– Хочете я огорожу пофарбую і наглядатиму? Недорого візьму, зате будете впевнені, що за місцем стежать.
Сашко підвів голову і побачив перед собою хлопця, зовсім молоденького юнака років пʼятнадцяти у теплій куртці.
Весна вже буяла на повну силу, і куртка явно була не по сезону.
Сашко встав і поклав руки в кишені, згадуючи, чи не викинув він з машини свою сіру легеньку куртку.
Вона давно стала малою, і Олександр возив її, на всяк випадок може для якоїсь роботи згодиться. Не знадобилася й досі.
– Пофарбувати треба, ти правий, облізла вже фарба місцями…
Хлопець ще раз подивився на пам’ятник і прямо спитав:
– Сестра?
– Дружина перша, – відповів Сашко і покликав хлопця з собою. – Ходімо, дещо дам.
Іти було далеко, але хлопець, нічого більше не питаючи, йшов поруч.
– Ого, ваша машина? – не приховуючи інтересу, спитав він.
– Не моя, але працюю на ній уже п’ять років, тож не чужа. Як тебе звуть?
– Олег, – хлопчик обходив величезну вантажівку і все ще не міг стримати подиву.
– Красива.
Сашко посміхнувся:
– Хочеш усередині посидіти? Ти що, таких вантажівок жодного разу не бачив? Оце ти даєш! – тепер була черга дивуватися чоловікові.
– У нас у селі таких не було, на трасу колись бігали, звичайно, бачив далекобійників, але таку міць уперше.
– То дивись, Олеже! І чіпати можна! – дозволив Сашко.
Хлопець ще з пів години лазив машиною, а потім зрозумів, що водієві пора, і попрощався. Вирушаючи далі маршрутом Олександр сказав:
– Через днів п’ять повертатимуся, гроші привезу, приходь на це ж місце.
– Домовилися! – простягнув руку на прощання хлопець, а Сашко міцно її потис.
Усю дорогу до пункту призначення Сашко думав про хлопця. Доїхав до місця вчасно, вже розвантажився і збирався назад, як тут виникла накладка – затримався на день. А потім у ніч вирушати після дня біганини по документи, завантаженням попутного вантажу, не став, виїхав рано-вранці. І всю дорогу знову перед Сашком у голові стояв Олег. Обіцяв йому…
Під час під’їзду до міста пішов дощ, потемніло. Олександр зменшив швидкість і завернув на звичну стоянку, трохи віддалік від цвинтаря. А дощ лив і лив. Рівні мокрі ниточки тяглися з неба до землі.
Олександр зіщулився. Він чудово розумів, що затримався в дорозі, і хлопець не повинен був чекати на нього. У кафе та на критій веранді знайомого обличчя Сашко не побачив.
Розверталися фури і великовантажні машини за метрів п’ятсот від стоянки. Там минулого разу й стояв автомобіль Олександра.
Пора було в дорогу. Сашко ще раз обвів присутніх поглядом. Немає його.
– Хлопець ніякий не був ту за останні два дні, такий років 15? – запитав водій у продавчині в кафе.
Та знизала плечима.
Повільний розворот накатаною дорогою, і раптом світло фар висвітлило на узбіччі фігурку, яка стояла під дощем.
– Олег! – Сашко відкрив двері. – Зовсім чи що, під дощем стояти? Залазь швидше.
Чоловік подав хлопцеві рушник і футболку, щоб той переодягся.
– Я не можу взяти, ви минулого разу мені куртку дали…
– Бери, вона все одно мені замала. Я багато речей беру з собою, так би мовити про всяк випадок, от і випадок.
– Я знав, що ви повернетеся, обіцяли…
– Обіцяв, але бачиш… Затримали…
– Я так і зрозумів, такі як ви не обманюють.
– Які такі? – здивувався Олександр і, примружившись, подивився на хлопця.
– Ну… Такі, – знизав плечима Олег.
Сашко дістав термос із чаєм, налив гарячого в кухоль і подав хлопцю.
– Давай додому, де живеш? – запитав Олександр, щоб перевести тему.
– Так я тут, на цвинтарі й живу.
– Що? – Сашко уявив собі в голові дивну картину.
– Тут робітник є, сторож. У нього будиночок маленький, хороший, із грубкою. От у нього й живу. Допомагаю.
– А-а-а, – Сашко уявив собі грубку й лежанку. – А батьки що?
– Батько на цьому цвинтарі лежить, там, у низинці, а матір гульбанить десь. Коли молодших братів забирали, я пішов. Мені ж майже шістнадцять, ще два роки й вільний.
– Це що ж, виходить, що ти два роки будеш поневірятися?
– Чому ж поневірятися? Кому на думку спале тут мене шукати? – усміхнувся Олег. – На вокзалах шукають, а тут – тиша і спокій. Свою копійку маю, сторож не видає.
– А брати, як твої?
Олег опустив голову:
– Ось за ними сумую, дуже… Але в дитбудинок не хочу. А вісімнадцять буде, заберу до себе.
– Не віддадуть без роботи й житла. В дитбудинку ж хоч якийсь куток дадуть після випуску, а сам ти будеш без житла.
Стало зрозуміло, що Олег навіть не думав про це. Вирішив, що якщо повнолітній і брат, то проблем не буде. Засумував.
– Нічого, я ще маю час і роботу нормальну знайти, і будинок.
Дощ не припинявся, але Олег вже хотів піти.
– Не поспішай, обсохни. Мені ще півгодини стояти, – збрехав водій, – розкажи щось, бо нудно одному їхати.
А Олега і просити не треба було. Він, явно відчуваючи брак спілкування. Розповідав, розповідав. Здебільшого, звичайно, це були випадки, що сталися з ним на цвинтарі чи байки від сторожа. Але описував він їх яскраво, образно, наче грав на сцені, активно жестикулював та змінював голос.
Слово за слово змінилася тема. Тепер Олег скаржився на недолугих батьків, які йому дісталися, на те, як доводилося жити.
Було видно, що не поганим росте молодик, навіть наївним місцями, ще дитина. І він, який пізнав лиха, не озлобився, не пішов неправильним шляхом.
Олександрові це дуже сподобалося.
І слова Олега ставали вже менш емоційними, і мова пішла плавніше. Дощ теж майже скінчився, ніби вилили вони разом і дощ, і цей хлопчина, що закутався в рушник, всі свої переживання назовні, а тепер усе, прийшло спустошення.
– Я піду, – після недовгої мовчанки сказав Олег.
– У пакет поклади куртку, її треба посушити.
– Ага. Дякую вам, – Олег поклав куртку в пакет і неквапливо виліз із машини.
Сашко ще деякий час дивився услід хлопцеві, згадуючи себе у його віці.
Не хотілося йому тоді працювати, вчитися, чимось займатися, хотілося з хлопцями гуляти, бігати по підворіттях.
І ставало неприємно від цих відчуттів. Зараз, дивлячись на Олега, Олександр особливо жалкував, що ні з першою, ні з другою дружиною не вдалося виховати дітей.
А роки бігли, наближаючись вже до п’ятдесяти.
На наступній стоянці біля заправки Сашко почав шукати гаманця, щоб розплатитися за паливо, але його ніде не було.
В одну мить Сашко оторопів. Він згадав, коли віддавав хлопцеві суму на фарбу для огорожі, то переклав гроші у пакет а… У цей пакет Олег поклав куртку.
– От, прощавайте грошики!
Сашко засмутився, розумів, що з доброї волі ніхто такої суми не віддасть, рахуй, подарував.
Всю дорогу додому, Сашко сердився на себе. У цей рейс не вийшло достатньо заробити, так ще й гроші загубив. Вже вдома він довго не міг прийти до тями, сердився.
Дружина помітила:
– Що сталося? Ти обіцяв повернутись раніше.
– Додатковий вантаж брав, та й гроші на паливо десь загубив, на свої заправлявся, – відповів Сашко не одразу.
– Ну, нічого, переживемо, – видихнувши, відповіла Ганна. – Мене інше непокоїть. Сашко, може, залишиш цю роботу, га?
– Ні в мене все добре. У мене ж траса нормальна, та й платять. Сама знаєш, роботу зараз знайти важко.
Дружина продовжила накривати на стіл:
– Сідай, нагодую тебе і на роботу. А за гроші не хвилюйся, викрутимося.
…Пройшов тиждень. Неприємні відчуття забулися. Сашко знову поїхав у рейс на три дні, мав увечері сьогодні повернутися, і Ганна заскочила після роботи до перукарні на стрижку.
– Ганно, слухай. А чого це сьогодні Юрко у мене на стрижці сказав, що твого чоловіка син шукає. Каже, вони зустрілися на цвинтарі. Сашко твій поїхав, кинув його там, а цей хлопчина на попутках до вас приїхав.
Жінка, що сиділа в перукарському кріслі, одразу побіліла.
– Ганно? – перукарка знизила плечима. – Я думала, ти знаєш.
– Я потім зайду, – Ганна встала з крісла і пішла додому.
Тепер їй стало зрозуміло, чому чоловік приїхав із рейсу такий сумний. Виявляється, він має сина.
Ганна бігла додому. Їй здавалося, що в їхньому маленькому містечку всі, крім неї, знали цю новину.
– Вибачте, а ви з якої квартири? Із тридцять п’ятої? – Ганна зупинилася перед хлопцем, який стояв біля дверей під’їзду, і нічого не відповіла.
Вона раптом зрозуміла хто це такий. Що робити далі жінка не знала…
– З тридцять пʼятої, чи як? – повторив той запитання.
– Та я ж кажу, це дружина Сашка, – сусідка з першого поверху висунулася з вікна.
– Ходімо, – нарешті відповіла Ганна і відкрила двері під’їзду.
– Та мені тільки передати пакет, – простягнув руку хлопець, в якій був чорний складений пакет. – Це Олегу.
– Заходь, говорю, – серйозним тоном промовила Ганна.
У квартирі вона дуже довго мовчала, не знала, як розпочати розмову, Олег теж мовчав, не розуміючи, чого від нього хочуть.
– Їсти хочеш?
– Дуже, – швидко відповів Олег. – Я ж на попутках до вас добирався.
– Мий руки, сідай.
– Я… – почав Олег.
– Спочатку їж, потім поговоримо, – Ганна все відтягувала момент істини.
Олег став швидко-швидко вправлявся ложкою.
– А дядько Сашко коли з рейсу повернеться? Ви не подумайте, я жодної копійки не взяв з пакета…
– Дядько? З якого пакета, які гроші? – Ганна не розуміла, що відбувається.
– Дядько Сашко. Він сам представився. Олександр. На фурі їздить. Або…
Олег аж підскочив:
– Він не живе тут?
– Тут він живе. Заспокойся. Увечері має повернутися, дочекаєшся, сподіваюся. Доїдай і розкажеш мені все.
Але Олег не став чекати закінчення вечері і як зазвичай почав свою жваву розповідь.
Ганна сіла навпроти хлопця за стіл і почала слухати. Часом вона ставила питання, але більше слухала.
– А до школи ти виходить не ходиш? Атестат отримав?
– У десятий не пішов, хоч пропонували, казали – вчись, у тебе потенціал.
– А-а-а, – простягнула Ганна, зіставляючи таку своєрідну жестикуляцію хлопця з цією інформацією і вже мимоволі подумки домовляючись про прийняття Олега до старших класів із директором школи, в якій працювала завучкою.
– Просто… Зі школи одразу б у дитбудинок забрали.
Тепер, коли вона вже точно знала, що Олег не син Олександра, їй навіть стало трохи шкода. Понад десять років Ганна з Сашком були одружені, а своїх дітей народити так і не вийшло.
Перші п’ять років вони переживали, пробували всі можливі методи, навіть до знахарок ходили, а потім якось відпустило, відійшло на другий план, і життя пішло своєю чергою.
І іноді Ганна думала, що якби у Сашка була б дитина від першого шлюбу, то це зробило б їхню родину щасливішою.
Вона слухала хлопця, а сама уявляла, як вони сидять утрьох за цим кухонним столом і вечеряють. Неначе сім’я. Уява розігралася так, що не зупинити.
Дзвінок у двері, радісний і короткий, швидко повернув Ганну до реальності.
– Привіт, – обійняв Сашко дружину й поцілував.
– У нас гості, – тихо сказала Ганна і кивнула у бік кухні.
У дверях стояв Олег, посміхався, дожовуючи шматочок хліба. Він підійшов і міцно потис протягнуту чоловіком руку.
– Я пакет відкрив, а там гроші…
– Не чекав я такого, скажу чесно, – Олександр зайшов на кухню. – Як знайшов мене?
– До далекобійників підійшов, почав розпитувати. Одні мені місто, з якого ви підказали, намагалися по радіо на вас вийти, але не вийшло.
– А, це так… Поломка у мене якраз у рейсі трапилася. Ти мені краще скажи, чому не сховав гроші, а одразу мене шукати пішов?
– Як чому? Гроші не малі, а ви в дорозі, мало що станеться. А мені що, встав, і пішов. Ось гроші вам віддав, поїв, дякую, до речі, дуже смачно. Тепер і назад можу спокійно піти.
– Ну-ну, постривай, чаю ще не пили. Я тут гостинці привіз якраз, сідай.
За розмовою потягнувся час. Сашко кілька разів глянув на Ганну, киваючи у бік гостя. Вона моргнула у відповідь.
– Давай, Олеже, сьогодні в нас переночуєш, а завтра побачимо.
– Не знаю навіть. Не хочу заважати.
– А ти не заважаєш. Кімната у нас одна вільна є, то залишайся.
Ганна довго вночі не могла заснути. Стрілки годинника поспішали відрахувати другу годину нового дня. Сашко теж повертався і все більше лежав з відкритими очима, дивлячись у стелю.
– Про що ти думаєш? – запитала дружина.
– Олег – хороший хлопець, як виявилося. А ситуація у нього не проста.
– Знаю, він мені розповів. Я вже подумала з Любов’ю Андріївною зідзвонитися, проконсультуватися. Може, вона зможе якось у себе його провести, щоб йому в дитбудинку просто числитися, а не жити.
– Це навряд чи. Будь-яка перевірка покаже, що його там немає, а вона на нього все отримує. Не піде вона на таке. Може нам його до себе взяти? Ідея шалена, звісно. Ну а що, оформимо як прийомного, спитай у цієї своєї знайомої, що вона скаже.
Ганна замислилась. Не чекала вона від чоловіка на такий вчинок. А сама переживала запропонувати.
– Документи потрібні, хоч якісь, без них діла не буде…
– Вирішимо, давай спати, – видихнув Олександр.
Вранці все вже здавалося не таким складним, Сашко прокинувся в дуже хорошому настрої. Ганна пішла на роботу, приготувавши чоловікам сніданок.
– Підеш зі мною на стоянку? Треба радіо нове купити й поставити, – спитав Олександр.
Олег, звісно ж, погодився.
Біля вантажівки вони довго поралися. Сашко, помітивши цікавий погляд хлопця, почав показувати йому, як влаштована вантажівка, що незвичайного є в ній.
Ближче до четвертої години, коли обоє вже зголодніли, то почали збиратися додому.
Сашко відправив Олега по воду.
– Там, за цегляною будівлею ліворуч, кран є, набери води, вмиємося, бо Ганна додому не пустить і вечерею не нагодує, вона не любить мазут і таке інше, – розсміявся Олександр. – До речі, у тебе є документи якісь?
– Паспорт є. Я вже новий отримав.
– Це ж добре! Ганна до своєї знайомої в дитбудинок сходить, треба тебе якось оформити. Підеш до нас у сини?
Сашко подивився на хлопця.
– Ну, чого застиг? Давай, відмивайся. Їсти вже хочеться.
Увечері за столом Сашко поводився, як завжди, а Олег був задумливий. Коли Ганна почала розливати чай по чашках, Олег не витримав:
– Навіщо я вам? Можна я піду?
– Можна, звісно, тебе ніхто не тримає, – одразу ж відповіла Ганна. – Але, якщо ми візьмемо тебе під опіку, то перед тобою відкриються всі двері, весь світ. Ти не ховатимешся. І ще нам від тебе нічого не треба. Хоча… Розкажи ще якусь історію про цвинтар.
Олег усміхнувся, зробив ковток чаю і почав свою розповідь.
Наступного дня Ганна домовилася про зустріч із Любовʼю Андріївною і попросила в Олега паспорт.
– Тут справа така… У мене ще два брати є. Вони в якомусь дитбудинку, я навіть не знаю, не зміг їх розшукати.
– Я зрозуміла. Все дізнаюся.
…Любов Андріївна стояла біля вікна свого кабінету і дивилося, як у дворі гуляють вихованці дитбудинку. Це була літня жінка із сивим волоссям.
– Ганно, ось у тебе немає своїх дітей, у чоловіка немає. Навіщо вам якісь три хлопці, тим більше мати гульвіса, – вона відвернулася від вікна.
– Любов Андріївно. Я вам правду розповіла, хочемо допомогти Олегу, так і буде блукати або потрапить в погану компанію. А це талановитий хлопчик, йому я навіть не знаю куди… В університет культури треба вступати. Прекрасно вірші запам’ятовує.
– Добре. Гаразд Олег, тут я ще можу зрозуміти, а ті два… Ти їх навіть не бачила.
– Знайдемо, приголубимо, виростимо, у мене такий досвід! – не здавалася Ганна.
– Ох, Ганно, Ганно, ти зараз така спокійна, а почнуться проблеми…
– Допоможіть, Любов Андріївно. Зараз це найважливіше.
– Багато у вас із Сашком невитраченої любові, от ви й кинулися допомагати зовсім незнайомим вам дітям.
Гаразд. Я обміркую. Але з Олегом, якщо вирішиться питання, йому потрібно буде деякий час пожити в нас, інакше ніяк.
– Дякую, Любов Андріївно, дякую.
– Добре. Не дякуй, я ще нічого не вирішила. Через три дні приходи, поговоримо.
Якщо з Олегом ситуація була зрозумілою, нехай складною, але вирішуваною, то братів хлопця, як виявилося, вже відправили в прийомну сім’ю, але бачитися дозволили і вже на січневих канікулах, коли стало можливим, Олег із Сашком та Ганно. з’їздили до них у гості.
Через рік, восени, у важливу для Олександра дату, він стояв біля могилки першої дружини і дякував.
Дякував за те, що вона «подарувала» йому сина. Нехай у дорослому віці, але все ж таки дала можливість випробувати ці неймовірні відчуття батьківства, яких йому так не вистачало…
