– Марічко, привіт. Що робиш? – пролунав у слухавці голос подруги.
– Тільки прийшла з роботи. У тебе щось термінове? Вибач, я дуже втомилася, день шалений був, – відповіла Марічка.
– Я дзвоню нагадати, що завтра в мене день народження. Чекаю на тебе о сьомій у ресторані «Фенікс». Відмови не приймаю. До зустрічі. – Світлана, як завжди, відключилася раніше, аніж Марічка встигла сказати хоч слово.
– Хто дзвонив? – Мама вже давно стояла у дверях кімнати й слухала.
– Ти все чула, – сказала Марічка. Мама ображено підібгала губи. – Світлана на день народження запросила, – пом’якшала Марічка.
– Даремно ти не купила ту блакитну сукню, зараз знадобилася б. – У голосі мами чувся докір.
– Мамо, у мене зовсім з голови вилетіло, я навіть подарунок не купила. І взагалі не хочу нікуди йти. Привітаю потім якось.
– Якось? Світлана єдина твоя подруга, а ти хочеш її образити. Так зовсім одна залишишся. Я завтра куплю подарунок, не хвилюйся. Сходи, хоч розвієшся, а то одна робота на думці. Тобі тридцять скоро, а ні сім’ї, ні дітей. Та що там, жодного разу не було серйозних стосунків.
– Причому тут це? І не тридцять мені, а лише двадцять сім.
– Не лише, а вже. У Світлани багато шанувальників. Може й тебе з кимось познайомить, – пробурчала мама.
– Таке відчуття, що ти хочеш скоріше мене десь відправити. – Марічка навіть не намагалася приховати роздратування.
– А що в цьому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць школу ось–ось закінчать.
– Світлана, між іншим, не дивлячись на купу шанувальників, теж незаміжня, – єхидно зауважила Марічка.
– Вона вийде, не турбуйся. А ось ти…
– Почалося. – Марічка закотила очі. Мама порушила тему давню, неприємну і нерозв’язну.
– Скажи ще, що зібралася в засвіти, а я не прилаштована, – вже відверто злилася Марічка.
– Я поки не збираюся, але час іде, хотілося б з онуками встигнути понянчитися, – не вгавала мама.
– Господи, мамо, тобі всього п’ятдесят три!
– Саме так. Скоро вийду на пенсію, а онуків нема. Тож завтра йди на день народження. Ой, котлети підгоріли! – Мама кинулася на кухню.
Наступного дня Марічка з подарунковим пакетом у руці зайшла в ресторан. На ній була блакитна сукня, наполегливо рекомендована мамою. Волосся вона завила і розпустила, теж за порадою мами. Марічка почувала себе незручно, не в своїй тарілці. Вона запізнилася через суперечку з мамою.
Зала була повна, всі столики зайняті. Між ними нечутно ходили молоді офіціанти у довгих чорних фартухах. Шум голосів накотив на Марічку, як шум морського прибою.
– Ви замовляли столик чи на вас чекають? – Поруч із Марічкою раптом виник черговий адміністратор у строгому костюмі і з виразом штучної радості на обличчі.
– Так, у подруги день народження… – сказала Марічка. У ресторани вона ходила рідко і завжди була розгублена.
– Ходімо. – Чоловік підвів її до столика, і Марічка побачила Світлану.
Поруч із нею сиділи два хлопці. Данила, сина банкіра, вона знала, Світлана якось знайомила її з ним. Другий виглядав простішим і трохи розгубленим. Зрозуміло. Світлана запросила його для Марічки. І ця туди ж.
Чоловік відсунув стілець, запрошуючи Марічку сісти на місце за столом.
– Дякую. – Світлана обдарувала його найчарівнішою своєю посмішкою. – Нарешті, подруго. Ми вже замовлення зробили, вже вибач, на свій смак. – Чудово виглядаєш.
Марічці захотілося зникнути. Вона вибачилася, що запізнилася, привітала подругу з днем народження та передала їй через стіл пакет із подарунком. Світлана подякувала і поставила пакет на підлогу біля ніг, навіть не глянувши, що всередині.
Марічка озирнулася. Від яскравого світла та вбрання жінок рябило в очах. Данило почав розливати ігристе.
– Мені зовсім трохи, – попередила Марічка. – Мені ще на нічне чергування сьогодні йти.
– Марічка у нас медсестра, – з награною повагою пояснила Світлана.
Данило сказав короткий тост, всі цокнулися і випили. Марічка пригубила, і поставила фужер. Офіціант приніс тацю з тарілками.
– Познайомся, це Ігор. Він моряк, уявляєш? – Довірливо сказала Світлана Марічці, беручи в руки ніж і виделку.
– А на якому кораблі? – спитав Данило.
– На рибальському, – неохоче відповів Ігор.
– І як, добре заробляєш?
– Не скаржуся.
– Напевно, важко по пів року в морі? Ні погульбанити, ні дівчат. Не уявляю, як ви там. – Данило знову наповнив фужери.
– Після роботи втомишся так, що не до дівчат. Спочатку важко, а коли втягнешся, нормально.
Ігор з апетитом їв і відповідав на запитання. На Марічку він жодного разу не подивився, але раз у раз поглядав спідлоба на Світлану. Чого тут дивуватися? Вона гарна, на неї всі парубки западають. Марічка знову відчула себе зайвою і недоречною тут.
Заграв невеликий оркестр і Світлана потягла Данила танцювати. Незабаром до них приєдналося ще кілька пар. Коли Данило зі Світланою повернулися до столика, Марічка сказала, що їй час, потрібно ще зайти додому і переодягтися перед чергуванням.
– Ігорю, проведи Марічку, – розпорядилася Світлана, наче королева.
– Ой, що ти, не треба, – запротестовала Марічка і поспіхом встала з–за столу.
– Треба, – сказала Світлана.
Марічка попрощалася і швидко попрямувала до виходу.
– Не треба мене проводжати, я зовсім близько живу, повертайтеся у ресторан, – сказала Марічка, різко повернувшись до Ігоря на вулиці.
– Я проведу, – вперто сказав він.
– Як хочете, – пробурчала собі під ніс Марічка.
Мовчки вони дійшли до її будинку.
– Ми прийшли. – Марічка зупинилася. – До побачення.
– Я через два дні їду. Незабаром у море. – Раптом сказав Ігор, роздивляючись будинок. – А де ваші вікна?
– Щасливої дороги, – замість відповіді сказала Марічка і рішуче попрямувала до під’їзду. Коли вона відчинила двері й озирнулася, Ігоря вже й сліду не було.
– Хто це тебе проводжав? – Запитала мама, як тільки Марічка зайшла у квартиру.
– Ти ж бачила. – Марічка з насолодою скинула туфлі на підборах.
– Я випадково визирнула у вікно, – виправдовувалася мама.
– Ага, прямо випадково, – саркастично сказала Марічка і пройшла повз маму до своєї кімнати.
– То хто тебе проводжав? – Знову запитала мама, простягаючи Марічці контейнер з канапками, коли та в джинсах і вільній кофті вийшла в коридор.
– Залицяльник Світлани. – Марічка одягла кросівки. – Дякую, мені пора. – Вона взяла контейнер, поцілувала маму в щоку і вийшла з квартири.
Потім Світлана зізналася, що напередодні познайомилася з Ігорем і запросила його на день народження для Марічки. Мовляв, цінуй, подруго, про тебе ж дбаю.
…Теплий травень змінився спекотним літом, яке, як завжди, пролетіло непомітно. Настала вогка осінь. За вікнами лікарні завивав холодний листопадовий вітер, коли швидка привезла хлопця.
Марічка глянула на нього й остовпіла від здивування.
Вона з подивом впізнала Ігоря!
Після аналізів вона була біля нього, а лікар накладав на руку гіпс.
– Як ви так, юначе? Когось викликали?
– Ні. Повернувся після рейсу, одразу до дівчини пішов, а вона не одна, заміж зібралася. Її наречений приревнував і отаке от влаштував мені. Але йому теж дісталося.
– Буває, – філософськи зауважив лікар. – Гарна хоч дівчина?
– От скажіть, лікарю, невже дівчата зовсім не вміють чекати? Чи зі мною щось не так?
– Це не до мене. Думаю, Марічка краще розуміється на жіночих вчинках.
– Ви ж на березі місяці два, а потім пів року в морі, га? – Запитала Марічка.
– Приблизно так, – погодився моряк.
– Не встигають дівчата до вас звикнути, покохати. Та й бояться. Як відомо, у моряків у кожному порту по дружині.
– Та ми в порт заходимо на день–два, рідко довше. Мама дістає, каже, настав час одружитися, – моряк зітхнув.
Марічка засміялася.
– Що смішного? – обурився хлопець.
– Не повірите, моя мама спить і бачить мене у білій сукні, – поділилася Марічка. – Дівчатам хочеться, щоб кохана людина весь час була поряд. Може вам закінчити з тим з морем? Тоді й родина буде.
– Ось ще зроблю пару рейсів, щоб на покупку квартири вистачило, тоді й осяду на березі. – Ігор з надією подивився на Марічку.
– Все. Я піду? Мені треба робити процедури, – сказала вона лікарю.
– Іди, Марічко.
Марічка вийшла у коридор і зняла маску. Ігор ще тоді, у ресторані, пів року тому сподобався їй, тому й запам’ятала його. А він її не впізнав.
Під час чергувань Марічки Ігор не відходив від неї. Чекав у коридорі біля палат, поки вона робила процедури, допомагав розносити штативи із системою для крапельниць. Якось Марічка зайшла до палати, а на ліжку Ігоря лежав інший чоловік.
– Виписали вранці твого моряка. Він цікавився, коли чергуватимеш. Закохався він в тебе, Марічко, – сказала одна з медсестер. – А він нічого, симпатичний. Була б вільна, мабуть спробувала б бути з ним.
Коли після зміни Марічка вийшла з лікарні, вже стемніло.
– Привіт, Марічко. – Почула вона поруч і стрепенулася.
– Не хотів тебе налякати. – Ігор простягнув їй букет троянд.
– Дякую.
– А мене виписали сьогодні, – сказав він і пішов поруч. – Може, в кіно сходимо?
– Я ледве на ногах стою. Сам бачили, яка у мене робота.
– Значить, кіно скасовується? – зітхнув Ігор.
– Запроси когось іншого. Дівчат повно довкола.
– Я чимось образив тебе? – Запитав Ігор.
– Ми познайомилися сім місяців тому, а ти не впізнав мене.
– Ми раніше зустрічались?! Не може бути! – щиро здивувався він.
– Може. Ось у цьому самому ресторані. – Вони якраз проходили повз нього. – Нас познайомила Світлана. Невже і її забув?
– Світлана… Її пам’ятаю, а тебе ні. Ну пробач мені.
Незабаром вони дійшли до будинку.
– Будинок теж не пам’ятаєш? Ти мене проводжав. – Марічка вже відверто сміялася, а той збентежено дивився на дівчину.
– Дякую за квіти і… Бувай. – Марічка пішла до під’їзду. Ігор не гукнув її.
– Красивий букет. Від кого? – Запитала мама, вийшовши до неї.
– Ти ж бачила.
Вранці, коли Марічка розсунула щільні штори на вікнах, вона побачила у дворі на лавці Ігоря.
– От причепився, – подумала вона. Хлопець явно не хотів відступати.
– Марічко, сходиш в магазин? – Попросила мама. – Хотіла млинців насмажити, а борошна мало. Ще яблук купи і сиру.
– Зараз, – пообіцяла Марічка, але тягнула час, сподіваючись, що Ігор піде.
За вікном ішов сніг, вітер розгойдував гілки дерев. Але Ігор не йшов. Іноді він підводив голову і дивився на вікна будинку, немов намагався побачити Марічку.
– Змерзне ж, – пожаліла вона його, швидко одяглася і вийшла.
– Доброго дня, Марічко, – неслухняними від холоду губами сказав Ігор.
– Ти що, всю ніч просидів у дворі? – спитала вона, помітивши, як він тремтить.
Порожній рукав куртки тріпав вітер, куртка не застебнута, заважає загіпсована рука. Без шапки.
– Ні, я раніше прийшов, щоб тебе застати. У тебе сьогодні вихідний. Може, в кіно сходимо?
– Любиш кіно?
– Ага. Я раніше міг кілька разів один фільм дивитися, якщо цікавий ішов. Я не мав комп’ютера. Коли не стало батька, грошей не вистачало. У мене є ще молодша сестра. Купив ноутбук, звісно, після першого рейсу, але фільми люблю дивитися у кінотеатрі.
Марічка зайшла в магазин в побачила, що Ігоря немає поруч. Образився? Але коли вийшла надвір, він чекав її біля дверей. Розпатлане волосся було присипане снігом, він тремтів.
– Не вистачало тільки щоб ти заслаб, – сказала Марічка і швидко пішла до будинку. Ігор намагався не відставати.
Сніг і вітер посилилися. Марічка відчинила двері під’їзду і озирнулася. Ігор стояв віддалік, втиснувши голову в плечі.
– Тобі особливе запрошення потрібне? – Покликала вона його.
Хлопець шмигнув у під’їзд.
– Що ти ходиш за мною? Нав’язався на мою голову, – бурчала Марічка, йдучи сходами.
– Ти мені подобаєшся.
– А раніше зовсім не подобалася? Що, гарні набридли, на сіреньких переключився?
– Ти не така… Я вже вибачився, – винувато сказав Ігор.
– Мамо, приймай нареченого! – гукнула Марічка, зайшовши в квартиру.
– Мамі про випадок з ревнивим суперником не розповідай, скажи, спіткнувся, – прошепотіла йому на вухо Марічка.
Мама нічого не розуміючи визирнула з кухні.
– Це Ігор. Підібрала на вулиці, мало не змерз, – веселилася Марічка, дивлячись на розгублене мамине обличчя.
– Ваша дочка жартує, – сказав Ігор. – Я сам прийшов.
Мама пригостила гостя міцним чаєм, потім насмажила млинців, і знову вони пили чай уже з млинцями.
– А ви хто? – Запитала мама, коли Ігор відігрівся.
– Він, мамо, моряк.
– Я, взагалі–то, вчився в інституті цілих два курси. Коли не стало батька, я залишився єдиним чоловіком у сім’ї, годувальником. Не міг я сидіти на харчах матері. Спершу пішов на службу, а потім почав плавати, щоб заробити грошей. Матері з сестрою вдвох легше. Молодша сестра незабаром школу закінчує, гроші потрібні на навчання.
Коли Ігор поїхав на таксі, мама почала до Марічки.
– Чого тобі ще треба?! Не чоловік, а золото!
А Марічка й не думала нічого. Рідко зустрінеш у наш час сина і брата, який пожертвував своєю освітою заради сестри та мами.
Вони бачилися щодня. Ігор розповідав про моря, шторми та китів.
Марічка слухала і уявляла, як риплять лебідки й канати, коли витягують із хвиль навантажений рибою трал.
Як вона стоїть, вчепившись у поручні під час шторму, щоб її не змило крижаною хвилею. Як корабель пірнає носом у хвилю, і від бризок перехоплює подих…
Вони ходили в кіно, й Ігор з хлоп’ячим захопленням переказував моменти, що особливо сподобалися. З ним було легко і весело. А потім… Потім йому зняли гіпс, і за місяць Ігор поїхав.
Перед від’їздом він подарував Марічці маленьку каблучку і сказав, що якщо моряк знає, що на нього чекають, то ніякі шторми йому не страшні.
Марічка сумувала, рахувала дні і тижні до його повернення. А коли він приїхав, вона кинулася йому на шию.
Більше Ігор не поїхав. Влаштувався працювати, купив квартиру, куди й привів майбутню дружину. Обидві мами були щасливі й просили не тягнути з онуками.
Світлана була дружкою на їхньому весіллі.
– Пощастило тобі, Марічко. І як я його не розгледіла? На твоєму місці я б могла бути. Сподівалася, що Данило мені пропозицію зробить, а він зник, молодшу за мене знайшов. Взагалі всі кудись поділися. Стара я стала для них.
– Не прибідняйся, варто тобі захотіти, як біля твоїх ніг знову купа хлопців буде. Ти ж красуня, яких ще пошукати.
– З гарними гуляють, а одружуються з такими, як ти, – зітхнула Світлана.
– На моєму кораблі помічник капітана є, хороший мужик, надійний. Два роки тому з дружиною розлучився, не дочекалася його… Я вас познайомлю! – усміхнувся Ігор і обійняв подруг…
