– Світлано, чому ти відмовляєшся? – Ірина дуже засмутилася.
Бо ж вона вже вже стільки нарозповідала своєму начальникові про Світлану і про те, яка та чудова працівниця і як вона їм підходить.
І, головне, це все було правдою!
І тепер Світлана відмовляється йти на співбесіду.
– Знаєш… Я ж тобі говорила, моя англійська мова… Я в ній невпевнена, – задумливо сказала Світлана.
– Світлано, та тобі не треба буде говорити англійською! Тільки писати листи. Але зараз це легко зробити, просто взяти і перекласти спеціальною програмою. Плюс ми маємо стандартні відповіді. Ну, справді, Світлано! Ти ж завжди хотіла попрацювати у міжнародній компанії. Раділа за мене, що я в таку влаштувалась і що там грошей більше в рази платять. І зараз у тебе є шанс! Світлано, я вже домовилася. 99 відсотків, що тебе візьмуть, – Ірина стала вмовляти подругу.
– Ні. Я не потягну, – Світлана заперечливо похитала головою й Ірина важко зітхнула.
Що ж. Вона зробила все, що могла і це сама Світлана відмовилася від такої привабливої пропозиції.
– Гаразд, – Ірина спробувала посміхнутися. – Ні, так ні.
Потім вони посиділи в кафе ще трохи, але подальша розмова у них не клеїлася, тому Ірина послалася на зайнятість і поїхала додому.
Вона йшла і час від часу витирала сльози, що набігали на очі.
Вона налаштувалась, що працюватиме зі своєю подругою, а тут таке.
– Ну й гаразд, у цьому є позитивна сторона. Тепер, коли Світлана почне вкотре скаржитися, то я скажу їй, що свій шанс покращити своє життя, вона втратила.
Не встигла Ірина дійти додому, як їй зателефонувала мама.
– Іро, ти взяла відпустку? – запитала вона.
– Так, матусю, взяла, – відповіла Ірина.
– На місяць? З середини травня до середини червня, як домовлялися? – знову запитала мама.
– Так, – зітхнувши відповіла Ірина.
Вона розуміла, що ця відпустка буде не відпусткою, а важкою працею на городі.
– Чудово, доню, чекаємо на тебе з батьком!
Мати поклала слухавку. Ірина вирішила зайти у свій улюблений парк…
…Через деякий час після зустрічі зі Світланою, Ірина зрозуміла, що зовсім не хоче з нею спілкуватися. Бо ж ця її відмова була не першою, але дуже неприємною.
Світлана, до речі, їй теж не писала і не дзвонила, що було дуже дивно.
– Можливо, вона теж не хоче зі мною спілкуватися? – подумала Ірина.
В принципі, це було цілком логічно, бо ж тепер вона не могла скаржитися їй на свою нелегку долю.
– А от не робитиму я перший крок! – вирішила Ірина. – Нехай вона сама робить. А її привітаю тільки з новим роком і днем народження.
Так, їй було неприємно і прикро. Бо ж вони дружили 10 років! А може й не дружили? Може це вона, Ірина, дружила, а Світлана просто переносила на неї весь свій негатив?
Якщо це так, то добре, що вони перестали спілкуватися…
…Ближче до відпустки, до Ірини в гості заскочив брат.
– Ірино, привіт! Ну, ти як, готова? – спитав він.
– Звісно! – Ірина зітхнула. – У тебе маленька дитина, зрозуміло, що тебе не заманити далеко від дому.
Ірина посміхнулася. Вона любила брата, а ось до його дружини досі ставилася насторожено. При цьому вона сама не знала чому.
– Слухай, я ж чого зайшов… Ти там акуратніше, гаразд? – сказав він.
Ірина з подивом глянула на Андрія.
– Що ти маєш на увазі? – запитала вона.
– Розумієш, – сказав Андрій. – Уся справа в тому, що десь у січні мені дзвонила Оленка.
– У січні? Щось вона не часто тобі дзвонить, – зауважила Ірина.
Просто Олена – була їхня старша сестра і, наприклад, Ірина, з нею часто спілкувалася.
– Та ні, навпаки, часто дзвонить, – Андрій усміхнувся. – Просто у січні вона питала мене з приводу маминої квартири і говорила, що нібито ми її неправильно приватизували і тому треба зробити, щоб вона була повністю на мамі. А ще вона сказала, що можна це зробити простіше – мені потрібно приїхати і відмовитися від своєї частки. Ось!
Андрій округлив очі.
– Я так зрозумів, що Оленка хоче, щоб мама їй квартиру залишила і чомусь я впевнений, що вона вмовлятиме тебе теж від своєї частки відмовитися, – додав Андрій.
Ірина сплеснула руками.
– Як це? – вона була здивована. – А чому їй? Чесно сказати, нам же ж з тобою батьки з дитинства казали, що та, дідівська квартира, це Олени, а ця – наша з тобою. Я ж і комуналку за неї плачу.
– Он, як! – хмикнув Андрій. – І я теж.
– Як це?! – Ірина здивувалася ще більше.
– А ось так. Мені мати скаржилася, що їм із батьком грошей не вистачає і попросила мене взяти на себе оплату. Я подумав, що вона до тебе не звернулася, бо ти кредит ще платиш.
– Цікаво. Вона мені теж постійно каже, що їм не вистачає і теж просила, щоб я оплачувала. А щодо тебе я думала, що вона не хоче тебе турбувати, тому що в тебе маленька дитина, – Ірина зітхнула. – Я їй на картку скидала, бо вона сказала, що їм платять субсидію і тому щоразу сума різна, – Ірина знову зітхнула. – А потім вона сказала, що субсидію їй скасували. Андрію, як так?
Андрій знизав плечима.
– Не знаю, Ірино. Але ось так, – Андрій помовчав трохи і додав: – Я ще іноді батькам грошенят підкидаю…
– Та я теж… Значить вони не потребують, так? – запитала Ірина.
– Не факт. Просто за наш рахунок хочуть бути добрими. Ну чи мати такою хоче бути.
– Ох…
– А щодо «їхати». Просто від частки своєї не відмовляйся, а квартплату ми платитимемо навпіл. Тільки матері про це поки що не говори. Я сам із нею поговорю, – розпорядився Андрій.
– Треба ж, розкомандувався! – подумала Ірина.
Просто з них трьох Андрій був наймолодшим. Але вона вирішила не казати нічого на цю тему.
Як Ірина і думала, щойно вона приїхала до батьків, так одразу ж її й повезли в село.
– Іринко, ми з батьком уже старенькі. Нам треба грядки зробити й посадити все, що ми задумали, – сказала мама.
– Добре, – кивнула Ірина. – А Олена приїде? Допомагатиме мені? – вирішила уточнити вона, оскільки з моменту приїзду сестру вона не бачила.
– Ні, ти що! Оленка закохалася і зараз намагається налагодити своє особисте життя, – сказала мама.
– А-а-а, – сказала Ірина.
– Так. Тому Славко й Марина залишаться з тобою.
Славко з Мариною були діти Олени й Ірина з ними ладнала, але ж…
– Як зі мною?! – вигукнула вона. – Мамо, мені буде зовсім не до них. Я ж упорядковуватиму вашу дачу і посадками займатимуся. А їм і готувати треба і розважати… Ні!
Ірина була обурена вкрай.
– Гаразд. Подивимося, – сказала мама.
Але коли Ірина сідала в машину до батька, щоб він відвіз її в село, її племінники були там.
На її обурений погляд мати знизала плечима і зашепотіла, що вони з батьком уже старі і їм важко стежити за ними.
Ось так, на тендітних плечах Ірини опинилися і племінники.
Насправді все виявилося не так уже й погано. Ірина просто стала залучати до різних робіт племінників і може навіть і не зустрілася б з Оленою, але та дізналася про це і примчала в село, та ще й влаштувала сварку.
– Як ти могла! – галасувала Олена. – Вони приїхали сюди відпочивати і ти не мусила казати їм працювати.
– Серйозно? – Ірина посміхнулася. – Тоді сама і сиди зі своїми дітьми! І взагалі, чому я сама тут все роблю? Могла б приїхати й допомогти. Ми ж одна сім’я!
Олена не вгавала.
– Ми одна сім’я? Та ти найнепотрібніша серед нас! Незаміжня, дітей немає. І нічого зробити не можеш, що тобі доручають!
– Відчепись ти від мене! – Ірина розгнівалася. – Це ти недолуга. Раз народила двох дітей, то будь ласка і слідкуй і виховуй їх сама.
Ірина вилетіла з дому, мало не наскочила на якогось чоловіка і побігла у бік річки…
…– Значить із тобою ніхто про квартиру не говорив? – запитав Ірину Андрій.
Звичайно, він зайшов до неї після її приїзду.
– Говорили, – Ірина зітхнула. – Ти мав рацію. Олена вважає, якщо ми не живемо там, то маємо подарувати частки матері. Я її запитала: – А хто платитиме квартплату, якщо я відмовлюся від частки? Так вона мені відповіла, що батьки шукатимуть кошти.
– Ого.
– Я відмовилася. І так я на Олену образилася. Ох! Олена ж мені сказала, що мене не можна підпускати до дітей. Ну, як не можна? З її ж дітьми було все гаразд. Більше того, вони читали зі мною книги, ми розвʼязували приклади і писали диктанти, та й на городі вони мені допомагали.
Чому не можна підпускати? Не розумію
Я сказала Олені, що збираюся розділити рахунки і платити тільки за себе. І, можливо, – Ірина багатозначно подивилася на Андрія. – І може навіть продам свою частку.
– І що Олена?
– Засмутилася. Сказала, що я не орієнтована на сім’ю, що мені їй треба допомагати, тому що вона залишилася сама. Цікаво як? Я ж не винна в тому, що її чоловік покинув, – Ірина знизала плечима.
– Це вона його покинула, – раптом сказав Андрій.
– Господи, Андрію, звідки ти все це знаєш?! – здивувалася Ірина.
Андрій засміявся.
– Просто ти була вся в навчанні, потім у роботі, тепер у роботі і допомозі іншим. Що ж, я цього не бачу? Та ти сама мені все розказуєш. Одну подругу до себе на роботу прилаштувала, другу хотіла, а сама не пішла. До батьків постійно їздиш. Мені з дружиною допомагаєш доглянути іноді за моєю дитиною.
– Ой, та ти всього два рази просив. І перше я не залишилася. Там же ж іще теща твоя прийшла, ну я й вирішила, що вона й подивиться, – відмахнулась Ірина.
– Та вже… Як дізналася, що ми без неї обійшлися, одразу прискакала. Вона в мене ще та маніпуляторша, – Андрій усміхнувся. – Але я хочу сказати, що настав час тобі подумати про себе. Бо ти про інших завжди думаєш, а про себе забуваєш.
– Гаразд, почну думати і про себе, – посміхнулася Ірина.
…Пройшло ще трохи часу і одного разу на порозі у Ірини зʼявилася Олена.
– Привіт! – Олена відсунула Іру вбік і пішла до неї в квартиру. – А в тебе тут нічого… Затишно…
– Ти одна? – запитала Ірина.
– Одна. Діти з бабусею та дідусем, – відповіла Олена. – Я вирішила також роботу тут пошукати. Сподіваюся, що ти прихистиш мене на деякий час.
Олена запитливо подивилася на Іру.
– Добре, – Ірина розуміла, що Олена спеціально зʼявилася саме до неї – вона знала, що Ірина їй не відмовить. – А якийсь час – це скільки?
– Місяць, чи два. Напевно, два. Поки я знайду роботу, потім відпрацюю і тільки після цього отримаю зарплату. Два місяці коротше кажучи.
– Гаразд, погодилася Ірина.
На превеликий подив Іри, Олена зовсім не турбувала її. Щось робила, кудись ходила. Єдине, що їй не подобалося – нічого не розповідала. Тож знайшла вона роботу, чи ні – Ірина не знала.
Якось вона прийшла додому і побачила, як Олена скидає свої речі у валізу. З її вигляду Ірина зрозуміла, що щось трапилося.
– Олено, все гаразд? – запитала Ірина.
– Гаразд? Ні! Він мене обманув, тільки дарма час згаяла! – вигукнула сестра.
– Хто? – Ірина була здивована.
– Іро, ти що?! Ти у якому світі живеш взагалі? Я сказала, що приїхала влаштовуватися на роботу, а ти й повірила! – Олена кинула у валізу чергову кофтинку.
– А що, я… Не зрозуміла. Ти роботу не шукала? Тоді що ж ти робила?! – Ірина була спантеличена.
– Гаразд, скажу тобі. Поїхала я сюди за чоловіком своєї мрії. Я так думала, що він – моя мрія, бо в нього за нашим селом величезний будинок і їздить він на дорогій машині, я думала, він багатий. І тому робила все, щоб він помітив мене і захотів бути зі мною.
Олена сіла на ліжко і розплакалася й Ірині навіть стало шкода її.
– Олено, а ти його любила? – навіщось спитала вона.
– Ні, – Олена заперечливо похитала головою. – Я просто хочу бути багатою. Чому в одних усе, а в мене нічого нема?
Ірина знизала плечима.
– А чому ти вважаєш, що в тебе нічого нема? У тебе є квартира, двоє дітей, залишилося знайти тільки роботу, яка тобі сподобається.
– Та не хочу я працювати! І ніколи не хотіла. Я хочу насолоджуватися життям, – заявила Олена.
– Серіали дивитися цілодобово? – запитала Ірина.
– І серіали теж дивитися. А що такого? І ніколи більше не прибирати і не готувати і багато подорожувати і купувати собі тільки фірмовий одяг. І коштовності, – Олена зиркнула на Ірину. – Можна подумати ти цього не хочеш?
Ірина знову знизала плечима.
– Як сказати… Це було б непогано, але для мене головне, щоб я займалася тим, чим мені цікаво.
– Та я й кажу, нерозумна ти! – хмикнула Олена.
– Гаразд, дамо мені спокій. Мені просто цікаво… Так чоловік твоєї мрії ким у результаті виявився? Пройдисвітом чи що?
– Пройдисвітом. Він всього лише водій. А я думала, що він – власник, – Олена важко зітхнула. – Гаразд, Іро, дякую, що прихистила мене, але поїду я додому.
– Що робитимеш удома? – запитала Ірина.
Олена посміхнулася.
– Не повіриш – вкотре шукатиму багатого чоловіка.
– Олено… Ти вибач, якщо втручаюся, але тобі треба добре подумати чим ти відрізняється від всіх інших жінок, які напевно будуть витися біля твого майбутнього чоловіків. І взагалі, спершу потрібно зрозуміти потрібна ти йому, чи ні.
– Іро, – зупинила сестру Олена. – Без тебе розберуся, гаразд?
Ну а через кілька днів, Олена поїхала до себе назад, а Ірина подумала, що ось так живеш-живеш і одного разу розумієш, що ти зовсім не знаєш своєї родини.
…Ірина йшла по парку і думала, що чим старша вона стає, тим менше подруг і друзів у неї залишається.
На жаль, це було саме так. І що буде далі? Невже вона залишиться зовсім одна?! Навіть Олена сама ніколи не залишиться – тому що вона має дітей, а вона, Ірина, може в результаті до цього прийти.
– Дівчино, скажіть, а Олена – це ваша сестра? – Ірина стрепенулася і з подивом подивилася на якогось чоловіка.
– Так, є в мене сестра Олена, а що? – запитала вона.
Цей чоловік здався їй чимось знайомим.
– Нічого. Просто не міг придумати приводу для знайомства, от і запитав перше, що спало на думку, – незнайомець усміхався.
– А ви знаєте мою сестру? – вирішила уточнити Ірина.
– Так, знаю, – чоловік кивнув.
І тут Ірину осяяло!
З цим чоловіком вона зустрілася в селі, коли посварилася з Оленою і вибігла з дому!
Якщо він живе у селі, то що він робить тут?
– А ви їй хто? – запитала Ірина.
– Ніхто. Ми просто кілька разів спілкувалися, а вона собі щось там вигадувала.
– Зрозуміла, ви той самий молодий чоловік, який працює водієм! – Ірина запитливо подивилася на нього.
– Скажу точно – я той самий! – кивнув незнайомець. – А ви маєте щось проти водіїв? – уточнив він.
– Ні. Зовсім ні, – запевнила його Ірина.
Він їй сподобався.
– Тоді може по філіжанці кави? – запропонував чоловік. – Я – Василь.
– Із задоволенням, – погодилася вона. – Моє імʼя ви знаєте…
…Через деякий час вона почала зустрічатися, а потім Ірина вийшла за Василя заміж. Такого вона від себе не очікувала!
Але тепер вона знає точно, що часом ми не тільки не знаємо свою сім’ю й друзів. Дуже часто ми не знаємо і себе…