Історії жінок

Ірина з Ольгою зустрілися випадково. Вони дуже давно не бачилися. Подруги сіли за столик у літньому кафе. Ольга почала хвалитися своїми досягненнями в житті, яка вона багата. – А як твої справи, подружко? – єхидно запитала вона Ірину. Ірина замислилась. У її житті не було курортів і дорогих ресторанів. – Бабусю! – раптом почула вони дитячі голоси. Ольга здивовано обернулася. До Ірини крокували два хлопчики років трьох

Ірина дружила з Ольгою ще зі школи. Разом вони бігали на танці, разом вступили в інститут.

Вони були, як то кажуть, не розлий вода, але було одне але – вони розходилися в думці щодо кар’єри.

Для Ольги це питання було важливим. Вона завжди мріяла, якомога більше досягти в карʼєрі.

-А ти не замислювалася про сім’ю, про дітей? – запитувала подругу Ірина.

Але Ольга у відповідь тільки хитала головою.

-Діти – це пелюшки, сорочечки, безсонні ночі. Ні, я маю зовсім інші плани.

Згодом подруги почали спілкуватися дедалі менше.

Ірина вийшла заміж і народила гарненьку донечку, а через кілька років і сина.

Ольга ж продовжувала робити свою кар’єру.

Йшов час. Життя у кожної з подруг складалося по-своєму вдало.

Ірина разом із чоловіком купили квартиру і потихеньку виховували діточок. Разом завжди легше впоратися з життєвими труднощами.

Ольга стала директором великого підприємства. Мала машину, квартиру, дачу. Кожну відпустку вона проводила за кордоном.

Ось тільки все частіше вона ловила себе на думці, що в її житті щось не так.

Усього, про що вона мріяла, досягла, а ось позбавитися відчуття порожнечі ніяк не могла.

Ірина з Ольгою зустрілися випадково. Давно вже їхні шляхи розійшлися.

Замовивши по філіжанці кави, давні подруги влаштувалися за столиком у літньому кафе.

Ольга без кінця хвалилася своїми перемогами й досягненнями в житті, ніби намагалася показати подрузі, який правильний вибір вона колись зробила.

-А як твої справи, подружко? – єхидно запитала вона Ірину.

Ірина замислилась. У її житті не було курортів і дорогих ресторанів. Шанувальників, окрім чоловіка, теж не було. А навіщо?

-Бабусю! – раптом почула вони дитячі голоси.

Ольга здивовано обернулася.

До Ірини, узявшись за ручки, крокували два хлопчики років трьох.

Вони були схожі один на одного, як дві краплі води. За ними поспішав її син із красунею дружиною.

Ірина, ні слова не говорячи, встала й побігла їм назустріч.

Розцілувавши онуків, вона обернулася до Ольги.

-Знаєш, Олю, – сказала вона. – Ось це і є моя чудова кар’єра!

Ірина взяла малюків за ручки, і вони всі разом пішли, весело про щось розмовляючи.

А Ольга ще довго дивилася вслід подрузі і її сімейству.

Тільки зараз вона зрозуміла, що такого в її житті немає, і, на жаль, вже й не буде…

Вам також має сподобатись...

Віра зібрала речі й пішла від свого чоловіка. Жінка попрямувала в найближчий парк, щоб посидіти і все обміркувати. Раптом задзвонив її телефон. Віра придивилась до номера й застигла від несподіванки. То був її перший чоловік Іван! Він зателефонував вперше за три роки… – Віро, привіт! – сказав він. – Як справи? – Все гаразд, – відповіла Віра й розплакалася. – Віро, щось трапилося?! – ахнув Іван. – Ти де?! Я зараз приїду… – Приїде він… На чому? – подумала Віра. – У нього немає ані прав, ані машини. Може на таксі? Невдовзі зʼявився Іван. Віра глянула на нього й остовпіла

Ольга відкрила двері своїм ключем. Вона зайшла на кухню і поставила важкі сумки з продуктами на стіл. Ольга жила з бабусею, Зінаїдою Федорівною. Сьогодні дівчина вирішила приготувати смачну вечерю, бо мала сказати старенькій дещо важливе… Увечері, зібравшись із духом, Ольга сказала нерішуче: – Бабусю, я хочу тобі дещо сказати… – Ну що там у тебе трапилося? – роздратовано запитала Зінаїда Федорівна. – Давай кажи! – Ти ж знаєш мою подругу Вероніку? – запитала Ольга. – Вона поїхала в інше місто. Працює. Живуть вони в гуртожитку… – Хто це «вони»? – здивовано запитала бабуся. Вона не розуміла, що відбувається

У квартирі Петра й Тамари пролунав несміливий дзвінок у двері. – Пізно для гостей, – буркнув глава сімейства. Тамара була зайнята вʼязанням. – Матусю, – звернулась вона до матері. – Відкрий, будь-ласка… Надія Вікторівна подріботіла до дверей. У коридорі почулися голоси, потім галас і якась метушня! Тамара облишила в’язання і кинулася до вхідних дверей. Петро – за нею. Надія Вікторівна сиділа на кушетці. Над нею схилився незнайомий молодик. Він стурбовано дивився на жінку. – Як ви?! – запитав незнайомець. – Тамаро, доню, це він! – сказала старенька, вказуючи на гостя. Тамара глянула на хлопця й оторопіла від несподіванки

Вікторія вперше приїхала в гості до свого коханого Андрія. Але на зупинці її чомусь ніхто не зустрів. Вікторія зустріла місцевого мешканця Петра. – Ходімо, я вам покажу, де хата покійної бабусі Андрія, – сказав він. Вони дійшли до потрібного будинку, зайшли на подвірʼя. Двері були замкнені на замок. До них через паркан зазирнула сусідка Зіна. – Петре, ти випадково не Андрія шукаєш? – запитала вона. – Ну так, його, – озвався Петро. – А ти не шукай його! – раптом сказала Зіна. – А що ж таке сталося?! – запитав Петро. Вони з Вікторією не розуміли, що відбувається