. Добре, що літо, тепло. Потрібно все обміркувати…

Раптом задзвонив телефон. Віра придивилась до номера й застигла від несподіванки. То був її перший чоловік! Він зателефонував вперше за три роки після їхнього розлучення…

– Віро, привіт. У тебе все добре? Мені якось неспокійно останнім часом.

– Все гаразд, – відповіла вона й розплакалася.

– Віро, щось трапилося?! – ахнув Іван. – Ти плачеш? Ти де?! В парку? Біля будинку? Вже майже ніч. Сиди і не йди, я зараз приїду…

– Приїде він… На чому? – подумала Віра. – У нього немає ані прав, ані машини. Може на таксі?

Невдовзі зʼявився Іван. Віра глянула на нього й остовпіла. Він був на власному дорогому джипі!

Чоловік швидко завантажив її валізу і допоміг сісти в машину. Віра нічого не говорила, а він не став її ні про що розпитувати.

На орендованій квартирі було чисто й просто…

– Я тут майже не живу. То в машині, то на будівництві. Будь, як вдома…

– Мою квартиру звільнять і я піду…

– Не поспішай.

– Я тобі одразу все розповім.

– Як хочеш.

Віра все розповіла. Про вагітність, про те, що Іван сказав, а вона пішла. Що подаватиме на розлучення.

– Молодець. Дитина не винна. Може помиритесь?

– Ні!

– Вирішуй свої справи, якщо що – я завжди на зв’язку…

Віра не побачила на його пальці обручки. Та він її й раніше не носив, коли був одружений із нею… Цікаво, одружений, чи ні? Іван помітив її погляд.

– Я не одружений, – сказав він, показавши руку. – У мене немає нікого. Ти це хотіла знати.

– Мені все одно, – відповіла вона, ховаючи погляд.

– Постільне в шафі, їжа в холодильнику є. Вибач, але мені пора. Завтра заїду…

Віра повідомила чоловіка, що не залишала дитину і подала на розлучення. Він був проти.

Та все скінчено. Як і не було цього шлюбу.

– Краще не було б розлучення з першим чоловіком, – подумала жінка. – Краще б він був єдиним…

…– Давай відзначимо твоє розлучення, – сказав Іван. – Не варто сумувати. Я привіз фрукти і торт! Вагітним корисно. Попʼємо чаю й поїдемо.

– Куди?!

– Побачиш.

Іван привіз її на будівництво. Будинок був уже під дахом. Неподалік за будинком була невелика річка.

– А тут буде ставок. – Іван показав на місце між будинком та річкою.

– Як у тому сні, а я думала озеро! – Віра сама не помітила, як сказала це вголос.

– У якому сні?

– Та я це так… Гарно тут дуже!

– Гарно? Та тут нічого нема… Будівництво й сміття… Хочеш зайти в будинок?

– А можна?

Віра згадувала сон. Чомусь він запам’ятався їй у найдрібніших подробицях. Вона вже знала, що скоро тут житиме. У них будуть діти й онуки. І дітей Іван не ділитиме, старшого виховає, як свого.

– Вірочко, виходь за мене заміж. Це буде наш спільний будинок. Мій і твій. І це буде наша дитина. У неї має бути батько. Що ти мовчиш? Ти згодна?

– Згодна…

Віра вже знала, що все буде добре. До онуків ще далеко, але вони обов’язково бігатимуть у їхньому саду і їхньому будинку…

Вам також має сподобатись...

Поліна прокинулася рано. Вона встала з ліжка й пішла на кухню. Жінка заварила запашну каву й поставила сковорідку на яєчню, коли на порозі зʼявився її чоловік Дмитро. – Доброго ранку, – похмуро сказав він. – О, кава це добре. Щось я ще сплю… – Сідай любий! – весело й бадьоро сказала Поліна. – Зараз ще яєчню посмажу. Дмитро сів за стіл і сьорбнув кави. Поліна вмостилася навпроти і якось дивно глянула на нього. – Любий, я маю тобі сказати дещо важливе, – сказала жінка. – Що вже сталося? – Дмитро здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що таке відбувається

-Пробач, люба, у вихідні мене викликали на роботу, – сказав Михайло в п’ятницю ввечері, коли повернувся додому. – Знову? – зітхнула Віра. – Ну, не ображайся, скоро дачний сезон почнеться, грошей багато знадобиться, – пояснив чоловік. – Усіх грошей не заробиш, – сказала дружина. – Нічого, зараз попрацюю, потім буде легше, – підсумував Михайло. – Добре я у душ. Чоловік поцілував Віру у щічку і пішов у ванну. – Кохана, принеси рушник, – гукнув через декілька хвилин Михайло. Віра пішла у спальню, дістала з шафи рушник, і зайшла у ванну. Вона глянула на Михайла і застигла від побаченого

Софія дізналася, що в неї буде дитина. – Мій Андрійко буде у захваті! – подумала жінка. Весь день вона готувалася до особливої ​​вечері. Софія приготувала улюблені страви чоловіка, поставила свічки – все мало бути ідеально… І ось гримнули вхідні двері. Андрій повернувся з роботи раніше. – Андрійку, у мене для тебе є приголомшлива новина! – вигукнула Софія. Вона вискочила в коридор і раптом застигла. Щось було не так. Андрій стояв, опустивши очі, його плечі були напружені… – Нам треба поговорити, – тихо сказав він. – Я… – він зробив паузу. – Я йду, Софійко. – Що-о-о? Це якийсь жарт? – тільки й промовила вона

– Фух! – Валентина важко опустилася на табуретку і витерла з чола піт. – Залишилося в шафі речі поскладати, почепити фіранки і можна фарбувати крашанки! Валя часто розмовляла сама з собою, особливо зараз, коли лишилася зовсім одна. Жінка посиділа декілька хвилин і вирушила в кімнату, наводити порядок у шафі. Валя вийняла всі речі і взялася витирати пил. Раптом на самій верхній поличці шафи вона щось відчула під рукою. – А це ще що? – жінка стала на табуретку і побачила на полиці якісь листи. Валя глянула на них і застигла на місці