Ілля відкрив поштову скриньку – вона знову була порожня.
– Ох, і навіщо я пішов гуляти, краще б дома сидів, – подумав він. – А тепер, як я додому потраплю?
У них із сестрою Лізою був один ключ на двох, а другий загубився. Він їй у шухляду поштовий ключ від квартири поклав, коли з дому йшов.
А Ліза видно зі школи прийшла, поїла, переодяглася і гуляти пішла з подругами, а ключ забула в поштову скриньку кинути.
Вдома вже кілька днів було зовсім незатишно, і їжі в холодильнику майже не було.
Ілля після школи прийшов голодний, знайшов шматочок ковбаси, що вже підсохла, копченої, і з хлібом з’їв, але не наївся і мамі подзвонив.
Мама останнім часом майже не готувала і була дуже сердита. Ось і сьогодні мама строго сказала по телефону,
– Ти що зовсім маленький, Ілля? Тобі вже десять років, у морозилці лежать вареники, відвари і поїж, ти ж вмієш. Я не встигла, прийду – супчик курячий зварю на завтра, все мені ніколи. Зроби уроки і сміття винеси, я не встигла вранці. Прийду – перевірю, зрозумів мене?
Ілля у відповідь пробурчав щось малозрозуміле.
– Так, так мамо, зрозумів я все…
Але насправді він нічого не зрозумів…
Раніше в них було добре вдома, світло і затишно. Мама готувала смачно, тато сміявся, маму обіймав, дякував за вечерю. Потім говорив голосно:
– А де наш молодший чоловік у хаті? – і мамі весело підморгував. – Ілля, ти уроки зробив? Тоді може в шашки пограємо? А жінки наші нехай свої серіали дивляться, – кивав тато змовницьки на маму і Лізу.
А тепер вони обоє додому пізно приходять. І до Лізи та Іллі їм діла нема…
…Ілля закрив порожню поштову скриньку, зітхнув і знову пішов надвір. Темно вже холодно. Він сів на лавці біля підʼїзду.
– Може до Володьки піти, он вікно світиться? – подумав він.
Володька жив на другому поверсі, а Ілля над ним – на третьому.
У Володьки світло на кухні світиться, вони мабуть вечеряють.
Мама його котлетки дуже смачні готує, зараз Ілля міг би три таких зʼїсти…
А потім вони чай питимуть, може навіть із булочками. Ілля проковтнув слинку і з тугою глянув на свої темні вікна.
– Ілля, ти що так пізно на вулиці робиш?! – голос тата так несподівано пролунав, що Ілля аж стрепенувся.
– Ой, тату, як же ж добре, що ти прийшов, розумієш, я Лізі ключ свій віддав, а її все немає й немає…
Тут до їхнього під’їзду під’їхала машина, а з машини вийшла Ліза, і комусь сказала:
– До побачення, дякую…
У батька аж обличчя якось витяглося, коли він це побачив, і він гукнув:
– Лізо, ти де була?! І чого ти ходиш допізна, а брат твій на вулиці сидить, додому зайти не може! Хто тебе привіз, Лізо, ану швидко говори! Тобі ще тринадцять, а ти вже не зрозумій з ким вечорами на машинах їздиш? Зовсім вже чи що!
Ілля одразу взяв батька за руку.
– Тату, не сварися на Лізу, вона хороша, вона просто забула! Ліза мені уроки робити допомагала і штани мені вчора зашила! І чай мені з малиною робила вчора! Це ви з мамою зовсім від рук відбилися, ви про нас забули, вам все одно на нас із Лізою! – Ілля плакав, витирав обличчя руками, розмазуючи бруд по щоках,
– Ми вам не потрібні, ми непотрібні діти! Відійди від нас! – Ілля обійняв Лізу, і вони так і стояли разом – маленький син і його старша сестра…
Тато якось дивно подивився на свої руки, і обличчя його було дуже засмучене. А до під’їзду підʼїхало жовте таксі, з якого вийшла мама і побачила їх усіх біля під’їзду.
– Що тут у вас відбувається? – запитала вона.
Потім на чоловіка якось дивно глянула:
– Ходімо додому!
Ілля довго не міг заснути, хоч мама й нагодувала їх макаронами з тертим сиром.
У кімнаті його було темно, у шафі дверцята прочинилися і ніби рука чиясь звідти зʼявилася, й Іллі було лячно.
Ліза швидко заснула, вона нагулялася з подругами, а Ілля на ніс ковдру натягнув і ніяк не засне.
Тоді він встав і пішов на кухню попити води.
А там мама з татом сидять, мовчать і від їхнього мовчання холодно і ще більш лячно…
Ілля не зрозумів, як він і заснув, прокинувся під ранок, коли вже стало світати.
Ілля з кімнати вискочив, маму хотів покликати, дивиться, а вони з татом так і сидять на кухні і тихо-тихо так розмовляють…
Тато руку мамину у своїй руці тримає, промені сонця висхідного їх висвітлили. І одразу стало вдома тепло і світло, майже як раніше…
Ілля тихенько до себе в кімнату повернувся, від того, що він побачив, усі його страхи зникли. І в шафі немає нікого, то рукав джинсової куртки стирчить. Ілля знову ліг і міцно заснув…
Вранці мама їх розбудила:
– Ілля, Лізо, підйом, у школу пора!
Тато вийшов з ванної з рушником, поголився.
– Діти, Ілля, Лізо, ви нас з мамою вибачте, гаразд? – він знову взяв дружину за руку. – Ми щось у своїх проблемах загрузли, мало не забули, що права не маємо розкисати. У нас же ж сім’я, діти, мамам і татам не можна забувати про це!
Він на дружину озирнувся, і вона продовжила:
– Лізонько, Ілля, ви нам дуже потрібні, ми обіцяємо вам, що більше ніколи не сваритимемося. А до речі, Лізо, хто таки тебе підвозив?
– Тато Ірини, моєї подруги. Ми заговорилися у неї,вже пізно було, – Ліза смішно шморгнула носом. – Ілля, ти вибач, гаразд?
– Гаразд, – Ілля обійняв сестру і подумав, що за останні два тижні це найкращий ранок…
Сім’я – це найважливіше, що є у світі, це найміцніший звʼязок.
Справжня сім’я – це назавжди, це рідні стіни і рідні душі, які ніколи не зрадять.
І тоді нічого не страшно…
