– Олено, уявляєш, Вадим пішов від дружини, – несподівано сумним голосом повідомила подругу Вероніка.
– Невже? Не чекала… Скільки він тебе годував обіцянками?
– Чотири роки.
– Невже чотири? Нічого собі, як час летить! Зважився все-таки… Я була впевнена, що він свою благовірну ніколи не покине. Тільки щось я не бачу радості у твоїх очах. Ти ж так мріяла, що ви разом будете.
– Мріяла…
– Так у чому ж справа? Чого сидиш, засмучена?
– Він не до мене пішов, Олено! – Вероніка розплакалася. – Він до іншої жінки пішов!
… Вони познайомились на вечірці. Вероніка – симпатична, з точеною фігуркою та вільними манерами і Вадим – повненький, але дуже харизматичний представник місцевого бізнесу, старший за неї років на п’ятнадцять.
Вероніка закохалася з першого погляду. Чому? Вона ніколи не могла собі цього пояснити. Прямо за визначенням: люблять не за щось, а всупереч.
Хоча Вадима було за що любити.
Він теж звернув увагу на Вероніку, красиво, якось дуже зворушливо залицявся. Дівчина почувалася як принцеса з казки. Вадим вгадував її бажання, легко, із задоволенням їх виконував, оточував Вероніку такою турботою та увагою, що дівчина зовсім пропала. Проте, Вадим нічого не просив, в близькості не наполягав. І все одно дуже скоро Вероніка опинилася в його ліжку.
Вадим, здавалося, теж прив’язався до Вероніки. Принаймні все частіше казав, що любить її і помолодшав поруч із нею на десять років.
Про те, що одружений, він повідомив лише після місяця тісного спілкування і одразу додав:
– Вибач, кохана, але розлучатися я не планую. Мене влаштовує все як є. Бувай. Далі буде видно.
– А діти в тебе є? – Запитала Вероніка, яку новина, зрозуміло, неймовірно засмутила. Адже вона вже намалювала у своїй голові прекрасну картину їхнього подальшого спільного життя.
– Ні. Дітей ми не маємо. Не вийшло. Але це нічого не означає. Я ставлюся до дружини з великою повагою і не збираюся її кидати. Дуже хочу, щоб ти це засвоїла, сонечко. Раз і назавжди…
– Так, милий, звичайно, – проворкувала Вероніка у відповідь, а сама подумала: “Нічого, це поки що… Ось народжу тобі сина, і ти забудеш про свою дружину”.
«Поки що» розтяглося на чотири роки. Вероніка все більше прив’язувалася до Вадима, він все частіше почав говорити про розлучення. Його слова пестили душу Вероніки, всередині оселилася надія.
Вона нічого не просила у Вадима, ні в чому не дорікала, не наполягала на якнайшвидшому розриві з дружиною. Навпаки: намагалася створити йому найсприятливішу обстановку. Хотіла, щоб поряд з нею він почував себе щасливим, щоб хотів повертатися і сподівалася, що колись він не захоче йти…
– Як це до іншої жінки? – здивована Олена повернула Вероніку в реальність. – Ось це – казус! Звідки вона взялася?
– Не знаю. Тільки він сказав, що тепер житиме з нею, – відповіла Вероніка розгубленим голосом.
– Не розумію. Але він хоч якось тобі це пояснив?
– Каже, що, як і раніше, любить мене, але жити зі мною не може. Мовляв, я надто молода, і готую не дуже.
– Ти серйозно? Він так і сказав?
– Так. А ще сказав, що не хоче припиняти наші стосунки…
– Неймовірно! – Вигукнула Олена. – І що ти йому на це відповіла?
– Сказала, що подумаю…
– Подумаєш? – Олена навіть не змогла всидіти на місці та гарячково забігала по кімнаті. – Ти ще збираєшся думати?! Та гнати його треба в три шиї! Подумає вона! Чотири роки на нього згубила, і ще хочеш? Та ти вже сто разів своє життя влаштувала б!
– Я все розумію, Олено, – на Вероніку було важко дивитися. – І чудово уявляю, як це виглядає збоку, але… Я люблю його…
– Тільки не кажи, що ти погодишся з ним зустрічатися, – ахнула Олена і присіла поряд з подругою, – схаменись, Вероніка, він же не любить тебе, просто використовує…
– Ну і нехай… Зате він приходитиме, ми спілкуватимемося, ніби нічого не сталося. Адже насправді нічого не змінилося: була одна дружина, тепер інша. Але я як і раніше йому потрібна.
– Ні, ти точно не розумна! Як можна так себе не любити, так себе не поважати! Вероніка, миленька, та прокинься ти, нарешті, – Олена обняла подругу, почала гладити її по тремтячих від ридання плечах. – Він же старий, мізинця твого не вартий. Ти ще будеш щаслива, повір мені…
– Я не можу бути щасливою без нього, – Вероніка підняла на Олену заплакані очі. – Я люблю його… Незважаючи ні на що… І потім… Раптом Вадим втомиться жити з тією жінкою і таки буде зі мною?
– Ну, знаєш, це вже занадто! – Олена схопилася, відштовхнувши подругу. – Роби що хочеш. Зрештою, це твоє життя…
Вероніка прийняла пропозицію Вадима.
Вона досі зустрічається з ним за спиною його другої дружини, яка, як потім з’ясувалося, виявилася ровесницею Вадима: він був знайомий з нею з дитинства.
Нещодавно Вероніка стала мамою: у неї народилася чарівна дочка Ліза. Так назвав її Вадим – на честь своєї матері.
У свідоцтві про народження, у графі «батько» у дівчинки стоїть прочерк…
