Таксі приїхало дуже швидко.
Оксана сіла в автомобіль на заднє сидіння і невдоволено помітила:
– Дивно. Цього разу машина приїхала чомусь одразу.
– Тому що я дуже старався. – Молодий водій усміхнувся, плавно натиснув на газ і таксі помчало по шоссе. – Вам, здається, потрібно встигнути на літак? Вилітаєте?
– Зустрічаю. – Оксана нервово зітхнула. – Ви не знаєте, пробок на дорогах багато?
– Та ні, не дуже, – упевнено сказав водій. – Сьогодні чомусь порожньо. Хвилюєтеся що запізнитесь?
Оксана не відповіла, потім знову невдоволеним тоном запитала:
– А ви куди так мчите? Тут можна їхати шістдесят кілометрів на годину, а у вас на спідометрі майже вісімдесят.
– Не хвилюйтесь, все в межах правил. – Хлопець був непроникний. – А коли за місто виберемося, то взагалі полетимо. Тож встигнемо. У вас коли літак прилітає?
– За сорок хвилин.
– Нормально. Будете вчасно.
– І все-таки, ви можете їхати повільніше?
– Чому? – Водій здивувався.
– У мене голова від такої їзди крутиться.
– Крутиться? – Хлопець на мить озирнувся. – А ви на дорогу не дивіться, і все буде гаразд. Нам же з вами, головне, встигнути правильно?
– Я думаю, що якщо ми й запізнимося, нічого страшного не станеться, – невпевнено промовила дівчина.
– Точно?
– Звичайно.
Водій відразу зменшив швидкість і знову запитав:
– А кого зустрічаєте, якщо не секрет?
– Та так…
– Знайомого? Чи хлопця?
– Чоловіка.
– Чоловіка? – Хлопець знову здивовано озирнувся. – Треба ж. Ви що, довго не бачились?
– Угу.
– І скільки, як не секрет?
– Довго. Він від мене пішов рівно рік тому, – відповіла Оксана.
– Як пішов?
– Так. До іншої. А нещодавно, як ні в чому не бувало, зателефонував, вибачився. Запитав, можна повернусь? Я чомусь сказала, що так. А тепер жалкую. Не треба було це робити.
– Якщо шкодуєте, чому не скажете йому, що передумали? – резонно спитав водій.
– Жаль його мені. Заплутався він. Але, якщо чесно, я сьогодні зрозуміла, що бачити його не хочу.
– Нічого собі, заплутався. – Хлопець скрушно захитав головою. – Так чоловіки не роблять.
– Ви думаєте? – Здивовано запитала Оксана.
– Сто відсотків. І взагалі, чому ви їдете його зустрічати? Він що, забув адресу свого будинку?
– А він її й не знає.
– Як це? Ви що, квартиру купили?
– Коли він пішов, ми мешкали у його батьків. І мені довелося винайняти квартиру. Вчора він сказав, що коли я зустріну його, ми поїдемо знову до його батьків. Каже, знову там будемо жити. Щоби за житло не платити.
– Нічого собі! – обурено вигукнув водій. – Ось так, як ні в чому не бувало? Поїдемо і житимемо?
– Так. І це мене бісить найбільше. Його батьки виставили мене надвір, але мені доведеться знову їм усміхатися? Не хочу.
– Так не їдьте.
– Але ж я вже пообіцяла.
– А ви відмовтеся від своїх слів.
– Ні. Я не можу. – Оксана важко зітхнула. – У мене такий характер. Раз пообіцяла, то роби.
– Та що ви мені тут кажете?! – Водій натиснув на гальмо, і різко обернувся до дівчини обличчям. – Це чоловіки такі мають бути! Чоловіки! Сказав – зробив. А дівчата, вони всі легковажні.
– Ви що, образити мене хочете? – Дівчина дивилася хлопцеві прямо у вічі. – І взагалі, чому ми зупинилися? Поїхали.
– Не поїду! – твердо сказав хлопець.
– Як це не поїдете? Я ж таксі замовила.
– А в мене машина, того… Зламалася. Мастило потекло.
– Не вигадуйте. Поїхали, поїхали.
– Ні. Якщо хочете їхати далі, ловіть нове таксі, замовляйте і… Їдьте куди хочете. А я в цій справі – пас.
– Але чому?
– Тому що не хочу бути винним у вашому нещасті.
– А ви тут до чого?
– Не знаю. Але я вже дуже невзлюбив цього вашого…
– Послухайте… – Оксана глянула на нього добрими очима. – Він все одно мене знайде. Навіть якщо я запізнюся. Завтра післязавтра, але знайде. Розумієте?
– Ну й що?
– Але ж він знає, що я одна. І підключить весь свій шарм, щедрість, солодкі слова, обіцянки. Він уміє вмовляти. Він дуже слизький тип.
– А якби ви були не самотні?
– Що означає, якби?
– Отож. Ви не бажаєте зі мною повечеряти?
– Я хочу їхати зустрічати чоловіка.
– Не треба себе обманювати. Ви цього не хочете. І ви дуже голодні.
Хлопець знову натиснув на газ і машина поїхала. Проїхала метрів сто і завернула з головної дороги.
– Що відбувається? – здивовано запитала Оксана. – Куди ми їдемо?
– Відбувається заплановане запізнення, – спокійно відповів водій. – Запізнення на все життя. А їдемо ми до мого улюбленого кафе. Я дуже голодний. І тому я запрошую вас скласти мені компанію.
– Зупиніться, – не дуже впевнено сказала дівчина. – Ви ж мене зовсім не знаєте. Ми ж із вами незнайомі.
– Ну і що? – весело сказав хлопець. – Ось за вечерею і познайомимося. Я обіцяю, що вам сподобаюся. І взагалі – я теж можу вмовляти. Але на відміну від вашого чоловіка – я чесна людина.
– Так? – Оксана раптом несміливо усміхнулася. І через невелику паузу сказала: – Ну, якщо вечеряти то вечеряти.
