Валентина Анатоліївна у легкій ситцевій сукні у квіточку увійшла до квартири Софії.
– Ох, і спека у вас! – сказала з порога жінка. – Хоч би вікна відчинили чи вентилятор увімкнули, – додала вона і витерла з чола піт.
– Ти просто зі спеки зайшла, – визирнув у коридор Євген.
– Чому двері відчинені? Мало хто міг замість мене до вас нагрянути, – посварила сина мати.
– Валентино Анатоліївно, ви ж дзвонили нам десять хвилин тому і сказали, що прийдете, – до свекрухи, кутаючись у халат, вийшла Софія.
– Я б постукала у двері, ні до чого було відчиняти, – продовжувала бубонити жінка.
– Ви прийшли, щоб нас сварити? – усміхнулася невістка, бажаючи змінити тему розмови.
– Ні, я з іншого приводу, – пробурчала Валентина Анатоліївна і витягла з сумки поліетиленовий пакетик з пиріжками. – З лівером та капустою.
– Дякую, – Софія взяла гостинці з рук свекрухи. – У вас була якась важлива розмова, – знову нагадала дівчина.
П’ятдесяти п’яти річна жінка присіла на стілець і, поправивши сукню, поклала на коліна руки.
– За два тижні моєму синові виповнюється тридцять років. Ви ж святкуватимете? – Валентина Анатоліївна дивилася на невістку.
– Ми ще не вирішили, – розгублено відповіла Софія.
– Ювілей буває не щороку, треба святкувати! – наполегливо промовила свекруха. – Потрібно скласти меню, закупити продукти, покликати гостей. Не розумію, чому ви не ворушитеся!
– Рано ще, – Євген здивовано почухав потилицю, щиро не розуміючи, чому мати так сильно пожвавішала і зацікавилася його днем народження.
– За два дні все робитимете? Ох вже ця молодь! – похитала головою Валентина Анатоліївна. – Я думаю, що непогано було б штори змінити, – додала вона і глянула у бік вікна.
Софія посміхнулася, дивуючись, як хвацько свекруха надумала командувати в її квартирі.
– У мене є голубенькі, я принесу наступного тижня, – заторохтіла жінка.
– Валентино Анатоліївно, вам не варто метушитися. Якщо ми й святкуватимемо ювілей, то не вдома, – приголомшила невістка.
– А де? – очі свекрухи стали по півкопійки. – Жодних кафе та ресторанів! Подібні заходи мають відбуватися у теплій домашній атмосфері. Готування ми все на себе візьмемо.
– Хто ми? – Поспішила уточнити Софія.
– Ти і я, – незворушно відповіла Валентина Анатоліївна.
– Ні, я не збираюся стояти весь день біля плити, а потім без ніг сидіти за столом із натягнутою усмішкою. Я, як і гості, хочу веселитися, – заперечила у відповідь невістка.
– Ого яка… багатійка знайшлася! Невже багато зайвих грошей? – насупилась свекруха, якій припали не до душі слова Софії. – Я по-іншому собі уявляла ювілей сина, але лізти не буду, вам краще знати.
На тому й вирішили. Валентина Анатоліївна зі спокійним виглядом слухала плани подружжя та не заперечувала.
Здавалося, все було обговорено, і жінка навіть упокорилася з тим, що ювілей сина проходитиме у кафе.
Збираючись йти, Валентина Анатоліївна несподівано згадала гостей.
– Що там по гостях? – несподівано спитала вона. – Скільки народу кликати збираєтесь?
— Чоловік тридцять, — поважно відповів матері Євген.
– Хто конкретно буде? – ніяк не вгамувалася мати. – Я маю знати, кого ти вирішив запросити.
– Ми ще не думали над цим, трохи пізніше вирішимо, – син спробував відвести розмову убік.
– Як це не знаєш? – недовірливо перепитала Валентина Анатоліївна. – Мені треба знати! Можливо, ми зараз і складемо список, щоб вам потім було легше запрошувати?
Жінка так наполягала на цьому, що врешті-решт Євген здався і сів складати з матір’ю список.
– Сестру двоюрідну кликати будеш? – пильно дивлячись на сина, суворо запитала Валентина Анатоліївна.
– Поліну? Ну так…
– Нема чого їй робити на твоєму ювілеї! – рішуче заявила жінка. – Зустрілася з нею випадково вчора в магазині, то вона мені наскучила. Ще та жінка, виявляється, вся у свою матір!
– Тітку Раїсу ти теж бачити не хочеш?
– Прямо з язика зняв! Так, їй теж нема чого робити на нашому святі! Нехай сидить у себе вдома разом із Поліною! – пожвавішала Валентина Анатоліївна. – До речі, я б ще кілька чоловік викреслила зі списку запрошених.
– Хто тебе ще не влаштовує? – спохмурнів Євген, бачачи, як мати увійшла у смак.
– Давай на балкон вийдемо, – прошепотіла синові на вухо Валентина Анатоліївна. – Не хочу, щоб Софія чула нас.
– Мамо, кажи вже, – напружився чоловік, не розуміючи, чому мати робить з усього таємницю.
– Давай вийдемо, – процідила крізь зуби мати і змовно кивнула у бік балкона.
Євген зітхнув і неохоче встав із стільця. Валентина Анатоліївна пройшла слідом за ним.
Як тільки вони вийшли на балкон, жінка прикрила за собою двері і, переконавшись, що невістка їх не підслуховує, промовила:
– Марію Дмитрівну теж не клич. Неприємна вона жінка, я не змогла порозумітися з нею. Знаєш, сваха якась надто інтелігентна. А я ж проста людина, мені все це чуже…
– Ти пропонуєш мені не кликати на свій ювілей тещу? – бажаючи переконатись, що він усе правильно зрозумів, уточнив чоловік.
– Саме так! Що у цьому такого? Це твій день народження, і ти сам вирішуєш, кого хочеш бачити поряд із собою, а кого ні, – схвально промовила Валентина Анатоліївна.
– За відбором гостей схоже, ніби ти вирішуєш за мене кого запрошувати, – стримано відповів Євген. – Мамо, я почув твої побажання, але нічого не обіцяю…
– Як не обіцяєш? Хіба ми з тобою не вирішили, кого точно не буде? – Жінка невинно заплескала очима.
– Ні, не вирішили. Я сам розберуся, кого запрошувати, бо так скоро дійде до того, що ти й Софію не захочеш бачити, — роздратовано промовив чоловік і, відчинивши двері, зайшов у квартиру.
Валентина Анатоліївна з незадоволеним обличчям увійшла за ним. За її похмурим виразом обличчя було зрозуміло, що мати розчарована розмовою.
– Я піду, і так вже у вас затрималася, – дуже швидко жінка збиралася додому.
За два дні до ювілею мати зателефонувала синові і поцікавилася, чи не передумав він кликати сестру, тітку та тещу.
– Мамо, ні, я не передумав…
– Тоді я не прийду! Ось як вийшло, так? Ви нічого без мене святкувати не збиралися, а в результаті мене самої і не буде на ювілеї у власного сина, – скривджено схлипнула Валентина Анатоліївна.
– Тобі ж ніхто не забороняє приходити, – нагадав матері Євген. – До того ж на своє свято ти будеш мати можливість не кликати всіх, хто буде в мене. Я не можу взяти і з надуманих причин не запросити тих людей, з ким спілкуюся.
– Я не прийду, – сказала жінка і поклала слухавку.
Однак у суботу таки заявилася в кафе з подарунком, вдавши, що не було жодної розмови.
