Життєві історії

Віра готувала святкову вечерю, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила мама. – Віро! – вигукнула вона в слухавку. – Мені дзвонила сваха! Ти що надумала?! – І тобі привіт, мамо! А можеш пояснити, – усміхнулася донька. – Не прикидайся! Це Андрій тебе підмовив?! Точно він, я так і знала! – невдоволено затараторила мама. – Мамо, я справді тебе не розумію! Поясни про що ти! – здивовано сказала Віра, нічого не розуміючи

– Прокидайся, сонечко! – тихо сказав Андрій, зайшовши в спальню.

Віра розплющила очі, ліниво потяглася і подивилася на Андрія – той стояв, посміхаючись, з підносом, на якому була чашка кави та квітка у стаканчику.

– З ювілеєм нас! – сказав він.

– Дякую, любий, дуже приємно, і я тебе вітаю.

Андрій та Віра одружені вже десять років, йому – 38, їй – 35. Є все – своя квартира, машина, в обох цікава робота, немає тільки дітей, бо вони їх поки що не хочуть. Своє взаємне бажання вони озвучили один одному перед розписом, і їм було трохи смішно на весіллі слухати тости, на кшталт: «І дітей вам побільше!». Вони нікому не розповідали про свій намір – не мати дітей, просто не вважали це за потрібне.

Причин було багато: по-перше, Віра була з багатодітної сім’ї, друга з шістьох. З малку у неї були обов’язки з догляду за молодшими, іноді уроки ніколи не було повчити. Андрій – єдиний син у самотньої матері, але він теж був не в захваті від маленьких дітей. До мами іноді приходила в гості тітка Оля з дуже примхливою донькою Катею, яка тільки щось станеться – одразу сльози, і тоді Андрій йшов гуляти мало не до ночі, поки не піде тітка Оля зі своєю донькою. А ще перед весіллям молоді винаймали квартиру, де сусіди зверху не давали спокійно жити – багато дітей, сварки в будинку та постійний тупіт ніг.

– Господи, ніби додому потрапила, все те саме, – зітхала Віра.

З цих її слів і було вирішено – жодних дітей, згода взаємна. Років зо три ніхто нічого не підозрював, але перша заговорила мати Віри:

– Віро, тобі вже скоро 28 років, ви взагалі думаєте про дітей?

– Ні, мамо, не думаємо.

– Це ще чому? Може з вами щось не так? Перевіртеся.

– Та все у нас так, ми самі не хочемо.

– Ви що!? Час іде, годинник цокає, коли ти зібралася народжувати?

– Ніколи.

Мати подивилася на Віру з таким обличчям, ніби дочка сказала щось дуже погане.

– Та ти що! Твій старший брат до тридцяти років вже дітей трьох має!

– І що у цьому хорошого? Ти подивися на нього – він уже весь втомлений, зі своїх робіт не вилазить, щоб малих прогодувати!

– Це тимчасові труднощі!

– Тимчасові? Поки дітям 18 не виповниться?

– Ну ви б хоч про одну дитину замислилися!

– Не хочемо!

– Та де це бачено – дорослі люди та народжувати не хочуть! Це егоїзм чистої води! Інші пари поросять Бога, щоб хоча б одного народити, з дитбудинку беруть, а ви? Я впевнена – це Андрій тебе підмовив, ось негідник!

– Це дитинство мене навчило.

Посварилися. Після цієї розмови мати одразу ж зателефонувала всім, кого тільки можна, в тому числі й свасі – матері Андрія, та ще й посварила її у поганому вихованні сина-егоїста. Та, у свою чергу, почала заступатися за сина, але все ж таки йому зателефонувала.

– Андрій, що сталося? Може, Віра нездужає, а ви від нас приховуєте? Є багато виходів, наприклад процедури різні.

– Мамо, та які процедури, ми просто вирішили, що у нас не буде дітей, от і все.

– Але ж це ненормально, великий гріх!

– А в чому гріх? Це наше свідоме рішення! Гріх – це народжувати і не любити свою дитину.

– От народили б і полюбили! Але я чомусь певна, що з Вірою щось не так, а ви все приховуєте.

Дзвонила і тітка Оля:

– Ти що ж матір до сліз довів? Діти – це щастя, буде кому склянку води принести.

– Ой, ось тільки не треба про склянку! Ваше щастя он заміж вискочило, поїхало і не дзвонить, хіба не так? Мама мені розповідала, що ви переживаєте із цього приводу. Вона сина народила, до вас не їде, щоби онука показати, і до себе не кличе.

– У них маленька квартира, для мене там немає місця.

– На якийсь час розкладушку поставити неможливо? Катя просто не хоче вас кликати. І взагалі, у кожного своє щастя не треба його нав’язувати.

– Ти ж матір свою ображаєш, вона онуків не дочекається.

– Тобто ми маємо відмовитись від свого усвідомленого рішення лише для того, щоб у мами були онуки? Дивна умова, вам не здається?

Дзвонив і старший брат Віри:

– Сестро, ти що там надумала? Навіщо ви взагалі сім’ю створили, якщо не хочете дітей?

– Щоб насолоджуватися життям удвох, Віталіку, щоб любити одне одного, бути разом, і водночас відчувати свободу та незалежність. Я не хочу виглядати так, як твоя дружина – у 27 років. А ти на кого перетворився?

– Ви молоді, здорові, взяли собі в голову якусь нісенітницю! – не вгамовувався Віталік. – Твій Андрій ще пошкодує, що налаштував тебе на таке, коли стане старим. Склянку води подати не буде кому.

– А ти знаєш, що будинки для літніх людей перепоанені, і практично у кожного дідуся є діти і онуки?! Чи багато дітей беруть на себе відповідальність щодо догляду за нездужими батьками? Та й взагалі – чого ви до нас причепилися? Ми ж не перекладаємо цю проблему на когось, ми навпаки – уникаємо проблем. Що вам всім треба – щоб ми народили дитину, а підмовив, а я сама вирішила.

Дивували й друзі: здавалося б – їм якась справа? Але все менше запрошували на свої свята, кидаючи подружжю такі фрази: Вас можуть наші діти дратувати!. Повне нерозуміння, і майже загальний ігнор. Залишилися лише ті, хто до цього нормально поставився – наприклад, родина Микитенків: у них теж не було дітей, але через здоров’я дружини Алли, проте ні на які процедури вона йти не збиралася: вийде – так вийде та й чоловік згоден. Тож Микитенки були майже однодумцями. Саме Микитенки мають прийти сьогодні на святкування ювілею. Родичів Віра з Андрієм не чекали – всі якось сварилися між собою, теплих стосунків не було, лише рідкісні дзвінки для спілкування, але стосунки між подружжям залишалися ніжними та глибокими.

– Ну що, скоро відпустка? – Запитали Микитенки. – Куди поїдемо цього разу?

– Гори були торік, давайте тепер спустимося річкою. Ось який маршрут вибрали.

Андрій розклав карту на столі, друзі схилили над нею голови. Шлях серйозний та складний, треба все точно та вдумливо спланувати.

Вам також має сподобатись...

Олена святкувала ювілей. Вона запросила колег по роботі в кафе. Олена сама склала меню, продумала, як прикрасити залу. Настав день народження. Іменинниця сходила в салон краси, вбралася у нову сукню, приїхала в кафе і сіла у центрі столу. До приходу гостей залишалося пару хвилин. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять, пів години. На порозі кафе ніхто так не з’являвся. Олена вже не знала, що й думати

Ольга купила своєму онукові Миколці подарунок. Жінка вирішила сховати його, щоб хлопчик не побачив сюрприз раніше, аніж треба. Ольга поклала подарунок у шафу там, де був верхній одяг. Для надійності жінка прикрила подарунок куртками… До свята залишалося зовсім трохи. Ольга займалася приготуваннями, поралася по господарству. А якось Ольга прийшла додому і раптом зрозуміла, що поки її не було вдома, до неї явно навідувалася її сваха Марія. Двері були відчинені. На столі стояла брудна тарілка і склянка… Ольга глянула на відро для сміття і очам своїм не повірила

В Надії не стало дядька Олексія і його дружини Наталі. Надія, сумувала більше, аніж їхній рідний син Олег! Вона дуже любила родичів… Олег вирішив продати будинок батьків. Знайшов покупців, тільки треба було винести весь мотлох. – Допоможи все викинути, га? – попросив він Надію. – А можна я меблі собі візьму? – запитала та. – Та хоч все забирай! Бери, що треба, цінного у них нема нічого… Олег продав будинок і поїхав. Надія вирішила розібрати коробку з одягом. Раптом з неї випав якийсь пакунок. Надія здивовано розгорнула його і аж присіла від побаченого

Олег повернувся додому і одразу кинувся на кухню, де чаювали його мама та його наречена Віра. – Олеже, сідай з нами пити чай. Віра таке печиво спекла, – Вероніка Михайлівна лагідно подивилась на сина. Олег мовчав. – Сину, щось сталося? – захвилювалася мама, помітивши, що син дуже схвильований. – Ти спеціально це зробила? – раптом вигукнув Олег, дивлячись на Віру. – Що зробила? – не зрозуміла Віра. – А ти мабуть все знала, і підтримувала її! – Олег перевів погляд на маму. – Олеже, я не розумію тебе, ти про що? –  Вероніка Михайлівна здивовано дивилася на сина, не розуміючи, що відбувається