– Де мої шістнадцять років, – з сумом думала Валентина, дивлячись у вікно.
На вулиці зібралася зграйка молоденьких дівчат у різнокольорових сукнях. Вони про щось шепотілися і голосно сміялися.
– А була ж і в мене колись молодість, і фігурка не гірша, – пробурмотіла жінка вголос.
До своїх шістдесяти п’яти вона поповніла. Ходила в сірих речах.
Ось уже десять років Валентина жила сама, чоловіка не стало, вона залишилась одна. Син поїхав на заробітки далеко за кордон, та так і не повернувся звідти, одружився, народив двох онуків Валентині.
Та тільки бачила вона їх лише три рази в житті, коли сама їздила в гості, щоб привітати з первістком, а потім і син кілька разів приїжджав із усім своїм сімейством.
Гримнули двері під’їзду, дівчат хтось насварив і вони втекли.
То була Макариха, буркотлива сусідка, якій було під вісімдесят років.
Її ніхто не любив за її сварливий характер. Мабуть, і дівчата не схотіли з нею зв’язуватися. Валентина підійшла до шафи, відкрила дверцята і застигла на місці. Поки йшла, забула навіщо… Буває таке.
Мимоволі стала перебирати руками речі в шафі і натрапила на свою улюблену квітчасту сукню, яку вона пошила якраз, коли їй виповнилося шістнадцять.
І носила її до тридцяти років, поки не почала повільно поправлятися. Ось, всього одягу позбулася, а цієї сукні не змогла!
Валентина згадала, що в пору її юності у неї було три залицяльника.
Перший був Микола, балагур і веселун. Їй він подобався найбільше, але не тільки їй. Тому дівчина боялася своїх почуттів до нього, адже хлопець несерйозний був.
На його уста медові та промови солодкі дівчата зліталися, як метелики.
А він серед усіх виділив Валю. Подобалася вона й другові Миколи – Толіку.
Той скромніший був, і серйозніший. Обоє на річку купатися кликали, ввечері на лавці посидіти, обоє пропонували серйозні стосунки.
Навіщо вона повелася на улесливі промови Миколи? Адже знала, який він!
Погрався, а потім вдав, ніби й знати її не знає, при зустрічі відвертався…
А тут ще розмови погані про неї по селі пішли, хтось бачив їх тієї темної ночі…
Добре, що на допомогу прийшов Толік, всім сказав, що це він з Валею. Що любить її більше життя і хоч зараз одружуватися готовий.
І одружився, тільки трохи пізніше, коли обом по дев’ятнадцять вже виповнилось.
Обоє вже у місті жили, училище закінчили, влаштувалися працювати, кімнату в сімейному гуртожитку отримали.
З того часу Толік з Миколою не знався, не міг вибачити йому Валю…
Був і третій залицяльник – Юрій. Той на роботі Валентину побачив і закохався в неї, як зізнався, з першого погляду.
Квіти їй дарував, у кіно запрошував. Та тільки та не погоджувалась, вона вже клятву вірності Толіку дала і жила в очікуванні весілля.
Зі своїм чоловіком, Анатолієм, прожила вона душа в душу. Квартиру отримали, дачу збудували, сина виростили, на ноги поставили.
Ось, як його не стало, жінка і почала повніти, далися взнаки переживання.
Спочатку тугу свою та самотність солоденьким заїдала, так і не помітила, як змінилася…
Валентина підійшла до дзеркала, приклала до себе сукню зі своєї юності і важко зітхнула.
Від спогадів її відволік настирливий дзвінок у двері.
Валентина акуратно поклала сукню на спинку крісла і пішла відчиняти.
На порозі стояв її сусід Юрій, маленький, і сухенький чоловічок.
– Тобі чого, Юрко? – запитала вона.
– Так я цей, – не наважувався заговорити чоловік, ховаючи щось у руках за спиною.
– Мабуть, по сіль знову прийшов? – запитала Валя. – Чи по борошно? Невже по цукор? Говорила вже тобі, немає в мене цукру, не їм його останнім часом. Дивись, яка стала…
– Красуня, – несподівано зупинив її сусід.
– Ти тут жартувати прийшов, чи що? – розсердилася Валентина. – Іди вже давай! І ходять тут, всілякі…
Вона спробувала зачинити двері, але сусід шмигнув у коридор і дістав те, що тримав за спиною. Він простягнув їй… Букет троянд!
Валентина очі витріщила від несподіванки.
– Юрко, ти чого? Не заслаб часом? Це мені?
– Тобі, – задоволено усміхнувся чоловік.
– А чого це ти так? – не вгавала жінка.
Вона боязко взяла в руки свіжі квіти, заплющила очі від задоволення і стала вдихати приємний аромат.
– Свататися прийшов до тебе, Валю. Ти ж знаєш, я завжди любив тебе. І зараз люблю!
– Таку? – почервоніла жінка.
Це був той самий Юрко, який колись був її третім залицяльником…
Після того, як вона вийшла заміж, він працював у Польщі, і ось недавно, з пів року як, повернувся в рідні краї.
Як виявилось, вони стали сусідами.
– Ти для мене така сама, як і була, добра, з відкритим серцем, очі в тебе блакитні, променисті. Тільки … Трохи сумні останнім часом!
Валентина оцінюючим поглядом подивилася на претендента в наречені.
– І ніякий він не маленький і не сухенький, – відзначила про себе жінка. – Дуже ще навіть дужий і молодцюватий… А що лисуватий, так це модно зараз. А якщо його трохи підгодувати, то він взагалі буде ще ого-го…
– Ну, проходь, – запросила господиня гостя. – Цукру в мене немає, а ось пиріг з вишнями пора з духовки виймати. Ти який чай любиш – чорний, чи зелений?
– Я тебе люблю, – дістав з піджака Юрій червону оксамитову коробочку, в якій виблискувала золота обручка. – Ти вийдеш за мене, Валентино!
– Ну, коли з розміром каблучки вгадав, вийду, а як не вийти?! – щасливо засміялася Валентина.
Обручка їй підійшла, і незабаром щасливі молодята побралися…
