Історії жінок

Ліда йшла зі своєю собачкою на зупинку автобуса. Жінка якраз вийшла на пенсію. Вона вирішила щодня гуляти зі своєю улюбленицею на свіжому повітрі. Жила Ліда недалеко від лісу, майже на краю невеликого містечка. Вона сідала в автобус і через три хвилини вже виходила на кінцевій. Вуличка була майже селом. Приватні будинки, кінець асфальту, садки з квітами й лавки біля хвірток. Краса! Якраз біля самої зупинки стояла стара маленька хатина. Зелена фарба вже лущилася, садок весь заріс травою, на вікнах біліли фіранки… Ліда придивилася до вікна й помітила дещо дивне

Ліда йшла зі своєю собачкою на зупинку автобуса. Тепер вона вийшла на пенсію і вирішила щодня робити тривалі прогулянки зі своєю пухнастою улюбленицею.

Жила Ліда за три зупинки від ліску, майже на краю невеликого містечка. Вона сідала з собачкою в автобус і за три хвилини вже виходила на кінцевій.

Вуличка була майже селом. Приватні будинки, кінець асфальту, садки з квітами й лавки біля хвірток. Краса!

Якраз біля самої зупинки стояв старий маленький будиночок. Зелена фарба лущилася, садок заріс травою, на вікнах біліли фіранки.

І тут Ліда помітила дещо дивне.

Раптом одна фіранка заворушилася, і у вікні з’явилася якась бабуся в білій хустці.

Жінка дивилася на автобус, що вже наблизився, видно було, що вона по старості не часто виходила з хати.

Ліда чомусь кивнула їй, і старенька почала уважно вдивлятися в обличчя Ліди, мабуть, намагаючись згадати, чи не знайома з нею вітається.

Ліда пішла в ліс і вдосталь нагулялася. Коли вона прийшла на автобус, то знову глянула на вікна бабусі. Та ніби й не відходила нікуди. Їхні погляди зустрілися. Ліда підійшла до вікна і дала старенькій букетик із гілочок із ягодами суниці.

Бабуся посміхнулася і через відкриту кватирку прийняла частування. Вона кивала головою і щось шепотіла, на кшталт: «Допоможи тобі Господи».

Ліда поїхала. Через день вона знову вирішила прогулятися лісом. Згадавши самотню стареньку, а Ліді здалося, що бабуся саме самотня, жінка цього разу поклала в кишеню кілька шоколадних цукерок – трюфелів.

Щойно Ліда з собачкою вийшла з автобуса, то глянула на знайоме вікно. Бабуся, як портрет у білій рамці, сиділа і дивилася на автобус. Мабуть, так старенька розважалася: дивилася на людей, що виходили.

Ліда сміливо пройшла до віконця, старенька одразу впізнала свою нову знайому і знову прийняла подарунок, уже посміхаючись і дякуючи. На цей раз вона голосно запитала:

– Дочко, як тебе звуть? Ти чия?

– Я з Зеленої вулиці. Ліда мене звуть. Ось на пенсію вийшла і тепер часто тут по лісі нашому гуляю. А вас як звуть?

– Називай бабою Тонею…

– Ні, по-батькові краще, – попросила Ліда.

– Ну, тоді Антоніна Василівна. Дякую тобі за частування. Добра ти… – старенька знову кивнула.

Цукерки в блискучих обгортках лежали на вузькому підвіконні і світилися на сонці, як ялинкові іграшки.

Після лісу Ліда вже не бачила Антоніну Василівну. Але наступного дня, коли вона знову приїхала на кінцеву зупинку, бабуся сиділа на лавці. Ліда приїжджала в той самий час, і старенька запам’ятала цю годину.

Цього разу у бабусі були подарунки у відповідь. Вона тримала в целофановому пакетику два теплі млинці.

– Візьми, люба, по лісі погуляєш, зголоднієш і поїси. Вони з сиром. Сама напекла, – старенька була дуже задоволена, що Ліда взяла частування і обійняла її.

Так почалася така дивна дружба різних за віком людей. Тепер Ліда приїжджала і сідала на лавку до своєї бабусі-подружки. Вони розмовляли. Ліда дізналася, що дочка баби Тоні живе в іншому місті. Приїжджає не часто. Але майже щодня дзвонить.

Раніше баба Тоня працювала на фермі. А пішла трудитися перед самою пенсією в лікарню на кухню.

Багато років живе одна, після того, як не стало її чоловіка, і ось тепер, коли вже вісімдесят років із хвостиком, немає сил не тільки садок квітами засаджувати, а й на городі щось садити.

Ліда сказала:

– А я все життя мріяла про будинок, але не вдалося. Працювала у відділі кадрів, виховувала сина, не було можливості будинок купити. А на дачу їздити – машини не було.

Баба Тоня запросила Ліду подивитися на її дерева. Вони пройшли через вузький дворик у другу хвіртку і Ліда посміхнулася. На п’ятьох яблунях зріли яблука, кущі теж наливали свої ягоди. На місці колишніх численних грядок зеленіла трава.

– Ох, мені б стільки землі, я вже б попоралася! – не втрималася Ліда.

– А ти бери скільки зможеш, обробляй, саджай! В мене сил немає… Сусідам пропонувала, то в них свої сади-городи. Вода є, – запропонувала раптом баба Тоня.

– Невже можна?! – зраділа Ліда. – Мені ж теж багато не треба, і я з вами поділюся. Якщо дозволяєте, то я завтра і прийду.

Тепер Ліда зранку приходила на роботу до своєї нової знайомої. Вони йшли на грядки разом. Бабуся сиділа на лавці, а Ліда потроху приводила все до ладу. Була середина червня, і Ліда наважилася посадити трохи картоплі, зелені й невелику грядку полуниці. Кущики вона взяла у сусідки баби Тоні.

У ліс Ліда ходила вже рідше, але все-таки прогулювалася заради собачки, а невдовзі пішли маслюки. Частину грибів жінка віддавала Антоніні Василівні, і та була рада. Вона йшла смажити гриби, поки Ліда поливала город, і вони потім разом їли смажену картоплю з грибами.

– Лідочко, яка ж я щаслива, що ми зустрілися. Сам Бог надіслав мені тебе, адже я так люблю квіти, і тепер садок став, як і раніше – квітучим! – казала бабуся.

– Ні, це мені пощастило, – посміхалася Ліда. – Поки є запал і сили, я з радістю працюватиму в саду. Скоро варення наваримо, яблучне, вишневе, з аґрусу. А квіти і для мене – пісня душі.

Ліда допомагала Антоніні Василівні і з прибиранням будинку раз на тиждень, і приносила продукти за списком з магазину. Бабуся звикла і до Ліди, і до її собачки. Та влаштувалася на подвірʼї, де ховалася від сонця й дощу під ґаночком. Тільки бабусина кішка тікала в садок, побачивши собаку, бо туди їй був заборонений вхід.

Якось Антоніна Василівна занедужала. Тиск підскочив. Довелося навіть викликати лікаря додому. Ліда сходила в аптеку і залишилася на ніч зі своєю підопічною. Так було бабі Тоні спокійніше.

– Лідочко, дякую тобі велике. Навіть не знаю, як би я без тебе це все подужала. Тепер мені легше і від ліків, і від того, що ти була поряд, – дякувала Антоніна Василівна.

– До доньки не хочете їхати? – запитала її Ліда.

– Туди не можна. У нас із зятем негаразди. Та й не потрібна я там… І не поїду, навіть якби й кликали мене. Тут, у своєму будинку доживатиму. А до тебе в мене таке прохання: не залишай мене. Я тобі й дім підпишу. Він у мене не дуже багатий. А мені потрібен спокій, щоб доживати під опікою такої доброї душі як ти. Дочці будинок не потрібен, вони живуть у повному достатку…

Ліда подумала і сказала:

– Спочатку ви з дочкою це питання обговоріть. Якщо вона погодиться, то я не проти. Ніколи б не подумала, що буду комусь так потрібна. І не стала б ні за ким доглядати, але бачу, що характер у вас добрий і ми ладнаємо, як рідні…

Через кілька днів Антоніна Василівна сказала, що незабаром приїде її дочка і питання про успадкування будинку вони залагодять. І справді, через тиждень приїхала дочка Антоніни Василівни на дорогій машині, разом із онуком.

Вони познайомилися з Лідою, поговорили разом і оформили договір у юриста. Після цього стосунки у Ліди й Антоніни Василівни стали ще теплішими, вони раділи спілкуванню. У садку красувалися квіти, лавка була пофарбована. У хорошу погоду жінки частіше були в садку, а якщо йшов дощ, то відпочивали чи дивилися телевізор.

Донька приїжджала до матері і бачила, що Антоніна Василівна доглянута, чистенька, задоволена, а Ліда розвела в саду багато ягід, вирощує в теплиці томати й огірки, яких їм з лишком вистачає на двох на всю зиму…

…Так прожили разом жінки шість років.

Пішла баба Тоня уві сні.

І Ліда, і дочка старенької молилися Господу, що та пішла легко.

Ліді дістався будиночок і садок на згадку про таку пізню, випадкову дружбу двох жінок…

Вам також має сподобатись...

Ірина Петрівна жила з чоловіком в селі. Її єдина донька Людмила вийшла заміж у місті. Того дня Ірина Петрівна прокинулась рано. – Треба було б води піти набрати, – подумала жінка. Ірина Петрівна взяла відра і попрямувала до колонки. Раптом вона почула, що біля її воріт зупинилася якась машина. Ірина Петрівна поставила відра й поволі пішла до хвіртки. За мить вона відчинилася і на подвірʼя зайшли якісь троє… Ірина Петрівна придивилась до гостей і очам своїм не повірила

Олена зі своїми колегами, Жанною Андріївною та Марічкою, були на роботі. Настав час пообідати. Жінки нагріли в мікрохвильовці свої обіди, які принесли з дому. Вони нарізали огірочки й помідорчики, розклали їх на тарілці, і вже хотіли було зачинятися, як раптом у двері їх кабінету хтось постукав, але не зайшов. Жінки здивовано перезирнулися. Постукали ще раз. Ніхто знову так і не заходив… – І хто ж це, цікаво, у нас такий несміливий?! – нарешті не витримала Олена. Вона рішуче встала з-за столу і пішла відкривати. Олена прочинила двері й застигла від несподіванки

Ніна з Павлом вирішили одружитися. Весілля було в самому розпалі. Наречений кудись вийшов, а Ніна, користуючись його відсутністю, вирішила піти підправити собі макіяж. Дівчина зайшла в туалет і зрозуміла, що вона там не одна. З однієї кабінки чулися якісь звуки… Ніна напудрила носик, підфарбувала губи і вже хотіла було виходити, як раптом з кабінки вийшла її подруга Аліна. Вона почервоніла, а її довге волосся трохи розтріпалося і сплуталося… Побачивши Ніну, Аліна чомусь застигла. Ніна глянула хто вийшов слідом за подругою й очам своїм не повірила

Лариса поїхала знайомитися з батьками свого коханого Ігоря. Батьки прийняли її прекрасно. Його мама сказала, як і думала дівчина, що вони давно про неї знають та схвалюють вибір сина. У середу закохані подали заяву, а в п’ятницю в Лариси був день народження. Вона вирішила пригостити колежанок на роботі. В обід Лариса накрила стіл. Подруга Ліза подарувала кухонний набір – фартух із рукавичкою, як майбутній господині. А ось колежанка Альбіна дала їй якусь оксамитову коробочку. – Вітаю з днем ​​народження, – сказала вона. – Будь щаслива. Лариса відкрила коробочку й ахнула від несподіванки