Про кохання

Батьки сказали Катерині, що вони всією сім’єю запрошені на весілля до давніх знайомих. Дівчина байдуже знизала плечима, абияк зібралася, причепурилася, і вирушила разом з батьками в ресторан. Дівчину, яка виходила заміж, Катерина знала, і в глибині душі була рада за неї. – Хоч хтось щасливий і коханий, – думала вона. Спочатку була урочиста частина, як і має бути, а потім заграла музика. На сцену Катерина не дивилася, від запрошень на танець відмовлялася. Раптом хтось дуже гарно заспівав. Катерина глянула на імпровізовану сцену й застигла від побаченого

Катерина та Микола навчалися в одному класі і дружили.

Катерина була відмінницею, серйозною дівчинкою, завжди готовою допомогти своєму другу.

А Микола навчався впівсили. Знання давалися легко, але посидючості не вистачало.

Натомість він часто брав участь у шкільних виставах, дуже любив музику і грати на різних інструментах.

І як грав! Гарно, віртуозно.

Багато дівчат були закохані в цього високого чорноокого красеня. Струнка фігура, широкі плечі. Й чудовий голос!

Катерина, дівчинка скромна, пишалася своїм другом, і цей період життя вона завжди згадувала із теплотою та світлим почуттям радості, яке зберегла на довгі роки.

Прокидалося в їхніх серцях перше юнацьке кохання, яке виражалося в несміливих обіймах, ніжних словах і мріях про майбутнє…

Але, як часто буває, ця романтична ідилія закінчилася тоді, коли батько Катерини дізнався про симпатії доньки до цього хлопця, який йому не подобався.

Навчання в школі добігало кінця, попереду іспити, вступ в інститут.

Строгий батько заявив:

– Жодних гулянок! Сиди вдома й займайся. А цей співачок тобі не пара!

Аргументів було багато – наробите щось, а потім нам, батькам розбиратися.

Тебе вони в свою родину не приймуть. І як цей легковажний музика зможе взагалі сім’ю забезпечити?!

– Але ми поки що не думаємо про сім’ю, тату! – несміливо заперечувала Катерина.

Але до думки батька прислухалася мама і теж почала переконувати доньку, що вони не пара.

– Тобі треба вдало вийти заміж, доню. Ми тобі щасливого майбутнього бажаємо, розумієш? А зі своїм однокласником ти будеш нещасна, і заміж він не візьме, згадай моє слово.

Зрозуміло, що батьки бажали добра своїй дочці.

Микола ж був із сім’ї робітників, які не дуже переймалися навчанням, як їхня дочка-відмінниця.

Микола думає тільки про свою музику і більше ні про що, ніякого світлого майбутнього їй не створить!

Так припинилися їхні зустрічі. Зустрічалися лише у школі. Микола благаючим поглядом дивився на неї, чекав пояснень.

Катерина сказала тільки, що часу немає зовсім, підготовка до іспитів…

А сама не підводила очей, червоніла, відмовляючись хоча б просто погуляти ввечері.

Після закінчення школи Микола пішов на службу, а Катерина пішла вчитися на лікаря, як її батьки.

Але студентське життя не приносило дівчині особливих радощів.

Займатися доводилося багато, а всілякі студентські вечори та галасливі компанії вона не відвідувала.

Всі довгі місяці розлуки Катерина продовжувала думати про Миколу. Вони переписувалися, але часом його листи діставав із поштової скриньки батько і їй не віддавав. Катерина засмучувалася, а мама знову заспокоювала її:

– Все пройде, забудеться, дочко. Ось побачиш. Шкільна дружба була й минула. Час подорослішати.

Але їхні розмови не діяли. Коли Микола повернувся, вони почали зустрічатися потайки. Він вступив у музичне, батьки назбирали грошей і купили йому інструмент. І свою мрію юності він став втілювати у життя…

Іноді Микола запрошував Катерину в гості. Мама з радістю приймала її, пригощала смачними пиріжками, називала донькою. І якось, зустрівши маму Катерини на ринку, сказала їй, як вона рада, що їхні діти дружать.

– Катруся з Миколою така гарна пара! – радісно сказала вона.

А вдома сталася чергова сварка. Обурювався батько, засмучувалася мама.

Катрусі категорично заборонили зустрічатися з Миколою і встановили строгий контроль. Але хлопець не відступав, іноді зустрічав її після занять, запрошував у гості на вечори, щоб вона могла послухати його гру, побути поруч.

Він не розумів, чому вона відмовляється так завзято. І, нарешті, зібравши всю свою мужність, Катерина сказала, що не любить його більше, і їм треба розлучитися. Микола не вірив їй, він зробив ще кілька спроб поговорити, освідчувався в коханні, благав одуматися.

Вони сиділи на зупинці, Микола тримав Катерину за руку, попросив розповісти йому все. Вона вже була готова, але тут зупинилася машина. З неї вийшов батько, взяв Катерину за лікоть і сказав голосно:

– Дай моїй дочці спокій, не мороч їй голову! Ще раз побачу, нарікай на себе.

Він посадив її в машину, і вона почула останні слова Миколи:

– Катрусю, я люблю тебе…

Але дверцята різко зачинилися, і він зник з її життя. Вони розійшлися…

…Після закінчення навчання Микола поїхав в інше місто, вступив далі вчитися.

До цього був ще один неприємний момент. Перед від’їздом додому до Катерини прийшли батьки Миколи.

Вони хотіли поговорити, пояснити, що в молодих справжні почуття, син у них хороший, серйозно налаштований.

Але мама навіть не вийшла, сиділа поруч із Катрусею, обійнявши її.

А батько порозумівся з ними біля порога. Сказав, що це несерйозна розмова. Що дочці потрібно думати про навчання, і вони проти їхніх стосунків.

– Катерина давно вже передумала зустрічатися з вашим сином, – сказав він. – Прошу мене вибачити, але розмова закінчена.

А потім Микола поїхав, написавши на прощання, що любить і чекатиме.

Записку передав через спільного знайомого. Мобільного зв’язку тоді ще й близько не було.

Після першої спроби зателефонувати їй батько змінив номер домашнього телефону. Він обурювався наполегливості цього хлопця, невихованого й такого нахабного.

…Минуло п’ять років з моменту розставання. Катерина працювала дитячою лікаркою. Зосереджена, серйозна. Жила як самітниця. Нікуди не ходила, хіба що з мамою іноді в кіно, чи театр. Жодного особистого життя, жодних друзів.

Спочатку, після розставання, переживала і від нездійсненої мрії, і від постійної туги. Але потім змирилася зі своєю долею і просто «пішла в себе».

Тоді захвилювалися батьки. Вони почали водити доньку на різні зустрічі, заходи. Мріючи, що вона познайомиться з кимось із їхнього кола.

Але її похмурий вигляд, порожній погляд…

Колись вона дала собі слово – або бути поруч із коханим, або ні з ким.

І залишалася вірною своїй обітниці.

Але думки про те, що Микола зможе пов’язати своє життя з іншою, не давали спокою.

Якось вона набралася сміливості і вирішила сходити до його батьків, просто поговорити, покаятися, що виявилася слабкою перед батьками. Але не забула Миколу.

Хотілося дізнатись, як він, чи можна з ним зв’язатися.

Двері їй відкрила незнайома молода жінка. Катерина застигла. Перша думка промайнула, що то його дружина.

Але виявилось, що це просто нові мешканці.

— Вони кудись переїхали, не можу сказати, куди. Вибачте, – повідомила жінка і зачинила двері.

Так обірвалася остання ниточка. Тоді Катерина поставила хрест на своєму майбутньому і змирилася з самотністю, доки доля раптом не зглянеться над нею.

…Минув ще рік, тужливий і безрадісний. Батьки не на жарт переживали за її стан. І вкотре оголосили, що вони всією сім’єю запрошені на весілля до давніх знайомих. Катерина байдуже знизала плечима, абияк зібралася і вирушила разом з батьками в ресторан.

Дівчину, яка виходила заміж, Катерина знала, і в глибині душі була рада за неї: хоч хтось щасливий і коханий.

Спочатку була урочиста частина, як і має бути, а потім зазвучала музика.

На сцену Катерина не дивилася, від запрошень на танець відмовлялася. І раптом… По залі рознеслася така знайома мелодія вже не дуже популярної пісні.

Гарно заграла гітара і заспівав чудесний голос.

Катерину глянула на імпровізовану сцену й застигла від побаченого!

Там був Микола. Це він співав таким чудовим, таким рідним голосом! Сльози зрадницьки потекли по її щоках. Вона дивилася на гарного, витонченого чоловіка й не розуміла, бачить він її чи ні.

Вона не соромилася сліз, їй було все одно, що думають про неї оточуючі. Але мама підійшла і вивела її із зали.

– Доню, ми не знали, що він буде тут, правда.

– Тепер знаєте, – різко сказала Катерина і поїхала додому.

Повернувшись, батьки побачили. Що вона спить.

Мама розплакалася.

– Що ж ми наробили, Олексію! – казала вона чоловікові. – А раптом ми зіпсували доньці життя своїм втручанням у її долю?

Але батько мовчки обіймав дружину, про щось замислившись…

Був вихідний день. Надворі сяяло сонце. А батьки готувалися до прийому гостей. Мама пекла пиріг, готувала салати. Катерина лежала на дивані й читала книжку абсолютно байдужа до того, що відбувається.

– Доню, ти б одяглася, – сказала їй мама. – Гості скоро прийдуть.

Катерина підвелася і пішла у свою кімнату. Відкрила шафу, оглянула тужливим поглядом своє вбрання, обрала найзвичайнісіньку сукню в клітку, розпустила волосся, змінила домашні капці на туфлі. І тут пролунав дзвінок у двері. Почулися голоси.

– Чергового нареченого привели, – невдоволено прошепотіла вона, пам’ятаючи про те, як батьки часом запрошували в гості своїх знайомих із синами, щоб познайомити молодих.

Але всі ці спроби закінчувалися нічим. Катерина наполегливо не хотіла ні з ким знайомитися, зустрічатися, спілкуватися.

Вона так і не виходила зі своєї спальні, доки її нарешті не покликали. З незадоволеним виглядом вона зайшла у вітальню і раптом побачила маму Миколи!

Жінка з усмішкою підійшла до Катерини, обійняла її, і тихо прошепотіла ніжне:

– Привіт, доню.

З кухні долинали чоловічі голоси, і раптом на порозі з’явився Микола!

Він дивився на Катерину так, що вона готова була кинутися йому в обійми, поцілувати. Потім зайшли чоловіки, його батько і її.

– Дочко, приймай гостей, – сказав батько і вийшов вперед, простягнувши їй руки.

Катерина підійшла до батька, він узяв її за плечі і підвів до Миколи.

– Я радий, що нам вдалося про все домовитися, – сказав він. – Тримай свій скарб, Миколо.

Як виявилося, це була ідея батька розшукати його і розставити все на свої місця.

Вони з мамою нарешті зрозуміли, що тут велике, справжнє кохання. А вони… Вчинили так неправильно, так несправедливо по відношенню до цих двох люблячих сердець.

Батьки Миколи прийняли їх, поговорили до душі й погодилися на зустріч. Ну а про Миколу й казати нема що! Він так і не зміг нікого більше полюбити.

Але тепер два серця з’єдналися, молоді люди нарешті знайшли один одного.

Пройшовши через усі випробування, зберегли своє кохання. Подружилися й батьки. М’які, добрі батько та мати Миколи виявилися саме тими людьми, які всім бажають щастя.

Про кращих сватів батько й мати Катрусі навіть мріяти не могли.

Ну а діти – це їхня окрема радість.

Щасливі, люблячі, красиві, молоді. Чого ще від життя бажати?!

Та нічого, тільки здоров’я й онуків!

Вам також має сподобатись...

Андрій сів у машину й поїхав до своєї коханої Лізи. Чоловік зайшов на подвірʼя. Ліза побачила його й зразу побігла до коханого. Андрій обійняв її. – Як же ж я скучив за тобою! Думав, не дочекаюся вечора, Лізо, – зізнався він. – Я теж сумувала весь день, – вона тихо засміялася. Так добре було їй на душі від цієї зустрічі… – Давай підремонтую хвіртку, бо не закривається, – сказав Андрій. Він стукав молотком і не почув, як хтось підійшов до нього ззаду. – Доброго дня, Андрію! – почув він жіночий голос. Андрій обернувся й застиг від несподіванки

Микола прокинувся рано, насмажив млинців, зварив борщ. Зібрав гостинці і вирушив відвідати дружину. Ганна занедужала і вже кілька тижнів лежала в палаті. – Ну як ти, кохана? – усміхнувся Микола, зайшовши в палату. – Краще, але я відчуваю, не довго мені лишилося, – сумно промовила вона. – Не говори нісенітниць, – спробував змінити тему Микола. – Миколо, я винна перед тобою. І я повинна тобі відкрити одну таємницю. Скільки мені ще лишилось…, – раптом почала Ганна. – Ти про що? – здивувався чоловік. – Не зупиняй, послухай, – сказала Ганна і все розповіла чоловіку. Микола вислухав дружину і застиг від почутого

Світлана лежала на дивані і дивилася турецький серіал. Раптом у коридорі почувся звук ключа в замку і чиїсь кроки. Світлана здивовано встала з ліжка. – Оленка, донька приїхала, чи що? – пробурмотіла вона. Жінка накинула домашній халатик і пішла в коридор. На порозі стояла її донька Олена і якийсь літній чоловік. Примружуючись Світлана подивилася на незнайомця. – Мамо, а до тебе тут гість! – сказала Олена. Жінка дістала окуляри. Її погляд зупинився на обличчі гостя. І раптом… Вона від здивування приклала долоню до рота! – Це ти?! – ахнула вона. Світлана не вірила своїм очам

Віктор вимкнув телевізор і глянув на годинник. – Без п’ятнадцяти дванадцять, – він прислухався. – Заснула, здається. Пора! – Ти спати збираєшся? – дружина виглянула зі спальні. Віктор здригнувся від несподіванки і обернувся. Очі його забігали. – З тобою все гаразд? – дружина підозріло дивилася на нього. – Ти часом не занедужав? – Ні! Ні! – ще більше захвилювався чоловік. – Я ще подивлюся. Він сів на диван і увімкнув телевізор. – Ну, як знаєш, – байдуже сказала Віра і закрила двері у спальню. Але жінка навіть і не здогадувалася, що задумав її чоловік