Життєві історії

Аліна стояла в черзі на огляд і хвилюючись переступала з ноги на ногу. Раптом до дівчини підійшла жіночка у білому халаті. – Ідемо зі мною, розмова є, – вона взяла Аліну за руку і відвела подалі від інших людей. – Що ви хотіли? – нерішуче запитала дівчина. – Мене звати Вікторія Федорівна! У мене до тебе є одна пропозиція, а ти за це мені допоможеш, згодна? – несподівано запитала жінка. – Ви про що? – здивувалася Аліна. Вікторія Федорівна все розповіла їй. Аліна вислухала її і застигла від почутого

Весняний вітерець колихав верхівки дерев. Ніжне молоде листя було сповнене життя. На земляному пагорбі зеленіла свіжа трава і набухали бутони низькорослих квітів у гранітному обрамленні квітника.

Аліна схилилася над пам’ятником і протерла фотографію жінки, що сміється,

– Ну, привіт, Вікторія Федорівно, от я до тебе і приїхала, та сьогодні не одна, а з найдорожчими мені людьми. Ти тільки не сварися на мене, Вікторія Федорівно, ти подивися – у нас все добре. Дякую тобі за все, адже ти відвернуола мене від поганого вчинку.

За огорожею стояв високий чоловік з легкою сивиною в темному волоссі. І дві дівчинки, одна вже майже дівчина, а друга зовсім мала.

Зазвичай Аліна приходила до Вікторії Федорівни одна, поки не сталася одна дуже значуща подія. Тоді Аліна довго сиділа на лавочці, і згадувала все своє ще не дуже довге життя…

*****

– Наступна! – гукнула дівчина в білому халаті з кабінету. Аліна несміливо увійшла, ховаючи очі в підлогу – ніколи ще не була вона на огляді у жіночого спеціаліста. – Тааа-ак, що тут у нас? Заміжня? Вагітності були? Скільки? – заучено питала лікар, не підводячи голови від карти Аліни.

– Не було, тобто не знаю, тобто не було раніше, а зараз є. І я хочу вас попросити, мені поки не треба … – белькотіла Аліна невиразно і лікарка нарешті на неї здивовано подивилася.

– Ти чітко говори, – вступила у розмову медсестра. – У Вікторії Федорівни повний коридор жінок у черзі стоїть! Ти прийшла на процедуру? 

Аліна хвилюючись перестувала з ноги на ногу:

– Ну так, мабуть.

Вікторія Федорівна уважно на неї подивилася:

–  Господи! А чоловік то що каже? – Запитала вона суворо.

– Не каже нічого, – Аліна почервоніла. – Не каже, та його в мене й немає, так вийшло, я не хотіла.

– Гаразд, давай на крісло.

Після огляду Вікторія Федорівна насупилась, щось знову в карті написала: – Присядь! Слухай, що я скажу! Та не плач ти, до завтра подумай, адже життя твоє, а не моє. Я те що треба, зроблю, та й годі, а ти зруйнуєш все життя собі, зрозуміла?

Аліна кивнула: – Так, я ще подумаю, дякую, я завтра прийду.

Наступного дня була не її зміна, але Вікторія Федорівна без сну півночі пролежала, запало їй це дівчисько в душу, себе згадала.

Та ще ідея їй одна в голову спала, тому вона ранком і вирішила до своєї змінниці Рити Борисівні зайти. Та дівчину не стане більше вмовляти, а у Вікторії Федорівни план виник. Як їй і свої проблеми вирішити, і допомогти дівчинці.

Аліна справді вже сиділа біля кабінету, і вигляд у неї був рішучий.

– Ідемо зі мною, розмова є, – Вікторія Федорівна взяла Аліну за руку. – Хочу запропонувати тобі допомогу, а ти за це мені допоможеш, згодна?

Аліна підняла на неї заплакані очі: – Чим я можу вам допомогти?

– Поїхали до мене, там і поговоримо, – і Вікторія Федорівна повела Аліну за собою.

Розмова була довга, Аліна спочатку відмовлялася, але Вікторія Федорівна знайшла для неї потрібні слова і дівчина погодилася.

Суть їхнього договору була така – Аліна живе у Вікторії Федорівни і народжує дитину.

Але не просто так, а вони оформлюють шлюб із сином Вікторії Федорівни, тридцятисемирічним похмурим чоловіком, але він був лежачим.

Аліна доглядає за ним, як доглядальниця і отримує за це хорошу щомісячну винагороду. А потім згодом і успадковує квартиру, але тільки якщо житиме з її сином, а не залише його. Валентин приємний чоловік, трохи працює на комп’ютері, але самостійно доглядати себе він не зможе. А Вікторія Федорівна вже у віці, якщо що – син зовсім один залишиться!

Аліна заплакала, не знаючи, на що й наважитися. Не лишити дитину – а раптом і правда у неї більше не буде дітей? Але наважитися на те, що пропонує Вікторія Федорівна – ще гірше! Вона сиділа і плакала від розпачу, потім витерла сльози і все ж таки погодилася – їй нікуди було більше йти.

Валентин, син Вікторії Федорівни, був похмурий, і не надто балакучий. Аліна йому не сподобалася, він відкидав її допомогу. Але Аліна наполегливо готувала, подавала, прибирала і навіть намагалася розговорити Валентина.

Зате тепер Аліна мала свою кімнату, дах над головою і постійний заробіток.

Вікторія Федорівна була задоволена, що син під наглядом. А коли в Аліни народилася Марійка, похмура тиша змінилася дитячим сміхом. Навіть Валентин з цікавістю спостерігав, як Марія повзає, як вона намагається підвестися, як сказала перші слова. Вони потоваришували, Марійка пригощала Валентина своїм печивом, а він потай розповідав їй цікаві казки.

Вікторія Федорівна теж з радістю няньчилась з Марійкою, та вже так і вважала її своєю онукою. Марійка приносила іграшки до кімнати Валентина, і одного разу Аліна вперше почула, як Валентин сміється разом із малюком.

Те, що Аліна закохалася, перша помітила її свекруху. На той час Вікторія Федорівна вже вийшла на пенсію і їй одразу не сподобався молодий спеціаліст – реабілітолог, який приходив займатися з Валентином.

Аліна допомагала Валентинові робити вправи, а сама ловила погляд молодого чоловіка Максима! Вікторія Федорівна саме цього переживала, ось воно! Хто ж буде із Валентином, коли її не стане? Невже ця невдячна дівчина покине її сина? Ця негідниця, якій вона дала дах і прийняла її дочку Марію, як рідну онучку!

Виставити їх із дому і нехай ідуть на всі чотири сторони, немає більше віри цій Аліні! – Вікторія Федорівна була тоді дуже засмучена…

*****

– Максиме, Марійко, Віка, – обернулася до чоловіка та доньок Аліна. – Пішли до машини, допоможемо Валентину вийти. Адже він вперше приїхав до своєї мами на могилку.

Максим і Марія широко відчинили розсувні двері мінівена, і допомогли Віктору вийти. Максим допоміг Валентину вибратися.

– Ну ось, тепер вся родина в зборі, – пожартував Валентин, у руках у нього були улюблені квіти його мами – польові.

– Дивись, люба моя Вікторія Федорівно, ми сьогодні всі разом приїхали. Мій чоловік Максим, твоя онука Марійка та наша молодша, ми її на твою честь назвали – Вікторія. А найголовніше – ми купили велику машину, адже Валентин тепер може вставати і він також зміг із нами приїхати. Для мене Валентин давно вже як брат, а для Максима він – найкращий друг. Ми одна сім’я, і ти за нас не хвилюйся. Усім, що в мене є, я зобов’язана тобі, моя улюблена перша свекруха, дякую тобі!

Вам також має сподобатись...

Марія поприбирала в хаті і взялася готувати обід. Вона місила тісто на пиріжки, коли в двері хтось голосно постукав. Жінка здивовано пішла відкривати. На порозі стояла незнайома жінка з дитиною на руках. – Ну, здрастуйте! – єхидно сказала вона. – Як поживаєте? – А ви хто? – здивувалась Марія Федорівна. Жінка раптом засміялася і по-хазяйськи зайшла в хату. – Ольга я, – сказала вона. – Ось приймайте поповнення! Жінка поклала дитину на ліжко і пішла на вихід. Марія Федорівна не розуміла, що відбувається

Микола прийшов додому пізно. Він відкрив двері й застиг від несподіванки. На порозі його чекала дружина Тетяна. – Значить, так, Микольцю, мені все це набридло! – заявила вона. Тетяна повела Миколу на кухню. – Давай поговоримо відверто, – сказала жінка. – Тільки одразу кажу – я все знаю! – Ну що ти знаєш? – єхидно посміхнувся чоловік. – На мене наговорюють. Я тобі не зраджував! – Тоді я зараз тобі дещо покажу, але ти тільки не дивуйся, – сказала дружина. Таня полізла в шафу, дістала аркуш паперу, і поклала перед чоловіком. Микола дивився на аркуш, і не розумів, що відбувається

У Наталі з двору зник казан. Хороший такий казан – великий чавунний, на тринозі, зносу йому не було. Її чоловік казав, що великі гроші за нього віддав. Наталя натішитися не могла! Місця займає мало, а скільки страв можна приготувати. І плов, і печеню, і тушкувати можна – з димком виходить! Перше, що Наталя зробила – це викликала дільничного Олексія. – Винесли! – мало не плакала вона. – Ну ходімо по сусідах походимо… – сказав Олексій. Він похмуро пройшов уздовж парканів і раптом вказав на одне подвірʼя. Наталя глянула куди показував Олексій і очам своїм не повірила

-Микола, ми правильно йдемо? – запитала Ольга. – Так, це саме та вулиця, – кивнув чоловік. – Тільки номер будинку не знаю. Бабуся виїхала звідси давно. Вона казала, що в них брама дуже помітна була – залізна й на цегляних стовпах. – Глянь! Ось ці ворота? – зупинила його дружина. Раптом з хвіртки виглянула молода жінка. – У мого чоловіка тут бабуся жила, – сказала їй Ольга. Жінка застигла від здивування