Онук прийшов до Лілії Вікторівни ввечері. Було видно, що він чимось засмучений.
-Бабусю, у мене до тебе прохання, мені дуже потрібні гроші, – раптом сказав він. – Багато.
Зазвичай він забігав рази два на тиждень до неї. Якщо треба – в магазин сходить, сміття винесе.
Якось диван їй навіть полагодив.
І завжди такий спокійний, впевнений. А тут весь схвильований…
Лілія Вікторівна завжди переживала за нього – навколо стільки всього робиться!
-Денисе, а можна запитати, навіщо тобі гроші? І скільки це – “багато”?, – Лілія Вікторівна навіть напружилася.
Денис був її старший внук. Гарний і добрий хлопець. Рік тому школу закінчив. Працює і навчається на заочному.
Начебто батьки нічого поганого за ним не помічали. Але навіщо йому багато грошей?!
-Я поки не можу тобі сказати, але я точно віддам, – Денис зам’явся. – Тільки не одразу, частинами…
-Ти ж розумієш, що я живу на пенсію, – Лілія Вікторівна не знала, як вчинити. – То скільки тебе потрібно?
-Двадцять тисяч…
-А чому ти не хочеш попросити у батьків? – Лілія Вікторівна запитала машинально, заздалегідь знаючи, що відповість Денис.
Його батько, зять Лілії Вікторівни, завжди був дуже строгим. І вважав, що син має вміти сам вирішувати свої питання. Відповідно до віку. І не лізти туди, куди не треба.
-Вони не дадуть, – на підтвердження її думок промовив Денис.
-А раптом він потрапив у якусь історію? І якщо вона дасть гроші, то буде ще гірше? А раптом навпаки, якщо не дасть, Денис матиме проблеми? – міркувала жінка.
Лілія Вікторівна запитливо подивилася на онука.
-Бабусю, ти не думай, нічого поганого, – Денис розцінив її погляд по-своєму. – Я тобі віддам через три місяці, обіцяю! Ти що, мені не віриш?
-Мабуть, треба дати. Навіть якщо не віддасть. Має ж бути хоч одна людина на світі, яка може її підтримати. Він не повинен втратити віру в людей. У мене ці гроші лежать про всяк випадок. Може, це і є той самий випадок і Денис до мене прийшов, – розмірковувала вона. – Про свої поминки мені начебто рано думати…
Молоді зараз такі незрозумілі. Іноді й не знаєш, що в них на думці. А з іншого боку, онук мене ніколи не підводив…
-Добре, я тобі дам ці гроші. На три місяці, як просиш. Але може буде краще, якщо знатимуть батьки?
-Бабусю, ти ж знаєш, я тебе дуже люблю. І завжди виконую свої обіцянки. Але якщо ти не можеш, я спробую взяти кредит, я працюю.
Вранці Лілія Вікторівна сходила в банк, зняла потрібну суму і віддала внуку.
Денис засяяв, поцілував бабусю і подякував:
-Дякую, бабусю, ти для мене найближча людина. Я поверну, – і помчав.
Лілія Вікторівна прийшла додому, налила собі чаю і задумалась. Скільки разів у її житті були моменти, коли їй дуже були потрібні гроші. І завжди була людина, яка її виручала. Нині часи змінилися, кожен сам за себе. Ех, непрості часи!
Через тиждень Денис забіг до неї у чудовому настрої:
-Бабусю, тримай, ось частина грошей, я аванс отримав. Можна я до тебе завтра не сам зайду?
-Звичайно заходь, я твій пиріг улюблений спечу, з маком, – усміхнулася Лілія Вікторівна.
І подумала, що добре, що зайде. Може хоч усе проясниться. Хотілося переконатися, що у Дениса все гаразд.
Денис прийшов увечері не сам. Біля нього стояла якась худенька дівчина.
-Бабуся, познайомся, це Ліза. Ліза, це моя бабуся Лілія Вікторівна.
Ліза мило посміхнулася:
-Здрастуйте, Лілія Вікторівно, і дякую вам величезне!
-Проходьте, – сказала Лілія Вікторівна. – Тільки я не зрозуміла за що ви мені дякуєте?!
Денис з Лізою переглянулися.
-Бабуся, я раніше тобі не міг сказати. Ліза дуже переживала. Її мама несподівано заслабла. А допомогти нема кому. А Ліза така забобонна, сказала мені не говорити, навіщо гроші. Але тепер усе гаразд. Її мама видужає, – Денис ніжно подивився на Лізу. – Так?, – І взяв її за руку.
-Дякую вам, ви дуже добра, я вам дуже вдячна, – Ліза відвернулась і шмигнула носом.
-Ну все, Лізо, не плач, все позаду, – Денис встав з-за столу. – Бабусю, нам пора, я піду проведу Лізу, пізно вже.
-Давайте, дітки, доброї ночі, нехай усе буде у вас добре, – Лілія Вікторівна перехрестила їх услід.
-Виріс онук. Хороший хлопець. Правильно, що я йому повірила. Тут же не тільки у грошах справа. Просто ми стали з ним ближчими, – подумала вона.
Денис через два місяці віддав усі гроші і розповів Лілії Вікторівні:
-Уявляєш, нам сказали, що ми ледь встигли. Якби тоді ти не допомогла, все могло б закінчитися недобре. Дякую, бабусю. Знаєш, я тоді не знав, як допомогти Лізі. А тепер я повірив, що у житті завжди знайдеться хтось, хто допоможе у скрутну хвилину. Знаєш, я для тебе все зроблю, ти найкраща у світі!
Лілія Вікторівна погладила Дениса, як у дитинстві, по волоссю:
-Гаразд, біжи. Заходь із Лізою, буду рада!
-Звичайно зайдемо, – Денис обійняв бабусю.
Лілія Вікторівна зачинила за ним двері і згадала, як їй ще її бабуся говорила:
-Своїм завжди допомагати треба. Хто сам до всіх обличчям, до того й близькі не спиною! Не треба про це забувати!