Життєві історії

Надія приїхали в своє рідне село. Там вона не була багато років. Дівчина навіть свою хату знайти не могла… Раптом до неї підійшла якась жінка. – Надю, ти, чи що?! – вигукнула вона. – Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Вони попили чаю, тітка Катя показала, де колишній будинок Наді, і дівчина пішла. Вона вийшла за хвіртку, але тут її зустріла якась дивна бабуся. – Ти що, Надька? – якось неприємно запитала вона. – Живеш, цвітеш, добре тобі, так? Не те, що моєму Віті! І все через тебе і твою матір! Надя застигла від несподіванки

– Ти знаєш, а я ж сама сільська, – зізналася Надя. – Так-так, народилася в селі, прямо вдома, у кімнаті, уявляєш? Швидка не встигла вчасно приїхати, а я вже з’явилася. Ми жили в селі з батьками, але я майже нічого не пам’ятаю про життя там. Тільки дуже невиразно. Мені років з п’ять було, коли ми поїхали. Пам’ятаю тільки, як їхали, як речі збирали. Пам’ятаю сусідку тітку Катю, подругу мами, повненька така жінка…

Славко слухав Надію й посміхався. Ця сучасна дівчина зовсім не гармоніювала з селом – розумна, освічена, заповзятлива.

Славко здавалося, що такі дівчата бувають тільки міськими. Щиро кажучи, він і сам не знав, які бувають дівчата в селі, просто зайшла розмова на цю тему.

Лежали вони зараз на траві на природі із соломинками в зубах, насолоджуються сонечком та гладдю озера, от і розговорилися…

– А чому ви звідти поїхали? – запитав Славко. – До міста потягнуло батьків?

– Не знаю. Мама не любить про це розповідати. Сказала лише те, що люди там складні, не хотілося поміж них жити.

– А далеко це село звідси?

– Десь 80 кілометрів.

– Не хочеш з’їздити, подивитися на свою батьківщину?

– Я вже думала про це, маму просила, але вона відмовляється.

– А якщо з татом?

– Його у мене не стало, – похмуро відповіла Надя. – Працював на будівництві, щось там сталося і не стало його… Я теж погано батька пам’ятаю, маленька була.

– Зрозуміло, сумно це все. А мене потягло б у ті місця, звідки я родом. Але я народився у нашому місті, тут і живу. А хочеш, ми разом поїдемо? Права в мене є, машину в батька візьму, він дозволить.

Славко з Надею тільки почали зустрічатися, тому потроху пізнавали один одного. Вони ще молоді, за двадцять тільки, навчаються разом в університеті.

Наді сподобалася ця ідея з’їздити в село і в неділю вони туди вирушили. Надя нічого не сказала матері, та й сама мама поїхала тим часом у відпустку, тому навіть попереджати її не довелося.

Приїхали вони в село. Надя намагалася щось згадати, але навіть свою хату не могла знайти…

– Вибачте, а ви не пам’ятаєте, де жила родина Пантелюків? Давно вже жила тут, – запитувала Надя у перехожих.

Хтось знизував плечима, хтось цікавився:

– А ви хто їм будете?

– Я – Надія, я тут народилася, але в якому будинку – не пам’ятаю.

Усі проходили повз, права була мама – недружній тут люд. Хотілося виїхати, але тут підійшла до машини якась повна жінка. Вона здивовано подивилася на дівчину і вигукнула:

– Надю, ти чи що?! Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Сонечко ти моє, проходь до мене в будинок зі своїм чоловіком!

Славко й Надія зайшли у простору та прохолодну кімнату. Надія ще трохи здивувалася, що тітка Катя так швидко її впізнала, вона ж тоді була зовсім крихіткою.

– Та ось він – будинок, в якому ти народилася, – вказала тітка Катя на сусідський будинок. – Щоправда, його майже не впізнати, нові господарі його переробили. Надовго до нас приїхали? Чай будете?

– Та ні, ми тільки будинок подивитися, та по вулицях поїздити, може згадаю з дитинства що-небудь.

– Та що згадувати – багато що вже перероблено…

Попрощавшись із тіткою Катею, молоді вийшли за хвіртку, але тут їх зустріла якась дивна жінка похилого віку.

Вона якось неприємно заговорила у бік Наді:

– Ти що, Надька? Живеш, усміхаєшся, цвітеш, добре тобі? Не те, що моєму хлопчику Віті в холодній землі! І все через тебе і твою матір-гульвісу! Щоб вам все повернулося!

Надя застигла від несподіванки, але тут підбігла тітка Катя і почала галасувати:

– Раєчко, іди, будь ласка, це не Надя, обізвалася ти! Це моя племінниця. Ходімо назад до хати.

У хаті тітка Катя довго мовчала, не знаючи, що сказати. А потім все ж таки набралася сміливості:

– Ти, Надю, ще зовсім мала була, нічого не пам’ятаєш. Щось близько чотирьох років було тобі, а може й менше.

Ви з мамою тоді на наше озеро пішли купатися, там усе село відпочиває. Мама втомлена, після роботи, лягла на траву і задрімала. Діти хлюпалися біля бережка, а ти підійшла до краю містка і… У воду пішла.

Віктор, син Раї, тоді ще підлітком був, щупленький такий, стрибнув по тебе, а озеро глибоке… Тебе він зміг дістати, а сам…

Загалом не стало його… Поховала Рая Вітю…

Твої батьки їй все оплатили, але Рая стала сама не своя, та й майже все село на її бік стало.

Пішли плітки, мовляв, мама твоя весела тоді була, не добудитися її було, хоч усі чудово знали, що вона не гульбанила.

Раю всі шкодували, а на твоїх батьків скоса дивилися, ось вони й мусили продати будинок і поїхати.

– А чому ж мама мені не розповіла все це?

– Тебе тоді по лікарях возили, там і сказали – не псуйте життя дитині, їдьте з села і забудьте про цей випадок як поганий сон! Все одно вам у селі жити ніхто не дасть, а дівчинка росте.

Рая ходила, сварилася, всякі прокляття казала. Не знаю, як там прокляття працюють, але невдовзі твого батька не стало на будівництві у місті. Не вірю я в жодне чаклунство, розумію, що це просто нещасний випадок…

Всі помовчали. Було сумно і якось важко на душі.

– Тітко Катю, а можна до Віктора на могилку з’їздити, все ж таки він мене врятував?

Тітка Катя глянула у вікно, підійшла до хвіртки і сказала:

– Давайте в машину, поки вулиця порожня…

…Могилка була доглянута, стоїть пам’ятник, з якого дивиться і посміхається щупленький підліток. Вік – 12 років.

– Мама твоя раз на рік приїжджає сюди, плаче і дякує йому, прощення у нього просить. Ми з нею разом ходимо, я стежу, щоб ніхто не бачив. Тому я тебе одразу і впізнала – мама фотографії твої показує на телефоні…

…Ну що ж, поклали квіти, настав час їхати. Назад їхали мовчки, кожен думав про своє.

А потім мати приїхала з відпустки. Який сенс від неї було приховувати, що Надя їздила в село? Згадуючи минуле, мама розплакалася:

– Так, таке ось лихо сталася! Я забрала тебе з садка після роботи, а ти все плачеш і просиш сходити покупатися. І як тільки мене розморило, я навіть не пам’ятаю… Жарко того вечора було, і я втомлена. Як я себе картала після цього, і твій батько переживав, не передати словами… Але так сталося, вже нічого не зміниш…

– Мамо, давай тільки домовимося, що ти тепер їздитимеш зі мною до Віктора? Для мене це також дуже важливо…

Вам також має сподобатись...

Ганна прийшла додому й відкрила двері своїм ключем. Жінка зайшла на кухню, озирнулася. Вечеря вже стояла на столі… – Голубців, бач ти, накрутила! – подумала Ганна про свою невістку Марину. – А я ж говорила, щоб котлеток насмажила! – Ігор голубців дуже захотів, – ніби, почувши думки своєї свекрухи, і виправдовуючись перед нею, сказала Марина. – Ну раз Ігор так захотів, то нехай вже, – пробурмотіла Ганна. – Смачні в тебе вийшли голубці, молодець! – раптом сказала Ганна до невістки, скуштувавши страву. Син Ганни Ігор аж поперхнувся від несподіванки! Він дивився на матір і не вірив своїм вухам

Віра прийшла з роботи і поспіхом відварила макарони на вечерю. Добре, що котлетки в холодильнику залишалися ще з минулої вечора. Додому повернувся чоловік. – Що на вечерю? – одразу запитав Андрій. – Макарони з котлетами, – усміхнулася Віра. – А чогось нормального немає? Ти ніби раніше за мене з роботи приходиш, – скривився він. – Коханий, я сьогодні так втомилася, – почала пояснювати Віра. – Макарони? – не дослухавши дружину сказав Андрій. – От і скажеш всім, що тебе покинув чоловік, через макарони! – Андрію, ти про що? – Віра здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Євген помив руки й сів за стіл. Тарілка борщу вже стояла перед ним. Його дружина Ірина збирала внукам продукти в пакет. Наївшись, Євген подався в кімнату. Ірина залишилася на кухні сама… Раптом з кімнати пролунав дзвінок її телефону. – Євгене, ти не чуєш, чи що?! – гукнула Ірина чоловіка. – Візьми там мій телефон! Дзвінки припинилися і… Почувся стривожений голос Євгена. Поспіхом витерши руки рушником, Ірина кинулася в кімнату. – Євгене, що там таке сталося?! – ахнула жінка. Чоловік дивився на неї й мовчки стояв із телефоном в руках. Ірина не розуміла, що відбувається

У Наталі не стало чоловіка Андрія. Залишилась вона з чотирма дітьми… А потім зійшлась з Василем. Він був розлучений. Діти Наталі його полюбили. Коли син Наталі Сашко одружувався, Василь йому квартиру подарував. – Ти найкращий батько у світі! – плакав Сашко. – Хоч і називав я тебе дядьком Василем. Василь тоді дуже розчулився… А невдовзі він дізнався, що наречена Сашка вагітна. – Хоч діти й без мене народилися, але тепер я законний дід! – зрадів чоловік. А потім Наталя раптом заслабла. Вони з Василем, як почули у чому річ, то вухам своїм не повірили