Коли Оксана зібралася заміж, син з невісткою оторопіли і не знали, як правильно й реагувати на таку новину.
– Ви впевнені, що готові повністю змінити життя у такому віці? – запитала Катя свекруху, поглядаючи і на чоловіка також.
– Мамо, ну до чого такі різкі вчинки? – занервував Руслан. – Я розумію, ти вже багато років одна і більшу частина життя присвятила моєму вихованню, але зараз виходити заміж це просто безглуздо!
– Ви молоді, тож так і міркуєте, – спокійно відповіла Оксана. – Мені шістдесят три роки, і ніхто не знає, скільки жити мені ще залишилося. Але я маю повне право прожити час, що мені відведений Богом, з коханою людиною.
– Тоді не поспішайте з розписом, – намагався напоумити матір Руслан. – Ти цього Юрія знаєш кілька місяців і вже готова все в житті поміняти!
– У нашому віці треба поспішати і не варто втрачати час, – міркувала Оксана. – Та й що мені треба знати: він на два роки старший, живе з донькою і її сім’єю в трикімнатній квартирі, пенсію отримує хорошу, дачу має.
– А де ви житимете? – не розумів Руслан. – Ми ж разом живемо, але для ще однієї людини тут простору просто не знайдеться.
– Не переживайте так сильно, Юрій не претендує на наші квадратні метри, тож я переберуся жити до нього, – розповідала Оксана. – Там квартира велика, з його донькою ми порозумілися, всі люди дорослі, так що причин для сварок і розбірок не буде.
Руслан переживав, Катерина вмовляла його зрозуміти й прийняти рішення матері.
– Може ми просто самозакохані? – міркувала вона. – Звичайно, нам зручно, що твоя мама нам допомагає, з Іринкою часто сидить. Але вона має повне право влаштувати своє життя. Якщо така можливість з’явилася, нам не варто їй заважати.
– Так добре б просто жили, навіщо розписуватись?! – не розумів Руслан. – Бракувало нам ще нареченої у білій сукні й весілля з конкурсами.
– Ну, вони люди іншого покоління, може так спокійніше і впевненіше почуватися будуть, – шукала логічні пояснення Катя.
У результаті Оксана одружилася з Юрієм, з яким познайомилася випадково на вулиці, і незабаром перебралася жити в його квартиру. Спочатку все було нормально, домашні її прийняли, чоловік не ображав, і взагалі Оксана повірила, що на схилі життя отримала право на своє щастя і тепер можна просто радіти кожному дню. От тільки невдовзі проявилися перші результати спільного проживання у новій сім’ї.
– Ви не могли б приготувати на вечерю печеню? – поцікавилася якось Інна. – Я б і сама приготувала, от тільки на роботі завал, нічого взагалі не встигаю! А у вас он як багато вільного часу!
Оксана натяк зрозуміла і повністю взяла на себе приготування, разом за яким пішла і покупка продуктів, прибирання квартири, прання і навіть поїздки на дачу.
– Раз ми тепер одружені, дача наша спільна територія! – сказав тоді Юрій. – Дочці із зятем ніколи туди їздити, онука ще маленька, будемо все удвох робити!
Оксана не сперечалася, їй взагалі подобалося бути частиною великої й дружної сім’ї, в якій все ґрунтується на взаємодопомозі та підтримці.
З першим чоловіком такого щастя не вийшло, бо він був лінивим і хитрим, а потім взагалі втік, коли Руслану виповнилося десять років.
Після цього минуло двадцять років, а вони нічого про його долю так і не знали. А тепер все здавалося правильним, тому клопіт був не в тягар, і втома не залишала роздратування.
– Мамо, ну яка з тебе робітниця на дачі?! – намагався сказати своє слово Руслан. – Після кожної поїздки, напевно, тиск скаче, воно тобі треба?
– Звісно, треба, до того ж, мені приємно цим займатися, – міркувала пенсіонерка. – Ось виростимо з Юрієм багато врожаю, обов’язково на всіх вистачить, і з вами поділимося.
Але Руслан мав сумніви, оскільки за кілька місяців ніхто їх так і не запросив у гості навіть заради знайомства.
Руслан із Катею вже й самі Юрія в гості запрошували, він обіцяв прийти, але постійно не було можливості, часу, сил і таке інше.
Вони й перестали напрошуватися, прийнявши той факт, що нова рідня не надто горить бажанням підтримувати стосунки. Єдиним їх бажанням було знати, що мати щаслива і все добре…
Спочатку так і було, тому всі турботи та клопоти здавалися Оксані в радість. От тільки їхня кількість постійно збільшувалася і це трохи напружувало.
Юрій при приїзді на дачу одразу хапався за спину або скаржився на серце. Дбайлива дружина його вкладала відпочити, а сама тягала гілки, згрібала листя і виносила сміття у яму за городом.
– Знову борщ? – кривився Андрій, зять Юрія. – Ми вчора його їли, я думав, сьогодні буде щось інше.
– Я не встигла нічого приготувати, та й у магазин не вдалося сходити сьогодні, – виправдовувалася Оксана. – Поки всі штори перепрала і назад почепила, втомилася і голова закрутилася, от і прилягла відпочити.
– Це, звісно, зрозуміло, але я не люблю борщ, – відсунув тарілку зять.
– Завтра Оксанка обов’язково влаштує нам справжній бенкет! – одразу вступив у розмову Юрій.
І наступного дня справді Оксана стояла цілий день на кухні, щоб увечері все було з’їдене за пів години. Потім вона прибирала на кухні, і так тривало постійно. Тільки от невдоволення дочки й зятя тепер висловлювалося з будь-якого приводу, а Юрій ставав на їхній бік і дружину виставляв винуватою.
– Але я теж не дівчинка вже, втомлююся і взагалі не розумію, чому це я повинна все одна робити?! – не змовчала Оксана після чергової хвилі невдоволень.
– Ти моя дружина, тому маєш стежити за порядком у цьому будинку! – нагадував Юрій.
– Як у твоєї дружини в мене мають бути не лише обов’язки, а й права, – заплакала Оксана.
Потім вона заспокоювалася і знову довкола всіх ходила, догодити намагалася і підтримувала приємну обстановку вдома.
Але одного разу сталося таке, чого Оксана вже не стерпіла!
Того дня Інна з чоловіком зібралися у гості до друзів і свою доньку вирішила залишити на Оксану.
– Нехай дитина побуде з дідусем або йде з вами, бо я сьогодні йду в гості до своєї онучки, – сказала жінка.
– З якої радості ми всі повинні підлаштовуватися під вас? – розлютилася Інна.
– Не повинні, звісно, але і я вам теж нічого не винна, – нагадала Оксана. – У моєї внучки сьогодні день народження, я попереджала вас ще у вівторок. Мало того, що всі це проігнорували, так вирішили ще й мене вдома затримати.
– Ну, так не можна, – почервонів від злості Юрій. – У Інни плани, виходить, псуються, а твоя внучка ще занадто мала і нічого не станеться, якщо ти привітаєш її завтра.
– Нічого не станеться, якщо ми підемо зараз утрьох до моїх дітей у гості, або ти залишишся зі своєю онукою, поки я не повернуся, – демонструвала рішучий настрій жінка.
– А я так і знала, що нічого доброго з твого весілля не вийде, – злісно сказала Інна. – Вона готує посередньо, за чистотою погано стежить, і взагалі думає тільки про себе.
– Після всього, що я за ці місяці тут зробила, ти так думаєш? – запитала Оксана чоловіка. – Скажи чесно і відкрито, ти дружину собі шукав чи хатню робітницю для обслуги всіх забаганок?
– Ось ти зараз не права, а мене намагаєшся зробити винним, – часто закліпав очима Юрій. – Не починай сварки на рівному місці.
– Я поставила просте запитання і маю повне право отримати відповідь, – не здавалася жінка.
– Якщо ти так заговорила, роби, як знаєш, але в моєму будинку подібне ставлення до обов’язків не допустиме! – гордо сказав Юрій.
– У такому разі я звільняюся, – сказала Оксана і пішла збирати речі.
– Прийміть назад недолугу бабусю? – тягла вона сумку й подарунок для онуки. – Сходила заміж, повернулася назад, більше не хочеться, не питайте поки що нічого, просто скажіть: приймете, чи ні?
– Ну звісно! – кинулися до неї син і невістка. – Ваша кімната чекає на вас і ми раді поверненню!
– Ви раді просто так? – намагалася почути вона бажані слова.
– А чому ж іще радіють рідним людям? – не зрозуміла Катя.
Тут Оксана точно знала, що не є служницею.
Так, вона допомагала по дому і з онукою підстраховувала, але син і невістка ніколи не нахабніли і не намагалися на голову сісти й ніжки звісити.
Тут вона й справді була просто мамою, бабусею, свекрухою і членом сім’ї, а не прислугою.
Оксана назавжди повернулася додому, сама на розлучення подала і намагалася просто не згадувати про пережите…
