– Ні, дякую, мені не потрібно, – Лідія Вікторівна відмахнулася від молодого чоловіка, що простягував їй назустріч маленький букетик з гілочок, схожих на вербу, і зелені.
– Візьміть! Дарую! Останній букетик лишився. Ви ж щодня тут проходьте, я запам’ятав. З весною вас!
Лідія Вікторівна справді цією дорогою щодня ходила на роботу у свій паспортний стіл.
Жінка несміливо простягла руку, зніяковіла, взяла маленький букетик, перев’язаний білою стрічкою, і притиснула його до куртки. Вона хотіла посміхнутися чоловікові і сказати спасибі, але він уже квапливо йшов у бік метро.
Лідія Вікторівна не стала гукати слідом, посоромилася, озирнулася, чи немає осудливих поглядів і, раптом, зрозуміла, що теж поспішає і час на роботу.
У її кабінеті не було вази. Лідії Вікторівні взагалі рідко дарували квіти. Колись у її молодості, були самотні гвоздики та троянди, але це було так давно, що пам’ять стерла ці моменти. Жила Ліда одна, без чоловіка та дітей, сама собі квіти не купувала — вважала це непотрібним.
До початку робочого дня залишалося п’ять хвилин. Ліда Вікторівна вийшла, дійшла до кабінету іншого відділу, щоб попросити якусь посудину чи вазу. Їй запропонували величезну, в якій маленький букетик просто пропав б. Нічого схожого на вазу їй знайти так і не вдалося.
Тоді Ліда Вікторівна наповнила свою високу чашку водою і поставила в неї букетик.
Весь день жінка раз у раз кидала погляд на чашку, у якому стояли дрібні квіточки в оточенні зелені. І так тепло їй було так радісно. І настрій весь день був добрий, і люди, які приходять на прийом, усміхалися і терпляче чекали, якщо доводилося, не грубіянили, не поспішали.
Робочий день пролетів швидко, але на вулиці все ще було ясно, їй захотілося пройтися і не штовхатись у громадському транспорті. Ліда Вікторівна дбайливо обернула букетик у кілька шарів газети, створивши навколо тендітних листочків порожній простір, і поклала згорток у сумочку. На ґанку жінка трохи затрималася, усвідомивши, що день сьогодні вдався. Чудово розпочалася весна!
— Вибачте, а ви не з паспортного відділу? — молода дівчина, яка швидко переступала сходинки, зрівнявшись із жінкою на сходах, зупинилася.
– Так, а що ви хотіли? — Ліда Вікторівна все ще посміхалася.
– Запізнилася. Хотіла забрати документи, готові, мабуть. Так шкода.
– Як ваше прізвище?
– Бондаренко… Маріє Олександрівно, — сказала дівчина.
– Так, готові. — Ліда Вікторівна показала на двері будівлі.
– Дякую вам! Ви так мені допомогли. Нікуди сьогодні не встигаю. Чоловік на двох роботах працює, я теж, відпроситись дуже важко.
– Нічого, буває, — посміхнулася Ліда Вікторівна і запитала: — Як же ви встигаєте працювати на двох роботах?
– Складно, але виходить поки дітей немає. Основна робота у мене в магазині іграшок, вільними вечорами букетики роблю, а чоловік вранці перед своєю роботою біля метро їх продає.
– А-а-а-а, такі на вербу схожі?
– Так! – Вигукнула дівчина,
– Знаю, знаю, бачила, — усміхнулася Ліда Вікторівна.
Вона дістала потрібний документ та видала дівчині.
– З весною вас! І чоловікові привіт.
– Дякую вам велике, ви так мені так допомогли!
