31 грудня – короткий робочий день і піднесений передноворічний настрій.
Ірина сиділа перед монітором, а перед нею красувався аркуш з меню для святкового столу.
Вона перевіряла, чи нічого не забуто, чи все куплене для салатів та закусок, коли пролунав дзвінок її телефону.
– Стасик! – радісно подумала вона і взяла слухавку.
Але тут на неї чекало таке розчарування, що сльози мимоволі покотилися по її щоках.
– Іриночко, вибач, кохана! Я повернуся як тільки зможу, я обіцяю! – говорив її коханий з машини, в якій з батьками їхав до бабусі в село.
Як виявилося, бабуся поспішала в магазин вранці, послизнулася на дорозі і тепер мала проблеми з ногою.
Гіпс уже наклали, але треба було терміново їхати. Мама вся у сльозах.
– Зустрінемо новий рік, допоможу, чим зможу і одразу до тебе, – квапливо говорив Станіслав, а Іра беззвучно плакала.
Усі плани на свято вдвох були зіпсовані. Тепер або одній кукувати, або напрошуватись до когось у гості.
Мама з татом зустрічають у друзів, солідна компанія за п’ятдесят усім. А друзі теж вже визначилися всі. Кому дзвонити?
З цими невеселими думками вона приїхала додому, зайшла в під’їзд і розплакалася ще більше від майбутньої самотності.
Ліфт був зайнятий, довелося чекати. І ось нарешті він приїхав.
Двері безшумно відкрилися, й Ірина ахнула від побаченого!
З ліфта вийшов… Миколай! Справжнісінький Миколай!
В шубі, з бородою, в шапці і рукавичках. А за спиною мішок.
Зрозуміло – підробляє на викликах… Але й гарний костюм! Жодна дитина мабуть не сумнівається в його справжності.
Миколай побачив заплакану Ірину, притримав її за руку й спитав:
– Чи тепло тобі, дівчино?
– Тепло, от тільки сумно, – з усмішкою відповіла вона і поспішила зайти в ліфт, поки двері не зачинилися.
– Стривай, у мене ж є подарунок для тебе, – сказав він і дістав з мішка щось загорнуте в гарний блискучий папір. – Ось тримай. Стільки років беріг, мабуть, для тебе. Дива бувають, повір. Нехай здійсниться твоє бажання…
Ірина подякувала від душі й розпрощалася з добрим казкарем.
Прийшовши додому, вона з цікавістю розгорнула гарну упаковку, а в ній коробочка із золотим замочком.
Відкриває й не вірить своїм очам! Вся у дзеркалах на скляному постаменті стоїть гарна пара у танцювальній позі.
Невеликий ключик приводить їх у рух, вони починають кружляти під музику!
І все б нічого, але пам’ять відкидає Ірину на п’ятнадцять років назад, коли вона, десятирічна дівчинка, написала листа Миколаю і попросила подібну скриньку!
Її вона побачила у подружки Світлани, їй тато із закордону привіз.
І так їй хотілося тоді її отримати! Лист пізно вночі напередодні Нового року вилетів у кватирку білим паперовим літачком, але до Миколая, мабуть, не долетів…
А ось зараз вона стояла перед нею, як пам’ять із минулого, така гарна, музична, казкова…
І тут пролунав дзвінок у двері! Ірина підбігла, відкрила й побачила маму з татом!
– Доню, ми вирішили з тобою святкувати! – сказала мама.
– Чому ж це раптом?! – ахнула Ірина.
– Станіслав подзвонив, пояснив, у чому річ, – відповів тато й обійняв дочку.
А потім була розповідь про чарівну музичну скриньку.
Вони дружно накрили на стіл і зустріли свято по-сімейному. Після дванадцятої зателефонував Станіслав, освідчився у коханні, побажав щастя й швидкої зустрічі…
І з того часу, Ірина вірить в дива і чекає на них щороку в новорічну ніч, хоча й сама вже мама!
Ось здавалося б, дрібниця. А така приємна, що залишилася у пам’яті на все життя…
Вірте у виконання бажань, навіть найменших та найпотаємніших.
Вірте в дива, які роблять рідні й близькі люди.
А іноді й Миколай.
Таке теж трапляється…
