Дзвінок старшої сестри Ліди був несподіванкою. Микола давно з нею посварився. Це відбувалося регулярно. Місяць спілкується, а потім на порожньому місці може виникнути сварка. Одне не те слово сказане на її адресу або відмова в чомусь рік мовчання. Ну, майже рік. Зараз минуло зовсім мало часу. Якщо розібратися, то це Микола має ображатись. Адже вона в пориві емоцій говорила дуже багато поганого про сім’ю Миколи. Вибачень ніколи не було.
– Що нам ділити? Ми брат та сестра, – завжди були її перші слова при примиренні. Ось і зараз вона почала з них.
Поговорили ні про що, але Микола вирішив, що скоро буде продовження. Адже Ліда ніколи б не стала так рано дзвонити. Вона завжди витримувала близько року. А тут минуло лише три місяці.
– Яна, Ліда дзвонила. Напевно, знову до нас свою дочку з дітьми хоче в гості відправити.
– Вона тобі це вже сказала?
– Ні. Поки що нічого, але підозріло все це.
Відпустка, яку у них провела Настя – племінниця Миколи, була незабутньою. Три тижні з двома гіперактивними дітьми восьми та чотирьох років. Підсумки відпустки були не втішні. Схвильований кіт і той не вірив у спокій після їхнього від’їзду. Ховатися від усіх він перестав лише через місяць, але дзвінки у двері його лякали. Молодого папугу, якого не чіпав навіть кіт, випустили з балкона погуляти. Звичайно, він не повернувся. Син Миколи та Яни дуже переживав з цього приводу.
Крім тваринок, були й інші люди кого зачепив візит рідні. З балкона була скинута повітряна кулька з водою. Бабусі, що сиділи на лавці, з вигуками розбіглися. Вибачатися і виправдовуватись перед ними довелося Яні, а ще купити пакет цукерок та тортик. Микола влаштував племінниці рознос, вона зібралася і поїхала раніше на тиждень. Тут же зателефонувала Ліда, сварилася і образилася цілий рік.
Змальовані шпалери довелося переклеювати, зламані квіти виходжувати, велику вазу просто викинути. Добре, що вони здогадалися вчасно сховати ноутбук. Але за те, що не дали дітям пограти, Ліда щоразу нагадувала Миколі і звинувачувала його в жадібності.
– Я більше не хочу таких гостей. Просто їй треба відмовити.
– Ще не відомо, що буде цього разу. Ми їх п’ять років не бачили, я маю на увазі племінницю та її дітей.
– Ще б стільки не бачити.
– Рідню не обирають.
– Так.
***
Ліда зателефонувала за тиждень. Микола одразу включив на гучний зв’язок. Секретів у сім’ї ніколи не було.
– Миколо. Ти мій молодший брат. У мене більше нікого немає і можу звернутися тільки до тебе. Ти ж знаєш, що твоя племінниця розлучилася. Їй дуже важко у селі, вона завжди мріяла жити у місті, а поряд із родичами краще, ніж одній. Адже завжди можна звернутися по допомогу. Правильно?
– Правильно.
Микола та Яна переглянулися, було зовсім незрозуміло куди хилить Ліда. Хоче влаштувати доньку в місті? Але як? Знімати квартиру? Але молодій жінці потрібна робота, а в неї навіть освіти немає. А жити на що із двома дітьми.
– Та й дітям краще навчатись у місті. Старшому вже вступати треба. Він у коледж хоче. До десятого класу не піде. Виросли дітки.
Микола та Яна знову переглянулися. Час йде. Свої діти ростуть швидко, а чужі, здається, ще швидше. Значить їм сімнадцять та тринадцять.
– Ну, чого ти мовчиш?
‐ А що казати, я тебе слухаю. Я зрозумів, що Настя хоче переїхати. Зніматиме квартиру?
– Ні. Адже у Яни матері не стало, квартира залишилася їй. Це ж логічно. Хоч і маленька, та їм вистачить.
– Логічно, але спадщина ще не оформлена. І кому їм?
– Яка різниця, адже квартира є. Вони самі там наведуть порядок.
– Який порядок? Навіщо?
– Ти маєш допомогти Насті. У дівчинки чоловіка немає. Пусти її до тієї квартири.
– Квартира Яни. А по-друге наш син одружується, і вони житимуть там.
– Коли він ще одружиться, та й у вас багато місця, молоді нехай у вас поживуть.
– Ні. Вони вже там ремонт збиралися робити. І квартиру ми на сина оформимо.
– Ах, ось як ви! – виклик було закінчено, Ліда образилася.
Не минуло й тижня, як Ліда зателефонувала знову. Микола був на роботі та скинув виклик. Потім ще, ще й ще.
Увечері він заїхав за Яною на роботу, потім вони разом закупилися на вихідні та попрямували додому. Син поїхав на турбазу зі своєю дівчиною та друзями.
– Дядько Микола, де ви ходите? Ми вже втомились чекати. – у під’їзді біля дверей стояла Настя та два її сини.
– А ми на вас не чекали.
– Але ж мама вас попереджала.
– Ніхто не попереджав.
– Вона дзвонила, а ви слухавку не підняли. А нас треба було ще зустріти. У нас багато речей, ледве дотягли.
– Треба було таксі викликати.
– Це дорого.
Довелося усі вихідні проводити з гостями. Вони сподівалися, що залишаться у родичів жити. Настя навіть розпочала пошук школи для молодшого.
– Яка школа, Настя. Середина навчального року. Хіба ви не на канікули?
– Звичайно, ні. Мама тобі пояснювала. Так що вибирай, чи з вами, чи у тій квартирі.
– А чи не забагато ви із мамою хочете?
– Ні. Це вам забагато дві квартири мати.
– У твоєї матері два будинки в селі. Нехай один продасть і допоможе тобі. До того ж не прибіднюйся, ти отримуєш добрі аліменти.
– А ти звідки це можеш знати?
– Про будинок? Так це ж і так відомо. Ви ж його дачникам здаєте. Наші знайомі у вас його знімали. Тільки більше не поїдуть, дуже дорого. Ви відпочивайте, а потім додому. І заспокой своїх дітей. Вони знову сваряться. Начебто вже не маленькі.
З кімнати лунали вигуки молодшого, потім щось упало, настала тиша. Яна не витримала і пішла туди. Слідом Микола, а потім Настя. На підлозі лежав новий ноутбук. До цього він чекав свого часу на самому верху стіни. Яна та Микола його купили молодшому синові у подарунок на день народження. Гарний і дорогий. Але вже зіпсований.
– Ми просто хотіли подивитися.
– Ну подивіться, а мама ваша нехай на чек дивиться і купить зараз же такий.
З’ясувалося, що ноутбук вони якимось чином дістали, але поділити не могли.
– Ви що, смієтеся. У мене таких грошей ніколи не було. Це діти!
– Купуй, зіпсували твої діти. Це не гарантійний випадок.
– Доведіть. Він, може, сам упав.
– Збирай речі та на вокзал. До поїзда п’ять годин. Там і відпочиньте. А ви, молоді люди, чекайте на вулиці. Швидко одяглися та гуляти.
– Я мамі подзвоню!
– Не питання, дзвони.
Микола розійшовся не на жарт. Сам став кидати їхні речі у валізи. Яна намагалася його трохи заспокоїти, але його вже не зупинити. Як тільки він зачинив за Настею двері, одразу зателефонував Ліді.
Сестра виправдовувалася, але мала одну відповідь – вони ж діти.
Ось і не чекали на гостей, от і діти підросли. А ще й пожити хотіли в них. Важко уявити, щоб могло бути.
Ноутбук своєму сину довелося купувати знову. Добре, що старший допоміг, він вже працює.
