Ліля прибирала зі столу після вечері. Її чоловік Михайло сидів на кухонному дивані якийсь задумливий.
– Що таке Мишко? – запитала Ліля чоловіка. – Ти про що так задумався.
Той якось дивно глянув на дружину.
– Лілю, нам треба розлучитися! – раптом заявив Михайло.
– Несподівано, – Ліля повільно сіла на табуретку. – І чого це ми маємо розлучатися? Ти що завів коханку?
Чоловік відвернувся і задумливо подивився у вікно.
– Ну, кажи! – вигукнула Ліля. – Чого ти мовчиш?
– Та не в цьому справа, – сказав Михайло.
– І в чому ж тоді? – Ліля не розуміла, що відбувається.
– Та зрозумій ти! Мені всього сорок років! – відчайдушно махнув рукою чоловік. – Ми одружилися по зальоту.
– Ну, заліт у нас був з великого кохання, хіба не так? – здивовано дивилася на чоловіка Лілія.
– Ну звичайно, з кохання! – погодився Михайло. – Але ти зрозумій, ти, молода, вісімнадцятирічна дівчина! Я – гарячий хлопець. Там було все, кохання, емоції!
– Розумію. Наробили справ і ти, як справжній джентльмен, на мені одружився, – із сарказмом відзначила дружина.
– Так! Так! Але погодься, я був добрим чоловіком і батьком весь цей час?
– Погоджуся. Тут ти маєш рацію, – м’яко посміхнулася Ліля.
– Ось. А що я бачив у той час, поки всі мої друзі гуляли? – задоволено спитав Михайло, радіючи, що дружина його розуміє. – Одні пелюшки, сорочечки і роботу після навчання.
– Але я теж на місці не сиділа. Навчалася заочно, займалася дітьми, шила ночами на замовлення.
– Та я згоден, Лілю, згоден. Ми були молоді й гарячі, а вже планів було! – погодився чоловік. – І ми разом їх досягали великою, дружною, міцною родиною.
– Дякувати батькам, які нам допомагали, – Ліля з теплом згадувала минулі роки.
Батьки справді страхували молодих, коли потрібно було, але це було рідко.
Тепер вона – головна бухгалтерка, а Мишко – директор однієї з філій великої компанії, яку нещодавно відкрили у них в місті.
І це в їхні роки! Йому – сорок, їй – тридцять вісім.
Шановані люди!
Але вони завжди були працьовиті, амбітні й розумні, тож – не дивно!
А тепер ось це…
– А зараз що з нашою родиною? – розгублено запитала Ліля.
– Та все з нею нормально! – відмахнувся Михайло. – Доньки виросли і навчаються в іншому місті, а у нас нарешті з’явився час пожити для себе! І я не хочу упускати цю можливість. Я хочу взяти від життя все, що раніше мені було недоступне через обставини.
– Я зрозуміла. Але розлучатися навіщо? – так і не розуміла дружина.
– Не розумієш? Я хочу жити, не озираючись на тебе. Захотів поїхати в гори – поїхав! А не чекати на твою відпустку і не питати дозволу, – зніяковів чоловік. – Загалом робити що хочу, як хочу і з ким хочу!
– Тоді розумію, – засмутилася Лілія, міцно зчепивши руки на колінах.
– Давай розлучимося, Лілю? – миролюбно продовжив втомлений, сорокарічний Михайло. – Я квартиру нашу тобі залишу. І дачу теж, мені тепер не до неї. Заберу тільки машину. Я, прямо, сьогодні поїду, Лілю.
– Куди ж ти поїдеш? – здивувалася жінка.
– В успадковану квартиру, бабусину.
– Так там же ж квартиранти?
– Вони переїхали два тижні тому, – зізнався чоловік. – А я не став її більше здавати.
– Значить, давно вирішив?
– Давно. Тільки-но Каті вісімнадцять виповнилося, – опустив голову Мишко.
– Ну що ж… Давай розлучатися, раз ти вирішив, – погодилася Ліля.
Хоч на душі в неї й було погано, але вигляду жінка не подала. Звикла довіряти чоловікові.
Та й він її ніколи не підводив. Раніше.
Розлучилися вони швидко. Кому і що залишається, домовилися заздалегідь і оформили все правильно.
Дочки були вражені!
То сварилися на батька, то до матері, що не відстояла родину.
Сама Ліля довго не могла знайти собі місця. Раніше в клопотах і за розмовами вечори пролітали непомітно, а тепер…
І записалася жінка в спортзал, а ще записалася на якісь кулінарні курси в одну відому студію, де вони веселою компанією, навчалися у майстрів і дружно осягали кулінарну справу!
І їй сподобалося, як не дивно!
А ще, як виявилося, вона багато й готувати не вміє.
На курсах вона познайомилася з чоловіком, який рано вийшов на пенсію.
– Ось я зараз навчуся готувати й заживу! – сміявся привабливий, серйозний чоловік, старший за Лілю на п’ять років.
– А раніше що? Не вміли? – усміхалася вона йому.
– Ні. То дружина готувала, то в їдальні їв. Ось і не довелося, – чесно зізнався чоловік. – Ні, зварити вареники, посмажити яєчню й приготувати суп із макаронами я можу. Але це все!
– Тоді, ходімо готувати пасту! Сьогодні вона за планом, – кивнула Ліля, з острахом дивлячись на морепродукти.
Так і здружилися вони, на фоні інтересу до приготування смачних страв, та й просто, як дві самотні людини.
Від Бориса дружина пішла давно, бо втомилася чекати на нього з постійних відряджень по роботі.
Але він її не звинувачував. Вона була по своєму права.
Сам чоловік отримував пенсію і ще й працював начальником в одній компанії.
Їхнє спілкування продовжилося навіть після закінчення курсів.
А навіщо припиняти, якщо подобається?
Вони вільні тепер, нема чого переживати.
Але, крім спілкування, нічого не було.
Ліля все ще не могла сприймати поряд нікого, настільки звикла до чоловіка.
А Борис і не квапив. А навіщо? У них ще стільки нового попереду, і спробувати він хотів усе з Лілею! Хай буде як друг, але поряд.
А в Михайла почалося нове, щасливе життя!
Тепер, коли дружина не стоїть над душею, можна було їсти все, що хочеться, гуляти скрізь, де хочеться!
А ще й молоденька секретарка, Люда, як дізналася про розлучення, так одразу і взялася за гарного, перспективного чоловіка.
А як він міг встояти перед молодою, спокусливою жінкою? Та й навіщо? Соромитися тепер немає кого.
І зажив Михайло з молодою коханкою так, як сам цього хотів, зовсім забув і про дітей, і про вік, і про те, чому йому важливо їсти супи й каші.
Сорочки Люда не прасувала, прибирали хіба разом.
Ні, Люда все вміла і навіть готувала смачно, але рідко! У неї ж манікюр, і вії, і спортзал.
Але хіба він думав про це поруч із гарною секретаркою?
Ні, звісно!
З його зарплатою все можна!
Тільки відкладати, як раніше, вже не виходило.
Це з дружиною вони купували задумане якось легко і швидко, навіть дочкам купили однокімнатною квартиру, а зараз доводилося важко.
Але нічого! Він подумає про це потім після відпочинку в горах, куди вони вирушили на Новий рік.
Рік вони з Лілею були розлучені, рік живуть так, як хочуть, а Михайло ніяк натішитися не може!
Він уже і на Мальдівах побував і в Іспанії! Тепер ось гори!
Тільки не врахував чоловік, що це він цього хотів, а його колишній дружині довелося просто змиритись.
Але й Лілі було не до того, щоб жаліти себе.
Вона настільки намагалася завантажити себе справами і новими захопленнями, щоб не залишатися віч-на-віч зі своїми думками, що думати й справді стало ніколи.
Навіть повернулася до шиття.
Свої тридцять дев’ять вона відзначила з дочками, друзями й Борисом, у тій самій кулінарній студії, де проходило навчання.
Було весело всім!
Вони разом готували якісь нехитрі, але дуже смачні страви і потім, разом із наставниками, там же ж, все це їли, пили ігристе й багато сміялися. У джинсах, футболках з гарним настроєм!
Розходилися неохоче.
Борис відвіз іменинницю з доньками додому, привітав ще раз і подався до себе.
Але дівчатка помітили все! І їхню дружбу, і те, як уважно чоловік ставиться до їхньої матері. Але й бачили, що вона не готова до нових відносин і Борис це приймав, не квапив, не тиснув, а просто насолоджувався її компанією.
І дівчатка остаточно відтанули.
Та й, якщо чесно, тільки мати допомагала своїм студенткам грошима, намагаючись брати підробітки.
А мама ж у них така молода! Така гарна!
Батько ж зник. Навіть на дзвінки дочок відповідав неохоче.
Олена з Катею вирішили знайти підробіток самі, щоб матері було легше.
Що ж тепер зробиш, якщо все так сталося?
Минуло три роки…
Борис остаточно витіснив Михайла із серця Лілі, у чому йому дуже допомогли дочки жінки.
Тепер вони жили разом, разом подорожували і ходили в спортзал, разом проводили вихідні на дачі і разом збирали на свій будинок, вирішивши, що так їм краще.
Продавати свої квартири не думали. Здаватимуть в оренду, щоб на пенсії жилося веселіше!
Олена вже сама працювала, допомоги не потребувала, а Катя підробляла, що теж було помітно.
А ось Михайла його життя почало обтяжувати.
Люда наполегливо натякала на весілля, до чого чоловік був не готовий. Пелюшки і важкі часи він пам’ятав досі.
Та й здоров’я його похитнулося. Він згадав, що каші і супи Ліля готувала завжди, після того, як він потрапив до лікарні. Ось і зараз шлунок явно турбував.
Та й фірмові голубці колишньої дружини все частіше згадувалися і борщ!
І машину оновити хотілося, тільки гроші витікали, як вода.
А ще, Люда часто ігнорувала роботу, на правах коханки, що напружувало Михайла. Все ж таки до роботи він завжди ставився відповідально.
А ще батьки так і не прийняли нової пасії сина, відкрито порівнюючи ту з Лілею.
Так що від сварок, які виникали все частіше, він теж втомився.
І одного чудового дня не витримав!
Виставив Люду зі свого життя і з роботи, про що давно її попереджав.
Навчився готувати собі каші й прасувати сорочки.
Сходив до лікаря, обстежився і почав стежити за своїм здоров’ям.
Допомагав батькам, чим раніше займалася Ліля.
Михайло зрозумів, як це все стомлює.
З Лілею все було легко, дружно і весело.
Він відчув себе нікому не потрібним старим, незважаючи на вік, втраченим і не дуже щасливим.
Спробував зв’язатися із дочками.
Вони хоч і відповіли на дзвінок, та радості не було.
Так, сухі фрази.
У гості вони не збиралися, грошей не потребували, як і батька.
А Ліля взагалі вийшла заміж, про що сказала йому Катя.
– Ти, тату, тільки до матері не приїжджай! І не дзвони їй. Вони з дядьком Борисом в Італію, хай відпочивають.
– З дядьком Борисом?! – здивувався Михайла.
– Це її чоловік. У них весільна подорож, – пояснила дочка. – Вона от тільки тебе забула. Ми з Оленкою не дозволимо її турбувати. Досить! Або так, або про нас забудь.
Рішучий настрій доньки чоловіка неприємно здивував. Але й сперечатися з нею він не став.
Ліля заслужила на щастя!
Коли Михайло зрозумів, що йому ось це все, гулянки, поїздки, коханки та ресторани, не потрібні і жити своїм життям не так вже й весело, що дуже хочеться домашнього затишку і тепла, то виявилося, що Ліля його забула.
Тепер не йому вона варить свій борщ, не йому прасує сорочки і не обіймає його перед сном!
Тепер вона живе своїм життям, у своє задоволення, де йому немає місця.
Ну що ж…
Заслужив!
Тільки від цього було не менш гірко.
І вже без того особливого задоволення Михайло збирав на нову машину і готував собі каші.
Ні, у нього були й коханки, і їв де хотів і коли хотів. Але це було не те! Він усе це собі купував.
А він звик до іншого…
І він не знав, що це Лілі чоловік готує смачні сніданки, що вони разом стежать за своїм здоров’ям і що вона не тільки дарує свою турботу й кохання чоловікові, а й отримує все з лишком!
Можливо для неї й правильним було рішення пожити своїм життям!
