Історії жінок

Таксі приїхало швидко. Оксана сіла в автомобіль. – Вам, потрібно встигнути на літак? Вилітаєте? – усміхнувся водій. – Зустрічаю, – Оксана нервово зітхнула. – А кого зустрічаєте? – запитав водій. – Та так… – Знайомого? Чи хлопця? – Чоловіка. – Чоловіка? Треба ж. Ви що, довго не бачились? – Хлопець здивовано озирнувся. – Угу. – І скільки, як не секрет? – Довго. Він від мене пішов рівно рік тому, – раптом відповіла Оксана

Таксі приїхало дуже швидко.

Оксана сіла в автомобіль на заднє сидіння і невдоволено помітила:

– Дивно. Цього разу машина приїхала чомусь одразу.

– Тому що я дуже старався. – Молодий водій усміхнувся, плавно натиснув на газ і таксі помчало по шоссе. – Вам, здається, потрібно встигнути на літак? Вилітаєте?

– Зустрічаю. – Оксана нервово зітхнула. – Ви не знаєте, пробок на дорогах багато?

– Та ні, не дуже, – упевнено сказав водій. – Сьогодні чомусь порожньо. Хвилюєтеся що запізнитесь?

Оксана не відповіла, потім знову невдоволеним тоном запитала:

– А ви куди так мчите? Тут можна їхати шістдесят кілометрів на годину, а у вас на спідометрі майже вісімдесят.

– Не хвилюйтесь, все в межах правил. – Хлопець був непроникний. – А коли за місто виберемося, то взагалі полетимо. Тож встигнемо. У вас коли літак прилітає?

– За сорок хвилин.

– Нормально. Будете вчасно.

– І все-таки, ви можете їхати повільніше?

– Чому? – Водій здивувався.

– У мене голова від такої їзди крутиться.

– Крутиться? – Хлопець на мить озирнувся. – А ви на дорогу не дивіться, і все буде гаразд. Нам же з вами, головне, встигнути правильно?

– Я думаю, що якщо ми й запізнимося, нічого страшного не станеться, – невпевнено промовила дівчина.

– Точно?

– Звичайно.

Водій відразу зменшив швидкість і знову запитав:

– А кого зустрічаєте, якщо не секрет?

– Та так…

– Знайомого? Чи хлопця?

– Чоловіка.

– Чоловіка? – Хлопець знову здивовано озирнувся. – Треба ж. Ви що, довго не бачились?

– Угу.

– І скільки, як не секрет?

– Довго. Він від мене пішов рівно рік тому, – відповіла Оксана.

– Як пішов?

– Так. До іншої. А нещодавно, як ні в чому не бувало, зателефонував, вибачився. Запитав, можна повернусь? Я чомусь сказала, що так. А тепер жалкую. Не треба було це робити.

– Якщо шкодуєте, чому не скажете йому, що передумали? – резонно спитав водій.

– Жаль його мені. Заплутався він. Але, якщо чесно, я сьогодні зрозуміла, що бачити його не хочу.

– Нічого собі, заплутався. – Хлопець скрушно захитав головою. – Так чоловіки не роблять.

– Ви думаєте? – Здивовано запитала Оксана.

– Сто відсотків. І взагалі, чому ви їдете його зустрічати? Він що, забув адресу свого будинку?

– А він її й не знає.

– Як це? Ви що, квартиру купили?

– Коли він пішов, ми мешкали у його батьків. І мені довелося винайняти квартиру. Вчора він сказав, що коли я зустріну його, ми поїдемо знову до його батьків. Каже, знову там будемо жити. Щоби за житло не платити.

– Нічого собі! – обурено вигукнув водій. – Ось так, як ні в чому не бувало? Поїдемо і житимемо?

– Так. І це мене бісить найбільше. Його батьки виставили мене надвір, але мені доведеться знову їм усміхатися? Не хочу.

– Так не їдьте.

– Але ж я вже пообіцяла.

– А ви відмовтеся від своїх слів.

– Ні. Я не можу. – Оксана важко зітхнула. – У мене такий характер. Раз пообіцяла, то роби.

– Та що ви мені тут кажете?! – Водій натиснув на гальмо, і різко обернувся до дівчини обличчям. – Це чоловіки такі мають бути! Чоловіки! Сказав – зробив. А дівчата, вони всі легковажні.

– Ви що, образити мене хочете? – Дівчина дивилася хлопцеві прямо у вічі. – І взагалі, чому ми зупинилися? Поїхали.

– Не поїду! – твердо сказав хлопець.

– Як це не поїдете? Я ж таксі замовила.

– А в мене машина, того… Зламалася. Мастило потекло.

– Не вигадуйте. Поїхали, поїхали.

– Ні. Якщо хочете їхати далі, ловіть нове таксі, замовляйте і… Їдьте куди хочете. А я в цій справі – пас.

– Але чому?

– Тому що не хочу бути винним у вашому нещасті.

– А ви тут до чого?

– Не знаю. Але я вже дуже невзлюбив цього вашого…

– Послухайте… – Оксана глянула на нього добрими очима. – Він все одно мене знайде. Навіть якщо я запізнюся. Завтра післязавтра, але знайде. Розумієте?

– Ну й що?

– Але ж він знає, що я одна. І підключить весь свій шарм, щедрість, солодкі слова, обіцянки. Він уміє вмовляти. Він дуже слизький тип.

– А якби ви були не самотні?

– Що означає, якби?

– Отож. Ви не бажаєте зі мною повечеряти?

– Я хочу їхати зустрічати чоловіка.

– Не треба себе обманювати. Ви цього не хочете. І ви дуже голодні.

Хлопець знову натиснув на газ і машина поїхала. Проїхала метрів сто і завернула з головної дороги.

– Що відбувається? – здивовано запитала Оксана. – Куди ми їдемо?

– Відбувається заплановане запізнення, – спокійно відповів водій. – Запізнення на все життя. А їдемо ми до мого улюбленого кафе. Я дуже голодний. І тому я запрошую вас скласти мені компанію.

– Зупиніться, – не дуже впевнено сказала дівчина. – Ви ж мене зовсім не знаєте. Ми ж із вами незнайомі.

– Ну і що? – весело сказав хлопець. – Ось за вечерею і познайомимося. Я обіцяю, що вам сподобаюся. І взагалі – я теж можу вмовляти. Але на відміну від вашого чоловіка – я чесна людина.

– Так? – Оксана раптом несміливо усміхнулася. І через невелику паузу сказала: – Ну, якщо вечеряти то вечеряти.

Вам також має сподобатись...

До Ліди в гості приїхала майбутня свекруха. Увечері, повертаючись додому, Ліда купила по дорозі улюблений торт Марини Михайлівни. – О, з’явилася! – вийшла їй назустріч мама її коханого Андрія. – І вам здрастуйте! – усміхнулася Ліда, знімаючи туфлі. – Візьміть торт, будь ласка. – М-м-м, не забула, що я люблю, – гостя подивилася на термін придатності торта і задоволено кивнула. Догодила! – Ви вечеряли? – уточнила Ліда. – Тебе чекали, так що, годуй нас давай, – жінка гордо пішла на кухню. Ліда накрила на стіл. Майбутня свекруха глянула на стіл і спохмурніла. – Що таке? – запитала Ліда. Що не так? Вона не розуміла в чому справа

Люба зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів у руках. З кухні одразу вибігла її мати. – Ти чого так довго?! – запитала Надія Денисівна. І тут погляд матері зупинився на пакетах. В них були дорогі продукти! Явно не по їхніх грошах… – Це що таке?! – ахнула жінка. – На, мамо, неси на кухню, – спокійно простягла пакети Люба. – Зараз я тобі все розкажу. – А чого ти посміхаєшся? – здивувалась Надія Денисівна. – Зараз все розповім! – повторила дочка. – Ти не повіриш! Надія Денисівна не розуміла, що відбувається

Таня народила донечку. Дівчинка була дуже слабенькою і невдовзі її не стало… Так розпорядилася доля. Її чоловік Микола, дізнавшись про це все, навіть не прийшов до дружини жодного разу. У день виписки на Таню чекала тільки валіза з речами, яку передав у лікарню її чоловік… Микола усе завбачливо зібрав і надіслав їй кур’єром. Сам він не став показуватись навіть персоналу лікарні. Таня чекала будь-чого, але не такої зради! Йти їй було нікуди… Пізніше вона знайшла у валізі записку від Миколи. Таня читала написане і не вірила своїм очам

Світлана перевірила плиту, вимкнула світло, вийшла з квартири і попрямувала у поліклініку. Людей було мало – літо, багато хто на дачі. До кабінету, біля якого стояла Світлана, раптом підійшов якийсь чоловік. То на талончик свій подивиться, то на двері кабінету… – Вибачте, а не підкажете, Павлюк тут приймає? – запитав він. Світлана йому кивнула. Вона зайшла до лікаря і, вийшовши через пару хвилин, раптом почула: – Світланко?! Це ти?! Ось ми й зустрілися! А я вже й не мріяв, думав все – ніколи тебе не побачу… Світлана оторопіла. Цього чоловіка вона бачила вперше