– Фу, скільки тут пилу й павутиння скрізь, – Софія йшла за своїм коханим Ігорем по горищі сільського будинку. – Скільки років тут ніхто не бував?
– Можливо рік, не знаю. Це як склад для непотрібних речей. Батьки пропонують бабусі зробити ще одну кімнату, але вона відмовляється. І навіщо вона цей мотлох тут зберігає? Все одно він більше не знадобиться…
І справді, чого тільки там не було! Поламані шафки, тріснуті дзеркала, і навіть крісло-гойдалка, яка вже покосилася.
А ще книги, дуже багато книг, але всі вони були перев’язані мотузочками і складені в одну купу, припорошену пилом та павутинням.
Софія витерла пил рукою і придивилася до обкладинок.
– Ого, скільки тут раритету! Нічого не видно, треба під лампочкою подивитися, може, щось цікаве знайдемо, незвичайне.
Ігор розв’язував мотузочки і давав Софії книжки, щоб вона переглянула їх під тьмяним світлом лампочки.
Іноді траплялося щось цікаве, але частіше книжки діда Петра по столярній та токарній справі. Книги в твердій і м’якій палітурці зі старими, пожовклими листками. Софія перегортала їх просто так.
– А раптом я там діда заначку знайду, – жартувала Софія. – У тебе дідусь не ховав гроші в книжки? Мій ховав.
– А що толку, вони вже все одно не в ходу.
В одній із товстих книжок діда лежав конверт із фотографією.
На ній була молода жінка з маленькою дитиною, а на звороті підпис:
«Одеса, 1973 рік. Сашку три місяці».
Лист було надіслано на ім’я діда Петра, але надісланий він був йому на незнайому міську адресу, для Ігоря це була загадкою.
Адреса відправника – звідкись із села поблизу Одеси, від Зінаїди Іванівни.
– Хто ця жінка? – запитала Софія.
– Не знаю, – задумливо промовив Ігор. – Дивне відправлення, листа немає, тільки фото, та адреса одержувача незрозуміла. Дід одружився з бабусю у шістдесят восьмому році… Невже він їй зраджував?
Ігор всерйоз задумався – бабуся згадувала про діда Петра, якого не стало сім років тому, як про винятково вірного чоловіка, рукастого, доброго, хазяйського.
Сидячи біля могилки вона заплаче було, витре щоки хусткою, насупить брови й іноді скаже:
– Красень, правда був, і користувався цим. На ліво не бігав, але йому подобалося, що дівки навколо нього водили хороводи.
Вийде в селі, і всім усміхається, а дівки біля паркану мліють, хоч штабелями їх клади. У місто поїдемо погуляти, знову ж таки казус – кожна перехожа на нього дивиться. Але Петро був кремінь – ні-ні!
І все ж – судячи з фотографії, є тут якась таємниця. Та й у бабусі спитати не можна, раптом вона нічого не знає.
Ось така іронія долі – заїхати до бабусі після весілля за тиждень до поїздки в Одесу, та ще й полізти на це горище, на якому вкрай рідко хтось бував.
– Ти тільки бабусі нічого не кажи, – сказав Ігор і поклав конверт у кишеню. – Потім щось дізнаємося.
Вже за вечерею, розмовляючи з бабусею, Ігор спитав:
– Бабусю, ти колись в Одесі була?
– Та що ти, я взагалі на морі ніколи не була. У нас он річка є – чим не вода? Хочеш – купайся, хочеш – рибу лови! Якось не доводилося. А ось дід твій їздив по путівці від роботи ще в сімдесятих роках. Не хотів їхати без мене, але я йому говорю – коли ти ще таку красу побачиш? Їдь. Приїхав, черепашок мені привіз всіляких, камінчиків гарних. А чому ти питаєш?
– Та ми просто туди скоро їдемо, от і хочу дізнатися – чи була ти там колись.
– Ні, не була. А нині вже слаба для таких далеких поїздок…
Хм, стало ще цікавіше.
…Коли Ігор із Софією були вже в Одесі, вони поїхали у це саме село, звідки було надіслано листа, почали шукати й адресу будинку, де жила Зінаїда Іванівна.
Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор її покликав.
Він не знав, чи робить правильно, розворушивши минуле, але чомусь так хотілося все дізнатися.
– Що ви хотіли, молодь? – бабуся якось по-доброму посміхнулася. – Якщо ви щодо кімнати, щоб орендувати, то я не здаю в оренду, вибачте.
– Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна?
– Так. А чим я можу вам бути корисною?
Замість відповіді Ігор простягнув жінці фотографію.
– Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла вона.
Зінаїда Іванівна сходила до хати й принесла окуляри.
Вона глянула на знімок і її обличчя раптом змінилося. В очах з’явилася тривога.
Вона підняла очі на Ігоря і запитала тремтячим голосом:
– А ви хто? Звідки у вас ця фотографія?
– Ви тільки не хвилюйтесь, – заспокоїв її Ігор. – Я знайшов цей лист у книжках мого діда. Мені просто цікава його історія. Діда не стало, і вже ніхто й нічого мені не може розповісти.
– Петра не стало? – голос старенької затремтів, і вона витерла непрохану сльозу. – А втім, так, звісно, вік уже, а він мені молодим здавався. Ой, що ж ви тут стоїте, проходьте на вулицю, зараз я вам чайку зроблю.
Поки молоді пили чай, Зінаїда Іванівна уважно дивилася на Ігоря й посміхалася.
– Значить ось ти який – племінник мого Сашка. Добре, що ти без зла в серці до мене приїхав, а я справді винна перед твоєю бабусею, але хто б встояв перед красою Петра? Я не встояла. Знала, що він одружений і синочок у нього маленький є, але не встояла…
Познайомилися ми на пляжі, подружилися, курортний роман закрутився.
Він поїхав, залишив адресу свого друга, куди я й писала.
Зрозуміла, що вагітна, але сказала про це Петру вже тільки коли народила Сашка.
Мене осуджували, але мати сина від вродливого чоловіка мені дуже хотілося.
І Сашко схожий на батька, такий самий гарний, нещодавно його ювілей відсвяткували.
Сім’я, діти, як у всіх, далеко живуть, скоро обіцяли приїхати…
– А дід як відреагував на Сашка?
– Спочатку метався, писав, дзвонив, телеграми надсилав.
Але я сказала – не треба нічого, фото тобі надішлю, щоб синочка побачив і досить. Не змогла стати розлучницею, хоч і закохана була по вуха в Петра.
Син знає історію свого походження, але його виховував вітчим, Сашко саме його вважає батьком…
…Незрозуміло чому, але Зінаїді Іванівні стало навіть шкода якось.
Поговорили ще трохи й попрощалися. Вже дорогою назад Софія з Ігорем пообіцяли один одному ніколи цю таємницю не розкривати бабусі.
Вона щиро вважає, що її Петрик ніколи їй не зраджував, тож нехай для неї він залишиться вірним чоловіком у її світлих спогадах…
