Про кохання

Марічка прийшла додому з дня народження подруги Світлани. – Хто це тебе проводжав? – одразу запитала її мати. – Ти ж бачила, – Марічка з полегшенням зняла туфлі на підборах. – Я випадково визирнула у вікно, – сказала мама. – Ага, прямо випадково! – саркастично відповіла Марічка. – То хто він? – знову запитала жінка. – Залицяльник Світлани, – сказала Марічка взуваючи кросівки. – Дякую, мені пора на зміну. Вона поцілувала маму в щоку і вийшла з квартири… Пройшло пів року. За вікнами лікарні, де працювала Марічка завивав холодний вітер, коли швидка привезла хлопця. Дівчина глянула на нього й остовпіла від здивування

– Марічко, привіт. Що робиш? – пролунав у слухавці голос подруги.

– Тільки прийшла з роботи. У тебе щось термінове? Вибач, я дуже втомилася, день шалений був, – відповіла Марічка.

– Я дзвоню нагадати, що завтра в мене день народження. Чекаю на тебе о сьомій у ресторані «Фенікс». Відмови не приймаю. До зустрічі. – Світлана, як завжди, відключилася раніше, аніж Марічка встигла сказати хоч слово.

– Хто дзвонив? – Мама вже давно стояла у дверях кімнати й слухала.

– Ти все чула, – сказала Марічка. Мама ображено підібгала губи. – Світлана на день народження запросила, – пом’якшала Марічка.

– Даремно ти не купила ту блакитну сукню, зараз знадобилася б. – У голосі мами чувся докір.

– Мамо, у мене зовсім з голови вилетіло, я навіть подарунок не купила. І взагалі не хочу нікуди йти. Привітаю потім якось.

– Якось? Світлана єдина твоя подруга, а ти хочеш її образити. Так зовсім одна залишишся. Я завтра куплю подарунок, не хвилюйся. Сходи, хоч розвієшся, а то одна робота на думці. Тобі тридцять скоро, а ні сім’ї, ні дітей. Та що там, жодного разу не було серйозних стосунків.

– Причому тут це? І не тридцять мені, а лише двадцять сім.

– Не лише, а вже. У Світлани багато шанувальників. Може й тебе з кимось познайомить, – пробурчала мама.

– Таке відчуття, що ти хочеш скоріше мене десь відправити. – Марічка навіть не намагалася приховати роздратування.

– А що в цьому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць школу ось–ось закінчать.

– Світлана, між іншим, не дивлячись на купу шанувальників, теж незаміжня, – єхидно зауважила Марічка.

– Вона вийде, не турбуйся. А ось ти…

– Почалося. – Марічка закотила очі. Мама порушила тему давню, неприємну і нерозв’язну.

– Скажи ще, що зібралася в засвіти, а я не прилаштована, – вже відверто злилася Марічка.

– Я поки не збираюся, але час іде, хотілося б з онуками встигнути понянчитися, – не вгавала мама.

– Господи, мамо, тобі всього п’ятдесят три!

– Саме так. Скоро вийду на пенсію, а онуків нема. Тож завтра йди на день народження. Ой, котлети підгоріли! – Мама кинулася на кухню.

Наступного дня Марічка з подарунковим пакетом у руці зайшла в ресторан. На ній була блакитна сукня, наполегливо рекомендована мамою. Волосся вона завила і розпустила, теж за порадою мами. Марічка почувала себе незручно, не в своїй тарілці. Вона запізнилася через суперечку з мамою.

Зала була повна, всі столики зайняті. Між ними нечутно ходили молоді офіціанти у довгих чорних фартухах. Шум голосів накотив на Марічку, як шум морського прибою.

– Ви замовляли столик чи на вас чекають? – Поруч із Марічкою раптом виник черговий адміністратор у строгому костюмі і з виразом штучної радості на обличчі.

– Так, у подруги день народження… – сказала Марічка. У ресторани вона ходила рідко і завжди була розгублена.

– Ходімо. – Чоловік підвів її до столика, і Марічка побачила Світлану.

Поруч із нею сиділи два хлопці. Данила, сина банкіра, вона знала, Світлана якось знайомила її з ним. Другий виглядав простішим і трохи розгубленим. Зрозуміло. Світлана запросила його для Марічки. І ця туди ж.

Чоловік відсунув стілець, запрошуючи Марічку сісти на місце за столом.

– Дякую. – Світлана обдарувала його найчарівнішою своєю посмішкою. – Нарешті, подруго. Ми вже замовлення зробили, вже вибач, на свій смак. – Чудово виглядаєш.

Марічці захотілося зникнути. Вона вибачилася, що запізнилася, привітала подругу з днем ​​народження та передала їй через стіл пакет із подарунком. Світлана подякувала і поставила пакет на підлогу біля ніг, навіть не глянувши, що всередині.

Марічка озирнулася. Від яскравого світла та вбрання жінок рябило в очах. Данило почав розливати ігристе.

– Мені зовсім трохи, – попередила Марічка. – Мені ще на нічне чергування сьогодні йти.

– Марічка у нас медсестра, – з награною повагою пояснила Світлана.

Данило сказав короткий тост, всі цокнулися і випили. Марічка пригубила, і поставила фужер. Офіціант приніс тацю з тарілками.

– Познайомся, це Ігор. Він моряк, уявляєш? – Довірливо сказала Світлана Марічці, беручи в руки ніж і виделку.

– А на якому кораблі? – спитав Данило.

– На рибальському, – неохоче відповів Ігор.

– І як, добре заробляєш?

– Не скаржуся.

– Напевно, важко по пів року в морі? Ні погульбанити, ні дівчат. Не уявляю, як ви там. – Данило знову наповнив фужери.

– Після роботи втомишся так, що не до дівчат. Спочатку важко, а коли втягнешся, нормально.

Ігор з апетитом їв і відповідав на запитання. На Марічку він жодного разу не подивився, але раз у раз поглядав спідлоба на Світлану. Чого тут дивуватися? Вона гарна, на неї всі парубки западають. Марічка знову відчула себе зайвою і недоречною тут.

Заграв невеликий оркестр і Світлана потягла Данила танцювати. Незабаром до них приєдналося ще кілька пар. Коли Данило зі Світланою повернулися до столика, Марічка сказала, що їй час, потрібно ще зайти додому і переодягтися перед чергуванням.

– Ігорю, проведи Марічку, – розпорядилася Світлана, наче королева.

– Ой, що ти, не треба, – запротестовала Марічка і поспіхом встала з–за столу.

– Треба, – сказала Світлана.

Марічка попрощалася і швидко попрямувала до виходу.

– Не треба мене проводжати, я зовсім близько живу, повертайтеся у ресторан, – сказала Марічка, різко повернувшись до Ігоря на вулиці.

– Я проведу, – вперто сказав він.

– Як хочете, – пробурчала собі під ніс Марічка.

Мовчки вони дійшли до її будинку.

– Ми прийшли. – Марічка зупинилася. – До побачення.

– Я через два дні їду. Незабаром у море. – Раптом сказав Ігор, роздивляючись будинок. – А де ваші вікна?

– Щасливої ​​дороги, – замість відповіді сказала Марічка і рішуче попрямувала до під’їзду. Коли вона відчинила двері й озирнулася, Ігоря вже й сліду не було.

– Хто це тебе проводжав? – Запитала мама, як тільки Марічка зайшла у квартиру.

– Ти ж бачила. – Марічка з насолодою скинула туфлі на підборах.

– Я випадково визирнула у вікно, – виправдовувалася мама.

– Ага, прямо випадково, – саркастично сказала Марічка і пройшла повз маму до своєї кімнати.

– То хто тебе проводжав? – Знову запитала мама, простягаючи Марічці контейнер з канапками, коли та в джинсах і вільній кофті вийшла в коридор.

– Залицяльник Світлани. – Марічка одягла кросівки. – Дякую, мені пора. – Вона взяла контейнер, поцілувала маму в щоку і вийшла з квартири.

Потім Світлана зізналася, що напередодні познайомилася з Ігорем і запросила його на день народження для Марічки. Мовляв, цінуй, подруго, про тебе ж дбаю.

…Теплий травень змінився спекотним літом, яке, як завжди, пролетіло непомітно. Настала вогка осінь. За вікнами лікарні завивав холодний листопадовий вітер, коли швидка привезла хлопця.

Марічка глянула на нього й остовпіла від здивування.

Вона з подивом впізнала Ігоря!

Після аналізів вона була біля нього, а лікар накладав на руку гіпс.

– Як ви так, юначе? Когось викликали?

– Ні. Повернувся після рейсу, одразу до дівчини пішов, а вона не одна, заміж зібралася. Її наречений приревнував і отаке от влаштував мені. Але йому теж дісталося.

– Буває, – філософськи зауважив лікар. – Гарна хоч дівчина?

– От скажіть, лікарю, невже дівчата зовсім не вміють чекати? Чи зі мною щось не так?

– Це не до мене. Думаю, Марічка краще розуміється на жіночих вчинках.

– Ви ж на березі місяці два, а потім пів року в морі, га? – Запитала Марічка.

– Приблизно так, – погодився моряк.

– Не встигають дівчата до вас звикнути, покохати. Та й бояться. Як відомо, у моряків у кожному порту по дружині.

– Та ми в порт заходимо на день–два, рідко довше. Мама дістає, каже, настав час одружитися, – моряк зітхнув.

Марічка засміялася.

– Що смішного? – обурився хлопець.

– Не повірите, моя мама спить і бачить мене у білій сукні, – поділилася Марічка. – Дівчатам хочеться, щоб кохана людина весь час була поряд. Може вам закінчити з тим з морем? Тоді й родина буде.

– Ось ще зроблю пару рейсів, щоб на покупку квартири вистачило, тоді й осяду на березі. – Ігор з надією подивився на Марічку.

– Все. Я піду? Мені треба робити процедури, – сказала вона лікарю.

– Іди, Марічко.

Марічка вийшла у коридор і зняла маску. Ігор ще тоді, у ресторані, пів року тому сподобався їй, тому й запам’ятала його. А він її не впізнав.

Під час чергувань Марічки Ігор не відходив від неї. Чекав у коридорі біля палат, поки вона робила процедури, допомагав розносити штативи із системою для крапельниць. Якось Марічка зайшла до палати, а на ліжку Ігоря лежав інший чоловік.

– Виписали вранці твого моряка. Він цікавився, коли чергуватимеш. Закохався він в тебе, Марічко, – сказала одна з медсестер. – А він нічого, симпатичний. Була б вільна, мабуть спробувала б бути з ним.

Коли після зміни Марічка вийшла з лікарні, вже стемніло.

– Привіт, Марічко. – Почула вона поруч і стрепенулася.

– Не хотів тебе налякати. – Ігор простягнув їй букет троянд.

– Дякую.

– А мене виписали сьогодні, – сказав він і пішов поруч. – Може, в кіно сходимо?

– Я ледве на ногах стою. Сам бачили, яка у мене робота.

– Значить, кіно скасовується? – зітхнув Ігор.

– Запроси когось іншого. Дівчат повно довкола.

– Я чимось образив тебе? – Запитав Ігор.

– Ми познайомилися сім місяців тому, а ти не впізнав мене.

– Ми раніше зустрічались?! Не може бути! – щиро здивувався він.

– Може. Ось у цьому самому ресторані. – Вони якраз проходили повз нього. – Нас познайомила Світлана. Невже і її забув?

– Світлана… Її пам’ятаю, а тебе ні. Ну пробач мені.

Незабаром вони дійшли до будинку.

– Будинок теж не пам’ятаєш? Ти мене проводжав. – Марічка вже відверто сміялася, а той збентежено дивився на дівчину.

– Дякую за квіти і… Бувай. – Марічка пішла до під’їзду. Ігор не гукнув її.

– Красивий букет. Від кого? – Запитала мама, вийшовши до неї.

– Ти ж бачила.

Вранці, коли Марічка розсунула щільні штори на вікнах, вона побачила у дворі на лавці Ігоря.

– От причепився, – подумала вона. Хлопець явно не хотів відступати.

– Марічко, сходиш в магазин? – Попросила мама. – Хотіла млинців насмажити, а борошна мало. Ще яблук купи і сиру.

– Зараз, – пообіцяла Марічка, але тягнула час, сподіваючись, що Ігор піде.

За вікном ішов сніг, вітер розгойдував гілки дерев. Але Ігор не йшов. Іноді він підводив голову і дивився на вікна будинку, немов намагався побачити Марічку.

– Змерзне ж, – пожаліла вона його, швидко одяглася і вийшла.

– Доброго дня, Марічко, – неслухняними від холоду губами сказав Ігор.

– Ти що, всю ніч просидів у дворі? – спитала вона, помітивши, як він тремтить.

Порожній рукав куртки тріпав вітер, куртка не застебнута, заважає загіпсована рука. Без шапки.

– Ні, я раніше прийшов, щоб тебе застати. У тебе сьогодні вихідний. Може, в кіно сходимо?

– Любиш кіно?

– Ага. Я раніше міг кілька разів один фільм дивитися, якщо цікавий ішов. Я не мав комп’ютера. Коли не стало батька, грошей не вистачало. У мене є ще молодша сестра. Купив ноутбук, звісно, ​​після першого рейсу, але фільми люблю дивитися у кінотеатрі.

Марічка зайшла в магазин в побачила, що Ігоря немає поруч. Образився? Але коли вийшла надвір, він чекав її біля дверей. Розпатлане волосся було присипане снігом, він тремтів.

– Не вистачало тільки щоб ти заслаб, – сказала Марічка і швидко пішла до будинку. Ігор намагався не відставати.

Сніг і вітер посилилися. Марічка відчинила двері під’їзду і озирнулася. Ігор стояв віддалік, втиснувши голову в плечі.

– Тобі особливе запрошення потрібне? – Покликала вона його.

Хлопець шмигнув у під’їзд.

– Що ти ходиш за мною? Нав’язався на мою голову, – бурчала Марічка, йдучи сходами.

– Ти мені подобаєшся.

– А раніше зовсім не подобалася? Що, гарні набридли, на сіреньких переключився?

– Ти не така… Я вже вибачився, – винувато сказав Ігор.

– Мамо, приймай нареченого! – гукнула Марічка, зайшовши в квартиру.

– Мамі про випадок з ревнивим суперником не розповідай, скажи, спіткнувся, – прошепотіла йому на вухо Марічка.

Мама нічого не розуміючи визирнула з кухні.

– Це Ігор. Підібрала на вулиці, мало не змерз, – веселилася Марічка, дивлячись на розгублене мамине обличчя.

– Ваша дочка жартує, – сказав Ігор. – Я сам прийшов.

Мама пригостила гостя міцним чаєм, потім насмажила млинців, і знову вони пили чай уже з млинцями.

– А ви хто? – Запитала мама, коли Ігор відігрівся.

– Він, мамо, моряк.

– Я, взагалі–то, вчився в інституті цілих два курси. Коли не стало батька, я залишився єдиним чоловіком у сім’ї, годувальником. Не міг я сидіти на харчах матері. Спершу пішов на службу, а потім почав плавати, щоб заробити грошей. Матері з сестрою вдвох легше. Молодша сестра незабаром школу закінчує, гроші потрібні на навчання.

Коли Ігор поїхав на таксі, мама почала до Марічки.

– Чого тобі ще треба?! Не чоловік, а золото!

А Марічка й не думала нічого. Рідко зустрінеш у наш час сина і брата, який пожертвував своєю освітою заради сестри та мами.

Вони бачилися щодня. Ігор розповідав про моря, шторми та китів.

Марічка слухала і уявляла, як риплять лебідки й канати, коли витягують із хвиль навантажений рибою трал.

Як вона стоїть, вчепившись у поручні під час шторму, щоб її не змило крижаною хвилею. Як корабель пірнає носом у хвилю, і від бризок перехоплює подих…

Вони ходили в кіно, й Ігор з хлоп’ячим захопленням переказував моменти, що особливо сподобалися. З ним було легко і весело. А потім… Потім йому зняли гіпс, і за місяць Ігор поїхав.

Перед від’їздом він подарував Марічці маленьку каблучку і сказав, що якщо моряк знає, що на нього чекають, то ніякі шторми йому не страшні.

Марічка сумувала, рахувала дні і тижні до його повернення. А коли він приїхав, вона кинулася йому на шию.

Більше Ігор не поїхав. Влаштувався працювати, купив квартиру, куди й привів майбутню дружину. Обидві мами були щасливі й просили не тягнути з онуками.

Світлана була дружкою на їхньому весіллі.

– Пощастило тобі, Марічко. І як я його не розгледіла? На твоєму місці я б могла бути. Сподівалася, що Данило мені пропозицію зробить, а він зник, молодшу за мене знайшов. Взагалі всі кудись поділися. Стара я стала для них.

– Не прибідняйся, варто тобі захотіти, як біля твоїх ніг знову купа хлопців буде. Ти ж красуня, яких ще пошукати.

– З гарними гуляють, а одружуються з такими, як ти, – зітхнула Світлана.

– На моєму кораблі помічник капітана є, хороший мужик, надійний. Два роки тому з дружиною розлучився, не дочекалася його… Я вас познайомлю! – усміхнувся Ігор і обійняв подруг…

Вам також має сподобатись...

Віктор вимкнув телевізор і глянув на годинник. – Без п’ятнадцяти дванадцять, – він прислухався. – Заснула, здається. Пора! – Ти спати збираєшся? – дружина виглянула зі спальні. Віктор здригнувся від несподіванки і обернувся. Очі його забігали. – З тобою все гаразд? – дружина підозріло дивилася на нього. – Ти часом не занедужав? – Ні! Ні! – ще більше захвилювався чоловік. – Я ще подивлюся. Він сів на диван і увімкнув телевізор. – Ну, як знаєш, – байдуже сказала Віра і закрила двері у спальню. Але жінка навіть і не здогадувалася, що задумав її чоловік

Павло повертався з роботи додому. За звичкою він глянув на своє вікно і застиг. На вікні були нові штори. – Що це ще таке?! – подумав він. – Помилився, мабуть. Він знову придивився. Ось його вікно, і на ньому нові штори. Перестрибуючи через дві сходинки, Павло добіг до квартири і відкрив двері. У кімнаті було прибрано й чисто. Вітерець легенько погойдував нові штори. Стіл був застелений чистою скатертиною. Павло оторопів

Микола прокинувся рано. Він гарненько поснідав, одягнувся, причепурився й пішов у магазин. Чоловік купив величезний букет квітів, торт і пішов провідати свою нову знайому Наталю. Вона лежала вдома слаба. Микола підійшов до дверей квартири дівчини й натиснув кнопку дзвінка. За мить двері відкрилися. Яким же ж було здивування Миколи, коли двері йому відкрила… Сама Наталя! Вона виглядала повністю здоровою. Та це було ще не головне… Наталя запросила Миколу на чай і чоловік попрямував на кухню. Там його чекав дуже неприємний сюрприз

Лариса задумавшись, сиділа на автобусній зупинці. Раптом до неї підбіг якийсь чоловік. – Жіночко, ви не знаєте, автобус уже пішов? – запитав він. Лариса відвернулася, не відповівши. – Жіночко, вам що, важко сказати? – не вгавав незнайомець. – Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому… – відповіла Лариса. Чоловік сів на лавку. – Ну все! А ви теж спізнилися? – не заспокоювався він. – От же ж причепився! – подумала Лариса. Вона обсмикнула плащ і вирішила йти додому. – Ось, тримай! – раптом сказав незнайомець і поклав в руку Ларисі бутерброд з ковбасою. Жінка застигла від несподіванки, не розуміючи, що відбувається