Історії жінок

У квартиру Василя хтось наполегливо дзвонив. Василь сидів у своїй кімнаті, і чекав, коли його дружина Люба, яка була на кухні, піде відкривати. Так і не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор. У коридорі він раптом побачив дружину, яка стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко. А дзвінок все дзвенів… – Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь. Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ. – Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба. Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається

У двері квартири Василя дзвонили наполегливо й нахабно.

Василь сидів у своїй кімнаті, очікуючи, що дружина, яка була на кухні, відкриє несподіваним гостям.

Так цього й не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор.

У коридорі він побачив дружину, яка, не рухаючись, стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко.

Дверний дзвінок все дзвенів…

– Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь.

Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ.

– Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба.

Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається.

– Яка «ця»? – запитав він.

– Сусідка, яка живе навпроти. Знову, мабуть, тебе щось попросить зробити, – єхидно сказала Люба.

– Хазяї! – дзвінок припинився, і з–за дверей пролунав наполегливий жіночий голос. – Я знаю, що ви вдома. Я у вікно бачила, як ви прийшли. Любо, мені твій Василь потрібен буквально на кілька хвилин!

Люба одразу зробила чоловікові знак рукою, щоб він зник з поля зору, і почала повільно відмикати замок.

Вона відчинила двері і награно позіхнула.

– Привіт, сусідко… – для більшої достовірності Люба ще й солодко потяглася. – А ми тут з Васильком задрімали трохи. Ледь прокинулися. Тобі чогось треба?

– Ой, треба, Любо, – радісно заголосила сусідка Олена. – Мені тут колектив нещодавно величезну картину подарував, почепити треба. Бо вона в коридорі стоїть, прохід загороджує…

– А ти її в інше місце до стінки пристав, – сказала, позіхаючи, Люба. – Вона заважати й перестане.

– Та ти що, Любочко? Хіба картинам біля стіни місце? Їхнє місце на стіні, – Олена зробила благаюче обличчя. – Дай мені твого Василька на п’ять хвилин. Хай він її почепить.

– Мій Василько і так втомився на роботі, – невдоволено забурчала Люба. – Лежить він, і вставати не хоче.

– А ти скажи йому, що я за роботу заплачу.

– Що значить, заплатиш? – відразу напружилася Люба. – Як це заплатиш?

– Звичайно заплачу, – посміхнулася Олена. – Грошима. А ти що, боїшся, що я йому якось по–іншому платитиму? Не бійся, я твого Василька і пальцем не зачеплю.

Олена не витримала й зареготала, але побачивши незадоволене обличчя Люби, сміятися відразу перестала.

– А щоб ти не хвилювалася, Любочко, можеш піти з нами. Дивитимешся на витвір мистецтва, і контролюватимеш весь процес і свого чоловіка.

– Дуже мені треба його контролювати, – пробурчала Люба. – Невже я своєму рідному чоловікові не довіряю? Зараз покличу. Нехай сходить, допоможе сусідці. Васильку! – гукнула вона. – Тут помічник для сусідки потрібен. Картину на стіну почепити. Ти як, допоможеш?

– Добре, – неохоче озвався Василь.

Згодом він з’явився у коридорі і діловито запитав:

– Картина велика?

– Дуже! – усміхнулася Олена, побачивши Василя. – А що?

– Тоді шуруп доведеться більший взяти, – Василь поліз у свою заповітну шафку, де в нього знаходився різний інструмент. – А що на картині намальовано? – запитав він просто так.

– А на картині, я вам скажу, намальовано красу! – вигукнула сусідка. – Жінка на повний зріст і в неї нема… Одягу! Я хоч і сама жінка, але коли на неї дивлюся, мені прямо хочеться до картини негайно торкнутися. От же ж вміють мужики нас жінок малювати. Вам, Василю, ця картина дуже сподобається. Ось побачите.

– Васильку, – сталевим голосом раптом сказала Люба. – А в тебе твоя рука вже пройшла?

– Яка рука? – не зрозумів дружину Василь.

– Як, яка? Права. Ти ж нещодавно скаржився на неї. Як ти молотком махатимеш? Може, почекати, поки видужаєш?

– А навіщо мені молотком махати? – здивувався Василь. – Я ж дрилем дірку робити в стіні буду. Це не важко. Потім дюбель вставлю, вкручу шуруп і все.

– А чим ти вставлятимеш і крутитимеш? Правою рукою?

– Я можу і лівою.

– Ой, які у вас дивовижні розмови? Ну, що, Василю, ходімо? – Олена радісно дивилася на Василя, який стояв уже з дрилем напоготові.

– Васильку! – вигукнула Люба якимось дивним зляканим голосом. – А як ти на стіну полізеш? У тебе ж цієї… Драбини немає.

– Та я на табуретку стану.

– Ага, на табуретку. А якщо ти послизнешся?

– Не бійся, Любо, – захихотіла сусідка. – Я твого чоловіка буду тримати.

– Як ти його триматимеш?! – обурилася Люба.

– Міцно.

– Ну, знаєш! – обурилася Люба. – У такому разі я теж піду. Я сама його буду тримати!

– Та ти не бійся, я Василя втримаю, – підбурювала її ще більше сусідка.

– Ні, я все одно піду! Заодно подивлюся, що це за картина така, що її навіть руками хочеться торкнутися. Ну чого застиг? – невдоволено гукнула Люба до чоловіка. – Ходімо, якщо вже погодився…

І Василь мовчки вийшов за дружиною, а Олена пішла вперед, тихо підсміюючись з ревнивої сусідки…

Вам також має сподобатись...

Ірина поїхала до бабусі в село. Поки вона добиралася автобусом, то пішов такий дощ, що хоч не виходь на вулицю! А виходити треба, інакше автобус завезе у чужі краї… Ірина зістрибнула зі сходинки і втрапила прямо в калюжу. Вибралася – туфлі мокрі, парасольки немає… Нарешті дівчина дійшла до бабусиної хати. Бабуся сплеснула руками, принесла тазик з водою, рушник, шкарпетки. Ірина із задоволенням вимила ноги, одягла пухнасті шкарпетки й переодяглася у халат. – Сідай, доню, зараз чайку гаряченького з дороги попʼємо, – сказала старенька. Ірина підійшла до великого трюмо й ахнула від побаченого

У Інни Романівна був день народження. Її син Олег запросив матір в ресторан. – Мамо, у тебе ювілей і ми тебе з моєю Софійкою тебе запрошуємо! – сказав він. – Ну добре, – погодилася та. Наступного вечора після роботи Олег заїхав по матір. Вона вийшла з під’їзду, накинувши на плечі легке пальто. – Привіт, мамо, Софія в ресторані нас зустріне, – сказав син. Ресторан був дуже розкішний. – А де Софійка? – здивувалась Інна Романівна. – І чому так багато посуду, нас всього троє, а вилок-ложок шість? Жінка обернулася, куди їй показав син і очам своїм не повірила

У Надії Петрівни не стало чоловіка Сергія. Жінка взяла телефон і набрала номер сина Віктора. – Алло, Вітя… – тихо сказала вона в слухавку. – Приїжджай швидше. Тата не стало… – Мамо, я зараз зайнятий, у мене справи! – раптом сказав син. – Подзвони Світлані. – Синку, тата не стало! – ахнула Надія Петрівна. – Невже ти не можеш відмовитися від роботи? – Не вигадуй! – роздратовано сказав син. – Я вчора з ним розмовляв. Мамо, справді, подзвони Світлані. Вона краще з усім впорається. А я як тільки звільнюся, то зразу підʼїду… Син поклав слухавку. Надія Петрівна не вірила своїм вухам

Жанна любила гуляти з маленькою Софійкою. Якось жінка сиділа в парку на лавці, коли до неї підсів якийсь незнайомий чоловік… Жанна щойно заколисала Софійку і ні з ким не збиралася розмовляти. Але чоловік їй здався якимось… Знайомим! – Красива дівчинка у вас, вся в маму! – раптом посміхнувся чоловік. Від його посмішки серце Жанни чомусь стрепенулося. Ніколи ще незнайомі чоловіки не справляли на неї таке яскраве перше враження. – Я – мама?! – ахнула Жанна і дзвінко засміялася. – Та ви мені лестите! Я не мама і навіть не бабуся. – А хто ж ви тоді? – чоловік застиг від здивування, нічого не розуміючи