Історії жінок

Таксі приїхало швидко. Оксана сіла в автомобіль. – Вам, потрібно встигнути на літак? Вилітаєте? – усміхнувся водій. – Зустрічаю, – Оксана нервово зітхнула. – А кого зустрічаєте? – запитав водій. – Та так… – Знайомого? Чи хлопця? – Чоловіка. – Чоловіка? Треба ж. Ви що, довго не бачились? – Хлопець здивовано озирнувся. – Угу. – І скільки, як не секрет? – Довго. Він від мене пішов рівно рік тому, – раптом відповіла Оксана

Таксі приїхало дуже швидко.

Оксана сіла в автомобіль на заднє сидіння і невдоволено помітила:

– Дивно. Цього разу машина приїхала чомусь одразу.

– Тому що я дуже старався. – Молодий водій усміхнувся, плавно натиснув на газ і таксі помчало по шоссе. – Вам, здається, потрібно встигнути на літак? Вилітаєте?

– Зустрічаю. – Оксана нервово зітхнула. – Ви не знаєте, пробок на дорогах багато?

– Та ні, не дуже, – упевнено сказав водій. – Сьогодні чомусь порожньо. Хвилюєтеся що запізнитесь?

Оксана не відповіла, потім знову невдоволеним тоном запитала:

– А ви куди так мчите? Тут можна їхати шістдесят кілометрів на годину, а у вас на спідометрі майже вісімдесят.

– Не хвилюйтесь, все в межах правил. – Хлопець був непроникний. – А коли за місто виберемося, то взагалі полетимо. Тож встигнемо. У вас коли літак прилітає?

– За сорок хвилин.

– Нормально. Будете вчасно.

– І все-таки, ви можете їхати повільніше?

– Чому? – Водій здивувався.

– У мене голова від такої їзди крутиться.

– Крутиться? – Хлопець на мить озирнувся. – А ви на дорогу не дивіться, і все буде гаразд. Нам же з вами, головне, встигнути правильно?

– Я думаю, що якщо ми й запізнимося, нічого страшного не станеться, – невпевнено промовила дівчина.

– Точно?

– Звичайно.

Водій відразу зменшив швидкість і знову запитав:

– А кого зустрічаєте, якщо не секрет?

– Та так…

– Знайомого? Чи хлопця?

– Чоловіка.

– Чоловіка? – Хлопець знову здивовано озирнувся. – Треба ж. Ви що, довго не бачились?

– Угу.

– І скільки, як не секрет?

– Довго. Він від мене пішов рівно рік тому, – відповіла Оксана.

– Як пішов?

– Так. До іншої. А нещодавно, як ні в чому не бувало, зателефонував, вибачився. Запитав, можна повернусь? Я чомусь сказала, що так. А тепер жалкую. Не треба було це робити.

– Якщо шкодуєте, чому не скажете йому, що передумали? – резонно спитав водій.

– Жаль його мені. Заплутався він. Але, якщо чесно, я сьогодні зрозуміла, що бачити його не хочу.

– Нічого собі, заплутався. – Хлопець скрушно захитав головою. – Так чоловіки не роблять.

– Ви думаєте? – Здивовано запитала Оксана.

– Сто відсотків. І взагалі, чому ви їдете його зустрічати? Він що, забув адресу свого будинку?

– А він її й не знає.

– Як це? Ви що, квартиру купили?

– Коли він пішов, ми мешкали у його батьків. І мені довелося винайняти квартиру. Вчора він сказав, що коли я зустріну його, ми поїдемо знову до його батьків. Каже, знову там будемо жити. Щоби за житло не платити.

– Нічого собі! – обурено вигукнув водій. – Ось так, як ні в чому не бувало? Поїдемо і житимемо?

– Так. І це мене бісить найбільше. Його батьки виставили мене надвір, але мені доведеться знову їм усміхатися? Не хочу.

– Так не їдьте.

– Але ж я вже пообіцяла.

– А ви відмовтеся від своїх слів.

– Ні. Я не можу. – Оксана важко зітхнула. – У мене такий характер. Раз пообіцяла, то роби.

– Та що ви мені тут кажете?! – Водій натиснув на гальмо, і різко обернувся до дівчини обличчям. – Це чоловіки такі мають бути! Чоловіки! Сказав – зробив. А дівчата, вони всі легковажні.

– Ви що, образити мене хочете? – Дівчина дивилася хлопцеві прямо у вічі. – І взагалі, чому ми зупинилися? Поїхали.

– Не поїду! – твердо сказав хлопець.

– Як це не поїдете? Я ж таксі замовила.

– А в мене машина, того… Зламалася. Мастило потекло.

– Не вигадуйте. Поїхали, поїхали.

– Ні. Якщо хочете їхати далі, ловіть нове таксі, замовляйте і… Їдьте куди хочете. А я в цій справі – пас.

– Але чому?

– Тому що не хочу бути винним у вашому нещасті.

– А ви тут до чого?

– Не знаю. Але я вже дуже невзлюбив цього вашого…

– Послухайте… – Оксана глянула на нього добрими очима. – Він все одно мене знайде. Навіть якщо я запізнюся. Завтра післязавтра, але знайде. Розумієте?

– Ну й що?

– Але ж він знає, що я одна. І підключить весь свій шарм, щедрість, солодкі слова, обіцянки. Він уміє вмовляти. Він дуже слизький тип.

– А якби ви були не самотні?

– Що означає, якби?

– Отож. Ви не бажаєте зі мною повечеряти?

– Я хочу їхати зустрічати чоловіка.

– Не треба себе обманювати. Ви цього не хочете. І ви дуже голодні.

Хлопець знову натиснув на газ і машина поїхала. Проїхала метрів сто і завернула з головної дороги.

– Що відбувається? – здивовано запитала Оксана. – Куди ми їдемо?

– Відбувається заплановане запізнення, – спокійно відповів водій. – Запізнення на все життя. А їдемо ми до мого улюбленого кафе. Я дуже голодний. І тому я запрошую вас скласти мені компанію.

– Зупиніться, – не дуже впевнено сказала дівчина. – Ви ж мене зовсім не знаєте. Ми ж із вами незнайомі.

– Ну і що? – весело сказав хлопець. – Ось за вечерею і познайомимося. Я обіцяю, що вам сподобаюся. І взагалі – я теж можу вмовляти. Але на відміну від вашого чоловіка – я чесна людина.

– Так? – Оксана раптом несміливо усміхнулася. І через невелику паузу сказала: – Ну, якщо вечеряти то вечеряти.

Вам також має сподобатись...

У Ганни не стало нареченого Павла. Дівчина дуже сумувала, не ходила на роботу… Так продовжувалося якийсь час, аж поки її подруга Оксана не вмовила Ганну поїхати на відпочинок. Ганна неохоче, але таки погодилася… У тому місті, де вони відпочивали, Ганні стало легше. Вона навіть познайомилася з якимось чоловіком. – Я вас запрошую в ресторан, – сказав Руслан. Оксана не могла відпустити Ганну одну. Тож вони пішли в ресторан утрьох. Ганна з подругою гарно проводили час. Аж раптом Оксана побіліла і швидко сказала: – Давайте підемо звідси! Ганна здивувалася такій її поведінці. Вона обернулася і… Келих вислизнув з її руки від побаченого

Ліда не знаходила собі місця. Десь зник її чоловік Ігор. І тут вона почула, що відчиняються вхідні двері. – Нарешті! – подумала Ліда і кинулася в коридор. На порозі стояв її Ігор і… Якась незнайома жінка. Серце Ліди стрепенулося від поганого передчуття. – Ігорю, де ти був? Я так хвилювалася… – Ліда старанно не звертала уваги на незнайомку. – Проходь, Наталко! – замість відповіді сказав чоловік. Жінка, не знімаючи взуття, зайшла у кімнату. – Ігорю, хто це така?! – вигукнула Ліда. Вона дивилася то на чоловіка, то на незнайому жінку і не розуміла, що це таке робиться

– От гарний був би для тебе наречений, Катрусю, – дивлячись у вікно, сказала мати. – Перспективний хлопчик, розумний і в тебе он як закоханий! – Цей Микола?! – хмикнувши, запитала Катя. – Та ніколи в житті! Пройшло кілька років, а серйозних романів у Каті не виходило. Вона зовсім забула Миколу, але раптом він з’явився випадково у дворі, біля під’їзду. Катя, як побачила його, то так і ахнула

Зіна цілий день крутилася на кухні. Аякже ж?! Завтра у Зіни ювілей. Приїде донька з сімʼєю, прийдуть родичі, друзі. Зіна якраз крутила голубці, коли з роботи повернувся Павло, чоловік підійшов до дружини із загадковим виглядом. – Зіна, ось, вітаю тебе з ювілеєм! Подарую сьогодні, а то завтра в метушні забуду, – несподівано сказав чоловік. Павло дістав з кишені невелику коробочку і підніс її дружині. – Павло, що це? – здивувалася Зіна. – А ти відкрий і сама все зрозумієш. Зіна швидко помила руки, взяла коробочку з рук чоловіка, відкрила її і застигла від побаченого