– Ти знаєш, а я ж сама сільська, – зізналася Надя. – Так-так, народилася в селі, прямо вдома, у кімнаті, уявляєш? Швидка не встигла вчасно приїхати, а я вже з’явилася. Ми жили в селі з батьками, але я майже нічого не пам’ятаю про життя там. Тільки дуже невиразно. Мені років з п’ять було, коли ми поїхали. Пам’ятаю тільки, як їхали, як речі збирали. Пам’ятаю сусідку тітку Катю, подругу мами, повненька така жінка…
Славко слухав Надію й посміхався. Ця сучасна дівчина зовсім не гармоніювала з селом – розумна, освічена, заповзятлива.
Славко здавалося, що такі дівчата бувають тільки міськими. Щиро кажучи, він і сам не знав, які бувають дівчата в селі, просто зайшла розмова на цю тему.
Лежали вони зараз на траві на природі із соломинками в зубах, насолоджуються сонечком та гладдю озера, от і розговорилися…
– А чому ви звідти поїхали? – запитав Славко. – До міста потягнуло батьків?
– Не знаю. Мама не любить про це розповідати. Сказала лише те, що люди там складні, не хотілося поміж них жити.
– А далеко це село звідси?
– Десь 80 кілометрів.
– Не хочеш з’їздити, подивитися на свою батьківщину?
– Я вже думала про це, маму просила, але вона відмовляється.
– А якщо з татом?
– Його у мене не стало, – похмуро відповіла Надя. – Працював на будівництві, щось там сталося і не стало його… Я теж погано батька пам’ятаю, маленька була.
– Зрозуміло, сумно це все. А мене потягло б у ті місця, звідки я родом. Але я народився у нашому місті, тут і живу. А хочеш, ми разом поїдемо? Права в мене є, машину в батька візьму, він дозволить.
Славко з Надею тільки почали зустрічатися, тому потроху пізнавали один одного. Вони ще молоді, за двадцять тільки, навчаються разом в університеті.
Наді сподобалася ця ідея з’їздити в село і в неділю вони туди вирушили. Надя нічого не сказала матері, та й сама мама поїхала тим часом у відпустку, тому навіть попереджати її не довелося.
Приїхали вони в село. Надя намагалася щось згадати, але навіть свою хату не могла знайти…
– Вибачте, а ви не пам’ятаєте, де жила родина Пантелюків? Давно вже жила тут, – запитувала Надя у перехожих.
Хтось знизував плечима, хтось цікавився:
– А ви хто їм будете?
– Я – Надія, я тут народилася, але в якому будинку – не пам’ятаю.
Усі проходили повз, права була мама – недружній тут люд. Хотілося виїхати, але тут підійшла до машини якась повна жінка. Вона здивовано подивилася на дівчину і вигукнула:
– Надю, ти чи що?! Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Сонечко ти моє, проходь до мене в будинок зі своїм чоловіком!
Славко й Надія зайшли у простору та прохолодну кімнату. Надія ще трохи здивувалася, що тітка Катя так швидко її впізнала, вона ж тоді була зовсім крихіткою.
– Та ось він – будинок, в якому ти народилася, – вказала тітка Катя на сусідський будинок. – Щоправда, його майже не впізнати, нові господарі його переробили. Надовго до нас приїхали? Чай будете?
– Та ні, ми тільки будинок подивитися, та по вулицях поїздити, може згадаю з дитинства що-небудь.
– Та що згадувати – багато що вже перероблено…
Попрощавшись із тіткою Катею, молоді вийшли за хвіртку, але тут їх зустріла якась дивна жінка похилого віку.
Вона якось неприємно заговорила у бік Наді:
– Ти що, Надька? Живеш, усміхаєшся, цвітеш, добре тобі? Не те, що моєму хлопчику Віті в холодній землі! І все через тебе і твою матір-гульвісу! Щоб вам все повернулося!
Надя застигла від несподіванки, але тут підбігла тітка Катя і почала галасувати:
– Раєчко, іди, будь ласка, це не Надя, обізвалася ти! Це моя племінниця. Ходімо назад до хати.
У хаті тітка Катя довго мовчала, не знаючи, що сказати. А потім все ж таки набралася сміливості:
– Ти, Надю, ще зовсім мала була, нічого не пам’ятаєш. Щось близько чотирьох років було тобі, а може й менше.
Ви з мамою тоді на наше озеро пішли купатися, там усе село відпочиває. Мама втомлена, після роботи, лягла на траву і задрімала. Діти хлюпалися біля бережка, а ти підійшла до краю містка і… У воду пішла.
Віктор, син Раї, тоді ще підлітком був, щупленький такий, стрибнув по тебе, а озеро глибоке… Тебе він зміг дістати, а сам…
Загалом не стало його… Поховала Рая Вітю…
Твої батьки їй все оплатили, але Рая стала сама не своя, та й майже все село на її бік стало.
Пішли плітки, мовляв, мама твоя весела тоді була, не добудитися її було, хоч усі чудово знали, що вона не гульбанила.
Раю всі шкодували, а на твоїх батьків скоса дивилися, ось вони й мусили продати будинок і поїхати.
– А чому ж мама мені не розповіла все це?
– Тебе тоді по лікарях возили, там і сказали – не псуйте життя дитині, їдьте з села і забудьте про цей випадок як поганий сон! Все одно вам у селі жити ніхто не дасть, а дівчинка росте.
Рая ходила, сварилася, всякі прокляття казала. Не знаю, як там прокляття працюють, але невдовзі твого батька не стало на будівництві у місті. Не вірю я в жодне чаклунство, розумію, що це просто нещасний випадок…
Всі помовчали. Було сумно і якось важко на душі.
– Тітко Катю, а можна до Віктора на могилку з’їздити, все ж таки він мене врятував?
Тітка Катя глянула у вікно, підійшла до хвіртки і сказала:
– Давайте в машину, поки вулиця порожня…
…Могилка була доглянута, стоїть пам’ятник, з якого дивиться і посміхається щупленький підліток. Вік – 12 років.
– Мама твоя раз на рік приїжджає сюди, плаче і дякує йому, прощення у нього просить. Ми з нею разом ходимо, я стежу, щоб ніхто не бачив. Тому я тебе одразу і впізнала – мама фотографії твої показує на телефоні…
…Ну що ж, поклали квіти, настав час їхати. Назад їхали мовчки, кожен думав про своє.
А потім мати приїхала з відпустки. Який сенс від неї було приховувати, що Надя їздила в село? Згадуючи минуле, мама розплакалася:
– Так, таке ось лихо сталася! Я забрала тебе з садка після роботи, а ти все плачеш і просиш сходити покупатися. І як тільки мене розморило, я навіть не пам’ятаю… Жарко того вечора було, і я втомлена. Як я себе картала після цього, і твій батько переживав, не передати словами… Але так сталося, вже нічого не зміниш…
– Мамо, давай тільки домовимося, що ти тепер їздитимеш зі мною до Віктора? Для мене це також дуже важливо…
