У двері квартири Василя дзвонили наполегливо й нахабно.
Василь сидів у своїй кімнаті, очікуючи, що дружина, яка була на кухні, відкриє несподіваним гостям.
Так цього й не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор.
У коридорі він побачив дружину, яка, не рухаючись, стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко.
Дверний дзвінок все дзвенів…
– Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь.
Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ.
– Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба.
Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається.
– Яка «ця»? – запитав він.
– Сусідка, яка живе навпроти. Знову, мабуть, тебе щось попросить зробити, – єхидно сказала Люба.
– Хазяї! – дзвінок припинився, і з–за дверей пролунав наполегливий жіночий голос. – Я знаю, що ви вдома. Я у вікно бачила, як ви прийшли. Любо, мені твій Василь потрібен буквально на кілька хвилин!
Люба одразу зробила чоловікові знак рукою, щоб він зник з поля зору, і почала повільно відмикати замок.
Вона відчинила двері і награно позіхнула.
– Привіт, сусідко… – для більшої достовірності Люба ще й солодко потяглася. – А ми тут з Васильком задрімали трохи. Ледь прокинулися. Тобі чогось треба?
– Ой, треба, Любо, – радісно заголосила сусідка Олена. – Мені тут колектив нещодавно величезну картину подарував, почепити треба. Бо вона в коридорі стоїть, прохід загороджує…
– А ти її в інше місце до стінки пристав, – сказала, позіхаючи, Люба. – Вона заважати й перестане.
– Та ти що, Любочко? Хіба картинам біля стіни місце? Їхнє місце на стіні, – Олена зробила благаюче обличчя. – Дай мені твого Василька на п’ять хвилин. Хай він її почепить.
– Мій Василько і так втомився на роботі, – невдоволено забурчала Люба. – Лежить він, і вставати не хоче.
– А ти скажи йому, що я за роботу заплачу.
– Що значить, заплатиш? – відразу напружилася Люба. – Як це заплатиш?
– Звичайно заплачу, – посміхнулася Олена. – Грошима. А ти що, боїшся, що я йому якось по–іншому платитиму? Не бійся, я твого Василька і пальцем не зачеплю.
Олена не витримала й зареготала, але побачивши незадоволене обличчя Люби, сміятися відразу перестала.
– А щоб ти не хвилювалася, Любочко, можеш піти з нами. Дивитимешся на витвір мистецтва, і контролюватимеш весь процес і свого чоловіка.
– Дуже мені треба його контролювати, – пробурчала Люба. – Невже я своєму рідному чоловікові не довіряю? Зараз покличу. Нехай сходить, допоможе сусідці. Васильку! – гукнула вона. – Тут помічник для сусідки потрібен. Картину на стіну почепити. Ти як, допоможеш?
– Добре, – неохоче озвався Василь.
Згодом він з’явився у коридорі і діловито запитав:
– Картина велика?
– Дуже! – усміхнулася Олена, побачивши Василя. – А що?
– Тоді шуруп доведеться більший взяти, – Василь поліз у свою заповітну шафку, де в нього знаходився різний інструмент. – А що на картині намальовано? – запитав він просто так.
– А на картині, я вам скажу, намальовано красу! – вигукнула сусідка. – Жінка на повний зріст і в неї нема… Одягу! Я хоч і сама жінка, але коли на неї дивлюся, мені прямо хочеться до картини негайно торкнутися. От же ж вміють мужики нас жінок малювати. Вам, Василю, ця картина дуже сподобається. Ось побачите.
– Васильку, – сталевим голосом раптом сказала Люба. – А в тебе твоя рука вже пройшла?
– Яка рука? – не зрозумів дружину Василь.
– Як, яка? Права. Ти ж нещодавно скаржився на неї. Як ти молотком махатимеш? Може, почекати, поки видужаєш?
– А навіщо мені молотком махати? – здивувався Василь. – Я ж дрилем дірку робити в стіні буду. Це не важко. Потім дюбель вставлю, вкручу шуруп і все.
– А чим ти вставлятимеш і крутитимеш? Правою рукою?
– Я можу і лівою.
– Ой, які у вас дивовижні розмови? Ну, що, Василю, ходімо? – Олена радісно дивилася на Василя, який стояв уже з дрилем напоготові.
– Васильку! – вигукнула Люба якимось дивним зляканим голосом. – А як ти на стіну полізеш? У тебе ж цієї… Драбини немає.
– Та я на табуретку стану.
– Ага, на табуретку. А якщо ти послизнешся?
– Не бійся, Любо, – захихотіла сусідка. – Я твого чоловіка буду тримати.
– Як ти його триматимеш?! – обурилася Люба.
– Міцно.
– Ну, знаєш! – обурилася Люба. – У такому разі я теж піду. Я сама його буду тримати!
– Та ти не бійся, я Василя втримаю, – підбурювала її ще більше сусідка.
– Ні, я все одно піду! Заодно подивлюся, що це за картина така, що її навіть руками хочеться торкнутися. Ну чого застиг? – невдоволено гукнула Люба до чоловіка. – Ходімо, якщо вже погодився…
І Василь мовчки вийшов за дружиною, а Олена пішла вперед, тихо підсміюючись з ревнивої сусідки…
