Історії жінок

У Надії Петрівни не стало чоловіка Сергія. Жінка взяла телефон і набрала номер сина Віктора. – Алло, Вітя… – тихо сказала вона в слухавку. – Приїжджай швидше. Тата не стало… – Мамо, я зараз зайнятий, у мене справи! – раптом сказав син. – Подзвони Світлані. – Синку, тата не стало! – ахнула Надія Петрівна. – Невже ти не можеш відмовитися від роботи? – Не вигадуй! – роздратовано сказав син. – Я вчора з ним розмовляв. Мамо, справді, подзвони Світлані. Вона краще з усім впорається. А я як тільки звільнюся, то зразу підʼїду… Син поклав слухавку. Надія Петрівна не вірила своїм вухам

Надія Петрівна більше години кликала свого чоловіка Сергія.

В глибині душі вона розуміла, що трапилося щось погане, але серце все продовжувало сподіватися, що Бог все-таки змилостивиться над нею і її Сергійко проживе ще довге життя…

Вона вже кілька років була дуже слаба. І всі ці роки жінка день і ніч благала Бога тільки про одне, щоб вона пішла раніше за нього.

А якщо ні, то їй довелося б проживати залишок своїх днів у якомусь будинку для літніх людей.

Надія Петрівна ще кілька разів покликала чоловіка на ім’я, але він так і спав, відвернувшись обличчям до стіни.

Її серце стрепнеулося. Їй було важко усвідомлювати, що її Сергійка, з яким вона прожила душа в душу не один десяток років, більше немає.

Хто тепер піклуватиметься про неї? Хто її годуватиме? Хто купатиме її?

Діти нізащо в світі не захочуть взяти на себе такий тягар.

Вони й раніше не дуже прагнули допомагати їм, а вже тепер і поготів.

Скільки разів вони вмовляли батька віддати Надію Петрівну в пансіонат, мовляв, так їй буде легше, а квартиру їхню чотирикімнатну продати і купити меншу.

Та Сергій Іванович все відмовлявся. Не міг він зрадити кохану жінку, з якою прожив п’ятдесят років у любові й радості, і яка подарувала йому трьох дітей.

Йому навіть довелося записатися на курси масажу, щоб самому робити процедури дружині.

Він навчився готувати, купив пральну машинку, змайстрував за своїми кресленнями крісло, завдяки якому міг переміщати свою дружину з кімнати у ванну.

Ванну він теж переробив, прибравши власне саму ванну, що стала зайвою, і збудувавши замість неї душ.

Здавалося, чоловік прагнув зробити все можливе, щоб полегшити життя дружини.

Уся кімната була в живих рослинах, які радували око цілий рік.

А коли ставало тепло, Сергій Іванович вивозив дружину на лоджію і вони вдвох з висоти сьомого поверху милувалися містом.

…Спогади зникли після того, як Надія Петрівна почула дзвінок у двері.

– Хто це міг бути? – подумала жінка.

Вона не могла відчинити двері, а тим часом наближався час обіду.

Якось дотягнувшись до телефону, жінка набрала номер телефону сина.

– Алло, Вітя… – тихо сказала вона в слухавку. – Приїжджай швидше. Здається, тата більше немає…

– Мамо, я зараз зайнятий, у мене багато справ! – сказав син. – Подзвони Світлані.

– Синку, тата не стало! – ахнула Надія Петрівна. – Невже ти не можеш відмовитися від роботи?

– Не вигадуй! – роздратовано сказав син. – Може, він ще спить? Я вчора з ним розмовляв, він ні на що не скаржився.

– Він ніколи до такої години не спить. Я знаю, щось трапилося. Я гукаю-гукаю, а він не озивається. Синку, приїжджай. Мені теж треба допомога.

– Мамо, справді, подзвони Світлані, вона краще за мене з усім впорається, а я як звільнюся, під’їду…

Надія Петрівна не вірила своїм вухам.

Віктор поклав слухавку і як ні в чому не бувало продовжив працювати. Ні, він любив батька, і матір теж любив, тільки його любов виражалася в парі тисячах, які він щомісяця перераховував батькові на картку, й іноді замовляв продукти, які доставляв кур’єр.

А сам він уже кілька місяців не був у батьківському будинку. І справа не в тому, що в нього не було на це часу, просто він дуже боявся старості.

А запаху ліків в будинку батьків він не витримував. Скільки разів він просив батька відвезти матір у пансіонат? Але ні, він його не тільки не послухав, він навіть заборонив йому думати про це.

І ось тепер, коли батька не стало, треба тепер їм щось вирішувати з матір’ю.

Світлана точно не візьме матір до себе. У неї чоловік бізнесмен, удома часто бувають гості, а вона сама не вилазить із салонів, щоб відповідати статусу чоловіка.

Він теж не може взяти матір до себе. Людочка йому виказуватиме щодня.

Вона й так свариться, коли дізналася, що він щомісяця гроші перераховував батькові.

Маринка та в Америці живе, вона навіть на поминки навряд чи зможе приїхати, а матір і поготів не захоче забрати до себе…

…Надія Петрівна не стала зволікати. Вона набрала номер телефону дочки, і крізь сльози, почала благати її терміново приїхати.

– Світлано, доню, приїжджай! Тата не стало! Вітя не може, я йому вже дзвонила! Мені лячно, дочко, приїдь швидше!

– Ну, куди я зараз приїду? – здивувалася та. – Я на манікюрі, а потім мені потрібно ще укладання зробити… До нас сьогодні дуже важливі гості приїхати повинні, тож я не можу. Ти до завтра потерпіти зможеш?

– Світлано, та мені хоча б переодягнутися. Та й із татом треба щось вирішувати.

– Я зараз Віті зателефоную, нехай сам цим займається, я зможу лише завтра. У нас сьогодні важливий прийом. Бувай.

Проте Віктор телефон від сестри не піднімав, бо чудово розумів, про що буде йти мова, а через деякий час і дочка і син вже вимкнули телефони.

Надія Петрівна гірко плакала…

Їй було прикро за те, що вона виховала таких дітей, які замість того, щоб приїхати і провести в останній путь батька, і подбати про матір вважали за краще займатися своїми справами.

На її щастя двері кімнати були відчинені, і сусідка, що вийшла на балкон, почула плач Надії Петрівни.

– Надіє Петрівно! Що трапилося? Вам недобре? Вам потрібна допомога?

– Олечко, це ти?

– Так, Надіє Петрівно, це я!

– Сергійка мого не стало! Я дітям зателефонувала, а вони лише завтра зможуть під’їхати…

– Потерпи, люба! Я зараз Павла попрошу, він спробує перелізти до вас через балкон.

– Добре, дякую!

Через десять хвилин Павло був у кімнаті, а через пів години приїхали люди і відвезли Сергія Івановича.

Оля викупала і переодягла Надію Петрівну, а потім нагодувала її.

Світлана та Вітя і далі були поза зоною, і тоді в Олі зʼявилась ідея звернутися до сусідів, щоб допомогти Надії Петрівні з поминками.

Сусіди відгукнулися швидко, надвечір гроші були зібрані, люди найняті, і ті в свою чергу розпочали підготовку до поминок.

Сусіди теж без діла не сиділи, хтось поїхав по покупки, хтось по вінки.

Всі любили і поважали цю літню подружню пару.

Вони не могли зрозуміти, як рідні діти так могли вчинити з ними, адже далеко не жили, в одному місті, хай і в різних кінцях.

Гаразд Сергій Іванович, він уже бідолаха пішов, а ось що тепер буде з Надією Петрівною?

Напевно, діти здадуть її в будинок для людей похилого віку, а потім почнуть ділити квартиру.

І Світлана і Вітя з’явилися якраз за годину перед поминками. Коли вони приїхали, мати вже була одягнена у чорну сукню з чорним капелюхом на голові.

Вона сиділа у своєму кріслі, яке їй змайстрував чоловік. Діти діловито окинули поглядом квартиру, придумуючи, за скільки вони зможуть її продати.

Їм було невтямки, що в даний момент відчувала їх мати.

Сусіди перешіптувалися між собою, вони чудово розуміли, що діти Надії Петрівни не захочуть забирати матір до себе.

Надія Петрівна теж про це знала, тому всю дорогу з цвинтаря гірко плакала.

– Світланко, Вітю, я ж ваша мама, не віддавайте мене нікуди, я обіцяю, що не робитимуму вам клопоту.

– Мамо, припини! На нас люди дивляться! І взагалі, як ти собі це уявляєш? Я цілими днями зайнята, Вітя теж. Хто за тобою доглядатиме?

– Може хоча б доглядальницю наймете?

– Це такі гроші, та й доглядальницям зараз вірити не можна. Вони знають, що і як казати, щоб ти сама квартиру на них відписала.

– Я могла б безкоштовно за вашою мамою доглядати… Я все одно в декреті сиджу, ви тільки засобами гігієни забезпечте її. Продукти також не потрібні, у нас знайдеться…

– Ось іще! Ще одна знайшлася! Думаєш, ми не знаємо, чому ти хочеш доглядати за нашою мамою? Квартира тобі наша потрібна, а не наша мати!

– Що ви таке кажете? У мене навіть у думках такого не було! Я рано втратила матір, і навіть зараз готова все віддати аби вона була жива. Ми всі любимо та поважаємо Надію Петрівну, а вам має бути соромно за такі слова!

– Соромно має бути тобі! Ти ніби на орендованій квартирі живеш? А тут такий шанс підвернувся!

Оля не хотіла продовжувати суперечки, вона чемно попрощалася з Надією Петрівною і пішла до себе.

Після поминок, коли весь посуд був помитий сусідами та прибраний на свої місця, Світлана і Вітя почали підшукувати в інтернеті підходящий заклад для матері.

У неї вони навіть не питали, чи хоче вона туди, чи ні. Їм потрібно було якнайшвидше вирішити це питання, щоб більше ніколи не повертатися до нього знову. Вони завжди думали, що мати піде раніше і їм не доведеться займатися цією тяганиною, а тут батько підкинув їм сюрприз, з яким їм доведеться ще довго розбиратися.

– Ну, все, мамо, ми знайшли підходящий пансіонат. Думаю, там тобі буде добре.

– Ви все вирішили? Це ваше остаточне рішення відправити мене туди?

– У нас немає іншого виходу, ми просто не можемо інакше.

– Я зрозуміла. У такому разі, я хотіла б, щоб ви покликали нотаріуса. Я не хочу, щоб після того, як мене не стане, ви сварилися через спадок. Треба вирішити все заздалегідь. Чи не так?

– Так, мамо, ти маєш рацію. Завтра нотаріус приїде до тебе.

Світлана і Вітя думали, що мати вирішить розділити квартиру на три рівні частки, проте її рішення всіх збентежило.

Мати оформила дарчу на свою сусідку Олю!

Світлана і Вітя посварилися для вигляду, а потім сказали, що раз вона вирішила заповідати чужій жінці, а не рідним дітям, то вони ніколи більше не приїдуть до неї, якщо вона не змінить свого рішення.

Оля з чоловіком та дітьми переїхали до квартири Надії Петрівни. Вона все так само живе у своїй кімнаті, і за нею так само доглядають близькі люди.

Вона думала, що вона втратила дітей, а виявляється замість своїх, знайшла нових, що стали їй ріднішими за рідних, і у яких навіть у думках немає віддавати її кудись.

Діти Олі й Павла називали її бабусею, а вона розповідає їм казки, коли ті збиралися довколо її ліжка.

Надія Петрівна більше не переживала, що її віддадуть кудись. Їй пощастило, зустріти добрих людей, яким відомо, що таке совість і співчуття.

Ось як у житті буває, рідні одразу стають чужими, а чужі рідними…

Вам також має сподобатись...

Олена поливала на балконі квіти, як раптом у двері хтось подзвонив. – Дивно, – подумала Олена. – І хто б це міг бути? Може Леся? Але вона б на телефон набрала… Олена відкрила двері і ахнула. На порозі стояв Сашко! – Оленочко, зустрічай! – радісно сказав її колишній. – Я повернувся! Можна ж мені зайти? Він сказав це так, ніби нічого й не сталося! Сашко спокійно заніс валізу в коридор і, посміхаючись, вже почав знімати своє пальто. Олена оторопіла

Було 31 грудня. Ірина сиділа на роботі перед монітором, а перед нею красувався аркуш з меню для святкового столу. Вона перевіряла, чи нічого не забула купити для салатів і закусок, коли задзвенів її телефон. – Стасик! – радісно подумала вона про свого коханого і взяла слухавку. Але на неї чекало велике розчарування… – Іриночко, вибач мені, кохана! – сказав Станіслав. – Бабуся заслабла… Я повернуся як тільки зможу, обіцяю! Усі плани на свято вдвох були зіпсовані. З цими невеселими думками Ірина приїхала додому. Вона викликала ліфт. Двері безшумно відкрилися, й Ірина ахнула від побаченого

Марія поверталася додому. Жінка увійшла до під’їзду, ковзнула поглядом по поштових скриньках, її скринька була повна. Марія відкрила скриньку, серед рекламних листівок виднівся лист. – Хто зараз листи пише? Телефони є. – подумала Марія. Увійшовши до квартири, Марія пройшла на кухню, взяла в руки конверт. Марія прочитала листа і застигла. По щоках потекли сльози, вона плакала і не могла заспокоїтись

Зоя з Сергієм одружилися. Жили молоді на орендованих квартирах. Потім вони купили невеликий будиночок у передмісті. Закохані мріяли на його місці збудувати новий, великий будинок, щоб майбутнім діткам було де побігати й погратися! Але доля вирішила інакше… Ішов рік за роком, а Зоя так і не мала дітей. Перші три роки молоді ще жартували з того, а потім занепокоїлися… Сергій почав по трохи гульбанити, затримуватись на роботі. Зоя добре запамʼятала той зимовий вечір. Дув вітер, закручуючи у вихорі сніг. Сергій прийшов з роботи, багато сварився, а потім сказав найгірше