Лариса Андріївна задумавшись, сиділа на автобусній зупинці.
Раптом до неї підбіг якийсь чоловік.
– Жіночко, ви не знаєте, автобус уже пішов? – запитав він.
Чоловік був такий, добре за п’ятдесят, у куртці і спортивних штанах, на плечі пошарпана сумка.
Обличчя просте, з вусами.
Лариса Андріївна вуса завжди терпіти не могла, тож відвернулася, не відповівши.
– Жіночко, вам що, важко сказати? – не вгавав незнайомець. – Автобус останній пішов, чи ні? Ви ж автобус чекаєте?
Чоловік віддихався і поставив важку сумку на лавку поруч із Ларисою Андріївною.
– Нічого і нікого я не чекаю, – роздратовано відповіла вона.
Потім подумала, що година пізня, хто знає, що це за мужик, і відповіла мʼякіше:
– Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, я не звернула уваги…
– Ну все! – мужик сів на лавку так різко, що Лариса Андріївна подумала, що вона зараз розвалиться і скочила з неї.
– А ви теж спізнилися? – не заспокоювався мужик.
– От же ж причепився! – подумала жінка.
Лариса Андріївна обсмикнула плащ і вирішила йти додому – пізно вже.
Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому.
Стало якось душно й самотньо, ніколи з нею такого раніше не було…
…Все життя Лариса Андріївна прожила сама і була дуже щаслива.
Подруги заміж повиходили, дітей понароджували, а їй зовсім цього не хотілося.
Як згадає – мати в селі жила. Народжувала, одного за одним. Троє дітей по родичах жили, по дідусях бабусях вічно.
А Лариса була найстарша, то до міста поїхала.
Закінчила училище, вивчилася на бухгалтерку і все життя пропрацювала по професії у великому ресторані!
Лариса спочатку була простою бухгалтеркою, а потім головбухом до самої пенсії.
Весілля, ювілеї – в ресторані нудно їй ніколи не було.
Оклад хороший, смачна їжа, квартиру купила, на відпочинок їздила й іншого життя Лариса Андріївна не хотіла.
А рік тому новий власник ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи і його багато чого не влаштовує.
І її відправили на пенсію, хоча сама Лариса Андріївна поки що навіть і не збиралася йти на заслужений відпочинок.
Спершу вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують – їй не подобається, а те, що подобається – там молоді потрібні.
Махнула рукою, та й добре, подушка в неї є грошова, невелика, але вистачить.
І пішла на пенсію не озираючись – у найвільніше плавання в своєму житті…
Спочатку все було просто чудово, вона жила без жодних планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії і ходила гуляти у парк.
Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавку біля автобусної зупинки…
Машини їхали, гули, миготіли, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, наче її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має жодного значення!
І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!
І тут раптом цей чоловік!
…– А що, вам теж ночувати ніде, га, жіночко? – продовжував говорити він. – Я якось тут до ранку на лавці так і ночував, вранці поїхав.
Я за містом живу, ось зміну відпрацював – спізнився, тоді ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене бутерброди є з ковбасою, ви цей… Пані, сідайте, не бійтеся.
Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаска домашня, а я зараз термос дістану і ми чайку гаряченького поп’ємо, з цукром, зігріємось…
Чоловік ні з того ні з сього перейшов на «ти» і поклав бутерброд в руку Ларисі Андріївні.
Жінка застигла від несподіванки, не розуміючи, що відбувається.
Вона вже хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що дуже хоче їсти!
Вона ж не вечеряла, та й в обід майже не їла.
І жінка відкусила шматочок…
– А смачно ж як! – подумала Лариса.
Вона давно не купувала ковбасу – тільки корисне їсти намагалася. А тут хліб ароматний, а ковбаска, м-м-м!
Чоловік весело засміявся:
– Ну що, смачно, га?! Тримай, ось я чаю налив, дивися гарячий. Тебе як звуть хоч?
– Лариса Андріївна, – з повним ротом відповіла жінка, і мужик радісно кивнув.
– Лариса значить! А я дядько Дмитро, ой, тобто я – Дмитро Іванович.
Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер охоронцем добу через три. І нічого, нормально, мати правда в мене слаба, старенька стала, от на ліки їй і працюю, може, поживе ще…
А родина була, і сплила… Син виріс, дружина пішла до іншого, коротше – живу та й живу!
Чоловік зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.
– А тобі, Ларисо, далеко додому? – запитав Дмитро. – Хочеш тобі на таксі дам грошей? Мені вже дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів нема, а подвійний тариф надто дорого. А тобі вистачить.
Чоловік дивився на неї і посміхався. І Лариса раптом згадала, що в школі у неї був друг, Миколка.
Вона завжди хотіла їсти, а він приносив до школи бутерброди, і годував її.
І так само дивився, як цей мужик, по-доброму, трохи підсміюючись.
Вона зараз себе раптом молодою дівчинкою відчула, ніби і не було цього життя, не було ресторану, і це не її відправили на пенсію…
Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала таке, що сама від себе навіть не очікувала!
– Ходімо до мене, дядьку Дмитро, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій дім, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і ходімо, тільки поводься скромно!
Чоловік оторопів, здивовано на неї подивився, потім на будинок за спиною, потім знову на Ларису Андріївну.
– А чого ти тоді тут сиділа? Чого чекала?
– Нічого я не чекала, нема чого чекати більше, ти йдеш, чи ні? – Лариса Андріївна обернулася і попрямувала до будинку.
Дмитро Іванович заметушився, потім узяв сумку.
– А як же ж? Та незручно! Та я… Та ти не подумай, я на підлозі, у куточку, а вранці одразу поїду. Спасибі, а то холодно…
Дмитро Іванович ішов за Ларисою, здивовано хитаючи головою.
…Вранці Лариса прокинулася від дивного стукоту. Вона вийшла з кімнати.
Дмитро вже встав, він спав на кухонному дивані, і тепер щось лагодив у туалеті.
– У тебе, Ларисо, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? – він випростався і посміхнувся, а вона здивувалася.
Стоїть перед нею чужий мужик у майці, волосся сиве наполовину, вологе – видно тільки вмився.
А їй радісно й тепло на душі, незрозуміло від чого.
– Ну що, ходімо снідати, дядько Дмитро. І справді заслужив. Яєчню з помідорами будеш?
Лариса посміхнулася.
– У мене між іншим пралка теж погано працює, підтікає. І ще…
…Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до своєї робочої зміни. Подзвонив матері, у тієї все гаразд виявилося, от і залишився.
Живуть вони тепер удвох. Дмитро Іванович на роботу ходить, добу через три. А Лариса чекає на чоловіка і готує йому різні ресторанні страви.
– Ларисочко, я ж зрозумів, це ти мене чекала, адже я не випадково спізнився, оце доля! – казав Дмитро. – Вибач, ти була така самотня, я не зміг тебе залишити одну. Все життя прожив, а не знав, що так кохати зможу! Ну треба ж, як мені пощастило!
До матері його вони часто їздять. Їй хоч і під вісімдесят, а вона ще спритна, жвава.
Лариса перед нею себе зовсім дівчиною відчуває.
А за сина, як рада Марія Петрівна!
Нарешті й у її Дмитра є щастя, є заради кого жити…
