Марія прийшла з роботи втомлена. Вона зняла туфлі, сіла у крісло і заплющила очі.
-Ну й день сьогодні важкий, – подумала вона.
Раптом задзвонив телефон. Вона повільно і неохоче встала з крісла, дістала телефон із сумки і глянула на екран.
Дзвонив її старший брат. Марія не дуже любила спілкуватися з ним. Завжди було відчуття, що вона йому щось винна. Хоча нічого в нього не брала…
Просто йому не давало спокою те, що вона живе у Києві, у квартирі її батька.
Батьки в них різні, і Степану з батьком не пощастило.
Мама, щоб хоч трохи компенсувати “нещасну” долю Степана, свій будинок оформила на нього.
І досі допомагає тільки його сім’ї. Тому що Марії і так, бачте, пощастило.
Марія дуже й не сперечається. Їй справді пощастило більше…
-Марійко, привіт! – почав швидко говорити Степан. – Тут Світланка інститут закінчила, хоче в Київ перебратися! Нехай у тебе поки що поживе!
Марія застигла від обурення з телефоном в руках. Як це не «можна», чи “будь ласка”, а «нехай”?!
Але суперечити “обділеному” братові було собі дорожче.
-Ну, нехай поки поживе, – втомлено відповіла йому Марія.
-Що означає “ну нехай”? – роздратовано запитав Степан. – Ти що, не рада бачити племінницю?
Марія зітхнула і подумала:
-Починається…
З ним взагалі важко було розмовляти – то тон не той, то не ті слова.
-Рада, просто втомилася. Я щойно з роботи прийшла…
Степан ще хвилин п’ятнадцять почитав їй нотації, що втомлюватися нема через що, бо вона, як сир у маслі катається – і грошей у неї багато, і роботи в неї мало, і про сім’ю вона не дбає.
І зрозуміло, що вона знову йому винна…
Через тиждень приїхала Світлана і Марія заселила її в кімнаті своєї дочки.
Дочка вийшла заміж і жила з чоловіком у іншому місті, тому кімната на даний момент була порожня.
Марія дбала про племінницю – допомогла влаштуватися на роботу, давала гроші на одяг, стежила, щоб вона вчасно поїла і “вигулювала” її по культурних місцях столиці.
Жили вони дружньо. До того моменту, поки Світлана не стала зустрічатися з хлопцем і приводити його додому.
Марію таке не дуже влаштовувало і вона вирішила поговорити із племінницею.
-Світланочко, не варто приводити свого хлопця щодня додому.
Я приходжу з роботи втомлена, мені хочеться прийняти душ і відпочити без сторонніх в квартирі. Я розумію, тобі приємно проводити з ним час, але мені не дуже хочеться проводити кожен вечір з чужою людиною у квартирі.
-Ну, ми ж вам не заважаємо, ми у своїй кімнаті, – намагалася вмовити її Світлана. – Ну, тітко Марія, ну будь ласка!
-Світланочко, а чому Володя тебе нікуди не запрошує? – запитала Марія. – Він прийшов, посидів у гостях і пішов. А кіно, театри, музеї?
-Йому це нецікаво, він домашній, – з гордістю сказала Світлана.
-Ой, ну ти й наївна! – похитала головою Марія. – Та не домашній він, а просто заощаджує на тобі. Ну, гаразд у кіно тебе не водить, але ж від нього ні подарунка, ні квіточки… Хоч би шоколадку приніс, коли приходить. Ну, навіщо тобі такий? Адже він потім на тобі ж і заощаджуватиме.
-Тітко Марія, та в нього грошей мало, він, як і я, тільки недавно в Київ приїхав, ще сам на ноги не став. А ви спеціально про нього погане кажете, щоб я його не приводила! – сказала Світлана.
-А ти його і так більше приводити не будеш! – суворо відповіла Марія. – Я тобі доступно сказала, що після роботи хочу відпочивати і не хочу бачити у своїй квартирі чужих мужиків.
-Ви ж бачите, що він у гості ввечері приходить, – задерикувато відповіла їй Світлана. – Могли б і погуляти десь годинку, якщо не хочете його бачити у квартирі.
-Щооо? – застигла від такої заяви Марія. – Дитинко, ти нічого не переплутала? Ти взагалі-то в моїй квартирі живеш! І житимеш за моїми правилами. І характер будеш своєму батькові показувати, інакше поїдеш назад!
Марія дивилася на Світлану – дуже вже вона нагадувала її брата Степана: всі навкруги йому винні.
Марія могла б роздратуватися і виставити її з квартири, але їй щиро було шкода племінницю. І дуже їй хотілося, щоб Світлана інакше ставилася до життя, аніж її батько.
А Світлана проплакала весь вечір, їй здавалося, що тітка спеціально все це робить, щоб забрати її щастя.
Але її “щастя” поїхало саме, коли дізналося, що Світланочка зовсім не має грошей, а квартира ця в спадщину їй не дістанеться.
Тільки через деякий час, коли образа на всіх минула, Світлана зрозуміла, що тітка Марія бажає їй добра.
І живе тітка Марія не як сир у маслі, а зі своїми проблемами, на які вона нікому не нарікає…
