Рита дуже любила збирати гриби. Погода в той мала бути гарною. Нарешті після дощів визирнуло сонце. Дощ припинився ще ввечері, а рано-вранці вона вирушила в ліс.
Рита знала кожен кущик, кожне дерево, усі грибні місця. Дякувати діду. З п’яти років він брав її з собою в ліс – пішки, велосипедом, на руках…
Зараз Рита любила ходити пішки, велосипед вона зовсім не любила.
Якось якимось чином нога маленької дівчинки втрапила в колесо.
Пальці потім дуже турбували, але Рита мовчала, не хотіла діда видавати.
Мама помітила наступного дня. Тоді Рита вперше збрехала, сказавши, що просто зашпорталася. Нога ще трохи потурбувала, і дівчинка знову бігала.
Ось і зараз вона згадала цей випадок і свого діда. А вона ж навіть йому не сказала, як їй було.
…Ось і її улюблена галявина. І звичайно гриби, маленькі боровички. День мав бути врожайним. За невеликим ліском наступна галявина, там можна й відпочити.
– Сяду на пеньок, з’їм пиріжок, – казав їй завжди дід.
Пеньок і справді був, вони завжди відпочивали там, а потім йшли далі. Тільки зараз у Рити з собою були не пиріжки, а канапки. Вона вже виходила з проліска до галявини, як раптом побачила, що пень зайнятий. Хтось сидів до неї спиною.
– Мишко?! Ти що тут робиш? Що трапилося?! – тільки й вигукнула дівчина, не розуміючи, що відбувається.
То був її сусід. Михайло був на чотири роки старший за неї і збирався одружуватися. Через два дні весілля.
Біля пенька була пляшка з-під біленької, але молодик уже не був веселий. Червоні очі та брудне обличчя.
– Хочеш пити? Я маю канапки, – Рита простягла йому пляшку з водою.
– Дякую… Тільки води… А ти чому одна?
– Я завжди одна, адже діда вже немає. А ти що тут робиш? Цілу ніч тут сидів чи теж гриби збираєш?
– Всю ніч… Хіба ти не чула новину? Оленка втекла…
– Наречена твоя? Співчуваю…
– Не треба… Хай біжить… Зате тепер я знаю про неї все. Вона ж зустрічалася ще й із Васильком, грошей у нього більше. Тільки якщо має гроші, то чому вона і мої забрала?
– Взяла твої гроші?
– Так, все, що на весілля збирали. І Василько у своїх батьків все взяв. Всі в шоці.
– Але ж це не привід гульбанити. Ти добре відбувся. Було б гірше, якби ви одружилися, і вона гуляла. А діти? Чиї б були діти? А ти виховував би…
– Мала, а говориш правильно. Розумна така?
– Розумна. І не мала я, школу вже закінчила. Тримай канапку і ходімо додому. Тебе, мабуть, уже шукають. Життя продовжується.
– Давай… А тут ще ж є гриби! Зараз я допоможу тобі кошик наповнити. Ти маєш рацію, жити можна і без Оленки…
З лісу вони поверталися разом. Михайло ніс важкий кошик…
…Через три роки вони стали чоловіком і дружиною. Великого весілля Михайло не хотів, Рита його розуміла. Вона навіть весільну сукню купила найскромнішу, але вона лише підкреслювала її красу.
– Яка ти в мене гарна. Моя!
…Минуло двадцять років із їхньої зустрічі в лісі. Син та дочка навчалися у школі. Сім’я давно жила в обласному центрі. У село вони приїжджали лише на вихідні. Батьків Рити вже не було. Будинок вирішили не продавати, він був їм дачею. У Михайла залишилася лише мати, яка жила поряд. Вони ж сусіди.
Якось, приїхавши до села, вони зустріли Олену. Здавалося, вона зовсім не змінилася. Така сама струнка фігура, та ж зачіска. Рита здригнулася, це була колишня наречена її чоловіка.
А раптом?! Михайло чоловік хороший, а тут колишнє кохання. Таких як Олена нічого не зупиняє, навіть наявність дітей.
Вранці Рита прокинулася і не побачила поряд чоловіка. Діти ще спали, сьома ранку. Михайло у селі завжди вставав рано, та й у місті теж. Жінка швидко одяглася й побігла шукати його. Біля будинку його не було, у гаражі теж.
– Рито, – хтось дуже тихо покликав її. – Ти не мене загубила.
– Тебе. де ти був? – вона мало не заплакала.
– Я за тобою. Мама млинців уже насмажила, ходімо. Вона рано встає. Подивися який ранок, гриби збирати треба. Давай швидше. Я б і один пішов, але ж ти образишся. Місця тут твої…
– Я й так уже майже образилася…
– Ну?! За що?!
– Так просто, – не розповідати ж чоловікові про свої підозри.
Повні кошики грибів стояли поряд з пеньком, що вже розвалився, а Рита й Михайло відпочивали на поваленому дереві.
– Щороку тут щось змінюється, а гриби ростуть. Якась зачарована галявина.
– Просто наша галявина. Сюди мало хто ходить, переживають. Дід розповідав, що тут чужі можуть заблукати.
– Так вона ж зовсім поруч із селом?
– А ти тоді не заблукав?
Михайло думав говорити чи ні. Зізнатися тоді, багато років тому, перед дівчиськом він не наважився. Забрів веселий з горя, сів на пеньок і заснув.
Коли прокинувся, то не знав де знаходиться. Побігав навкруги, але знову вийшов до пенька. Сів у роздумах. Наречена покинула, а йому значить в цій глушині йти в засвіти. Стало дуже сумно.
Про Оленку він уже не думав, було шкода матір, життя своє молоде.
Голова була слаба, хотілося пити, але як на зло жодного струмка, і навіть калюжі. Тільки гриби по всій галявині та кілька кущиків чорниці. Він збирав ягоди і їв, не звертаючи уваги, що забруднює при цьому обличчя. Потім знову сів на пеньок. Куди йти не знав. Може прямо, праворуч… І тут він почув знайомий голос. Він був готовий тоді розцілувати свою рятівницю…
– Зізнайся! Ти ж тоді заблукав. Ягоди їв. Все обличчя було в чорниці. І додому ти всю дорогу йшов за мною.
– Так ти все знала?! І мовчала?! Обличчя у чорниці?!
– Так! Ти такий смішний був, розгублений.
– А я й не знав. Я ж одразу у ванну пішов, змерз…
– Шкода не було телефонів тоді, а то була б фотографія на згадку.
– Таких фото не треба. Все в минулому, і та пляшка і наречена, яка втекла.
– Точно?
– Точно. А тепер ти зізнайся. Ти вранці думала я з Оленкою? Все давно забуте. Подивився на неї і не йокнуло, порожнеча. Ти найголовніша в моєму житті. Знаєш усі мої секрети. А Оленці потрібні лише гроші. Мені мама вранці розповідала, що вона вже розпитувала про мене. Навіть питала, чи довго я сумував після її втечі. Чи не гульбанив. Чи згадую її. Уявляєш?
– А мама? Що відповіла мати?!
– А ти не знаєш мою маму, відправила її подалі. Не велика втрата чого сльози лити? За живого чоловіка та трьох дітей бігати по чужих мужиках. Мама її назвала не дуже гарно й виставила.
– І ти думаєш вона хоче…
– Мені байдуже, що вона хоче! У мене найкраща родина! Ідемо додому, діти вже, напевно, давно встали. Та й обід уже скоро, мама чекає.
…Олена з’явилася того ж вечора.
– Привіт. Не чекали?
– Ні.
– А я прийшла. Не можу любов стару забути. Та й нагадування перед очима завжди. Син у нас із тобою.
– Не бреши. Не може бути у нас сина.
– Ну, як не може, може. Я у справі прийшла. От його б до тебе на роботу прилаштувати, хлопчик уже великий, Дев’ятнадцять років. Сам рахуй. Твій і є. Ти повинен синові допомагати, якщо тебе стільки років з ним поряд не було. А якщо не допоможеш, то я в суд подам.
– А подавай. Тільки я допомагати вже не буду. На аліменти подавати пізно, а решта мене не турбує. Він має батька, він його виховав.
– Ну дивись. Я то переживу, а ось твоя дружина тебе покине.
– Іди, Олено, що було то загуло, – сказала Рита, вона була тут же, Олена все говорила при ній.
– Ну-ну. Подивимося, старе кохання не іржавіє.
Вона таки подала в суд. За термінами все сходилося. Вона завагітніла перед самим весіллям, яке не відбулося. Тільки ось вона й сама не знала, хто батько її старшого сина. Схожий на неї. Нічого спільного з Михайлом та з її чоловіком. Сам молодик уже налаштувався на багатого батька, на його допомогу. Та й Олена на щось сподівалася.
Тільки ось Михайло був не батько.
Син зібрав речі й поїхав у невідомому напрямку, з матір’ю спілкуватися не хоче.
– Вибач помилилась. А я так сподівалася, що син займе твоє місце у бізнесі. Видно, не доля.
– У нас бізнес спільний із дружиною. Все дістанеться лише нашим дітям. Тебе вже давно немає у моєму житті і не буде. Я їхати нікуди не збираюся, а ось тобі не звикати – біжи. Біжи, щоб мене ніколи не бачити. Кохаєш? Я знаю, що ні. Ти завжди любила лише гроші…
Батькам Олени було дуже важко жити з нею, з її дітьми та чоловіком. Та й сама вона не горіла бажанням жити у селі – поїхала, тепер уже з родиною, зникла з життя Михайла та Рити. Може, вона ще й з’явиться, але це вже зовсім нікому не цікаво.
Михайло любить свою сім’ю, а Рита у ньому впевнена…
