Дощ лив, як із відра. Весна називається. Хоча вранці було сонячно, але й прохолодно.
Марія вирушила на роботу, не прихопивши з собою парасольку. Дощу нічого не віщувало. Він пішов зливою тільки після обіду.
Закінчився робочий день, а дощ не припинявся.
Марія поспішала додому, мчала калюжами, не розбираючи дороги, мріючи про гарячий душ і чашку міцного чаю. Хоч би не занедужати…
Але турбувало її не це. На роботу їй зателефонувала подруга Ганна і повідомила, що повернувся Андрій.
Тому душу жінки сповнювала тривожність. Вони розлучилися ще восени після року бурхливих стосунків. Було кохання, зустрічі й розставання і нескінченне очікування щастя.
Тоді Андрій, то з’являвся, то зникав. Часом надовго, але завжди повертався, а вона дуже чекала на його приходи.
Щоразу вона сподівалася, що він повернеться назовсім.
Але того листопадового вечора вони посварилися, і Андрій пішов. Сварка була незначна. Вона запитала, чи довго триватиме ця невизначеність? Вони разом, чи кожен живе своїм життям?
Андрій розізлився, сказав, що не терпітиме розпитувань і натиску, вдягнув плащ і пішов. Правда сказав на прощання:
– Мені треба подумати…
Але так і не повернувся більше.
Марія не дзвонила йому спочатку, щоб не надокучати зайвий раз.
Але й він не прагнув спілкування. А через тиждень Ганна засмутила її – Андрій поїхав в інше місто.
Навіть не попрощавшись та не залишивши їй ключі від її квартири.
Тоді вона все ж таки зателефонувала йому, щоб дізнатися, в чому справа і чи збирається він повертатися.
Але номер був уже недоступний, як і сам Андрій…
А ось тепер Андрій повернувся, і Марія підсвідомо чекала на їхню зустріч.
– Може по мене? – майнула в голові непрохана думка, яку вона намагалася відігнати, щоб дуже не розчаровуватися.
Але весь цей час вона чекала на нього. Ніхто інший їй не потрібен. Це було кохання, яке чомусь не згасало. І не тому, що Андрій красень, а тому, що й характер твердий чоловічий, і дбайливий, і уважний…
Він завжди приносив квіти, відвозив на вихідні у свій теплий затишний будинок, запрошував у кіно й ресторани, дарував подарунки. Був дуже ніжним та лагідним. А свої зникнення пояснював так:
– Щоб не набридати тобі. Тому і до себе жити не кличу. Я люблю очікування зустрічей, розумієш? Люблю сумувати за тобою і поспішаю щоразу, як на перше побачення.
Всі ці спогади нахлинули на неї, поки вона бігла під дощем, по калюжах. Промокла зовсім, хоча від роботи до будинку був лише один квартал.
У черевичках хлюпала вода, коли вона піднімалася по сходах, залишаючи на східцях маленькі калюжки.
– Він обов’язково подзвонить мені, – думала Марія, відкриваючи вхідні двері.
Але, зайшовши в квартиру і скинувши мокре взуття, вона вже зрозуміла – він тут!
Двері в кухню були прочинені, звідти лилося м’яке, тепле світло, і чувся легкий аромат його парфумів.
Знявши промоклий плащ, Марія тихенько навшпиньки зайшла на кухню. Біля вікна, як нічого й не було, стояв Андрій. Як завжди, високий та елегантний…
На підвіконні, в її улюбленій вазі, красувалися весняні тюльпани, а на столі стояла пляшка ігристого і лежала коробка цукерок.
– Набір джентльмена для примирення з коханою жінкою, – подумала Марія.
Андрій дивився на Марію трохи винувато, але дуже ніжно, як і раніше, і в неї потепліло на душі. Вона рушила йому назустріч, все ще тремтячи від холоду.
Він обійняв її.
І це забуте відчуття щастя раптом сколихнуло колишні почуття, що хвилею накотилися на Марію.
Вона вже знала, що пробачить його за все – і за розлуку, і за очікування, і за довге мовчання.
Марія пробачить його… Єдиного коханого чоловіка, якого так і не змогла забути.
Андрій гладив її по мокрому волоссю, шепотів ніжні слова, просив вибачити за довгу відсутність. А їй хотілося почути інше:
– Я приїхав за тобою…
Він хотів узяти в долоні її обличчя, як це робив раніше. І тут Марія глянула на його руку і аж стрепенулася!
Вона відсахнулася, дивлячись на його руки здивовано, зі змішаним почуттям любові й розпачу. На безіменному пальці правої руки красувалося, відбиваючи світло, широка обручка.
Андрій перехопив її погляд, торкнувся пальцями обручки й сказав:
– Вона тебе бентежить? Так, я одружився. Ось приїхав повідомити. Але ж ми можемо залишитися друзями?
Марія підвела на нього очі.
– Знаєш, любий мій, з тебе такий самий друг, як з мене подруга твоїй дружині! – сказала вона. – Двері о–о–н там! І ключі залиш цього разу, щоб замки не довелося міняти!
З цими словами вона вийшла з кухні, закрилася у ванній і дала волю сльозам.
Через п’ять хвилин Марія почула, як зачинилися вхідні двері, прийняла гарячий душ і знову зайшла на кухню.
Стіл був порожній – ні ігристого, ні цукерок, тільки ключ від її квартири.
А з відра для сміття стирчали сяк-так запхані туди квіти…
Марія гірко посміхнулася, а на серці було якесь полегшення.
Вона зрозуміла, що цю сторінку життя треба перевернути, а точніше, закрити зачитану до дірок книгу і прибрати куди подалі, щоб вона більше ніколи не траплялася їй на очі.
Своє справжнє кохання Марія зустріла наприкінці весни. Микола був хороший чоловік. Який не обдурить і не зрадить.
Ось уже майже рік, як вони щасливі один з одним, і все йде до весілля…