Життєві історії

Василь прийшов додому пізно. Він відкрив двері своїм ключем й увімкнув світло у коридорі. – Юлю, Вірочко, я вже вдома! – гукнув він дружину і доньку. – Я тут зайшов по дорозі в магазин, купив продуктів, смачненького… – Василю, нам треба поговорити, – раптом зупинила його Юля, яка вийшла з кімнати. – Ходімо на кухню, Вірочка спить… Василь здивовано пішов за дружиною. – Ну, говори, що сталося? – сказав він Юлі. – Сталося дещо незвичайне, – якось дивно промовила дружина. – Ось дививсь сам… Юля простягнула чоловікові якийсь аркуш паперу. Василь швидко прочитав, що там написано і оторопів від несподіванки

Василю не любив ходити кудись зі своєю дружиною, Юлією.

Він не любив свята, коли за одним столом збиралася численна рідня. Чоловік не любив дні народження друзів…

Усі приходили з дітьми, і неодмінно Василь чув питання, яке його хвилювало до глибини душі:

– А у вас колись нарешті спадкоємці з’являться?!

– Так, Васильку, пора б уже. Ви б із цим питанням не тягнули…

Василь сердився. Він не розумів, як це так, у нього молода, красива жінка, а дітей ніяк немає?

Он, у брата двоюрідного дружина маленька, худенька, зате аж трьох синів народила й доньку на додачу!

…Василь і Юлія прожили без дітей вісім років.

Василь шаленів, а Юля відчувала себе винною, бо причина була в ній.

Вона проходила якісь нескінченні процедури, навіть до ворожок їздила, от тільки все було безрезультатно…

Деколи Василь ішов і гульбанив зі своїм приятелем.

– А ти чого гульбаниш? – докоряв він друга. – У тебе двоє хлопів. Якби я мав сина, я б вдома сидів…

– Ой! – махав рукою друг. – Набридла мені моя! Грошей я, бачте, мало їй приношу!

– То ти не гульбань, і грошей буде більше.

– А толку? Їй скільки не принеси – все буде мало!

– Он воно, життя яке… – важко зітхав Василь. – У кожного свої проблеми…

…Юлі теж було не краще. Останнім часом їй стало прямо неприємно бути на роботі!

Всі в її відділі навперебій про своїх діток, чи онуків розповідають.

І тільки Юля одна мовчить, дивлячись уважно у свої папери…

– Юлю, вибач, що втручаюся, – делікатно почала якось одна з колег, коли вони вийшли з роботи. – Бачу я, як ти переживаєш, коли мова про дітей заходить.

А ви не думали з чоловіком, щоб вам дитинку взяти? У мене родичка у дитбудинку працює, багато там хороших діток…

– Я про це ніколи не думала… Мені хочеться самій народити свого, рідного! Та й чоловік навряд чи погодиться на прийомного малюка…

– Ти ж із ним про це не говорила! Запитай, може, захоче…

…Юля не стала того разу говорити з Василем. Нещодавно вона пройшла чергові процедури і все ще сподівалася, що зможе народити сама.

Про розмову з колегою вона згадала аж через пів року, коли стало зрозуміло, що процедури знову не дали результатів…

Непросто було переконати Василя сходити у дитбудинок.

Два вечори після розмови про це він гульбанив з другом, потім відсипався.

– Ходімо, – нарешті буркнув він під ніс.

– Куди, Василю? – не одразу зрозуміла дружина.

– В дитбудинок, ти ж сама запропонувала. От і підемо, а що робити залишається? Тільки обирати будемо тільки хлопців.

– Добре, Василю, як скажеш…

Юля зраділа, поспіхом зібралася, переживаючи, що той передумає.

У дитбудинок вони ходили кілька разів. Василь не любив запах цього приміщення. Там пахло вогкістю, з їдальні чувся запах риби, яку він терпіти не міг. В будь якому вигляді…

У великій залі їм показували малюків, яких можна було всиновити.

Цього разу хлопчиків було семеро, але як не вдивлявся в їхні обличчя Василь, так нічого свого рідного побачити і не зміг…

У Юлі йшли сльози, їй хотілося взяти всіх, вона, переживаючи, чекала, що вирішить чоловік. Тяжко було тут бути…

Раптом у залу прибігла маленька дівчинка. Світле волоссячко, великі блакитні очі, довгі вії… Прямо сама чарівність!

Якщо хлопці стояли, як по струночці, скоса поглядаючи на незнайомих дядька з тіткою, то дівчинка сміливо залізла до Василя на руки і затишно влаштувалася там.

Міцний чоловік у ту ж мить відчув, що він зробить все для цієї крихітки.

Йому раптом захотілося захищати та оберігати її.

Василь глянув на дружину і кивнув головою.

– Ти вибрав її?! Ти ж хотів хлопчика! – ахнула Юлія.

– Значить, така наша доля. Бог із ним… Нехай буде донька…

За розмовами про вдочеріння подружжя провело пів ночі.

Після дотримання всіх необхідних формальностей у їхньому будинку з’явилася Вірочка.

Вірочці було три з половиною рочки. Вона була дівчинкою абсолютно непримхливою: де посадиш – там і сидить, що приготуєш – те і їсть.

З появою Вірочки багато чого в будинку змінилося: тепер усюди лежали дитячі речі, іграшки.

Увечері Василь разом із нею дивився мультики, а перед сном Юля читала доньці казку.

Якщо Вірочка спала, то прийомні батьки ходили навшпиньки, щоб не розбудити її.

Але найголовніша зміна була в тому, що тепер їхній будинок був наповнений дитячим галасом і сміхом.

Василь більше не гульбанив з приятелем, у вихідні вся родина йшла гуляти у парк.

Вірочка зазвичай бігла попереду в ошатній сукні, а Василь з Юлею гордо йшли позаду, милуючись донькою…

…Пройшло майже чотири роки. Вірочці виповнилося сім років – майже першокласниця.

Першого вересня Вірочку проводжали до школи і мати, й батько.

Василь глянув на доньку, яка стояла з букетом квітів, і раптом його осяяло!

Дочка ж на його дружину схожа! Точно схожа…

Кучеряве волоссячко, той самий колір очей. Як таке може бути?

Василь прийшов додому, дістав альбом зі старими фотографіями, знайшов там фотографію дружини в першому класі.

Наче одне обличчя!

Василя почали турбувати неприємні сумніви, і він вирушив до приятеля і поділився з другом своїми сумнівами.

– Уявляєш, Вірочка – копія дружини! Ні, ну не може бути, щоб Юля народила її і в дитбудинок віддала, ми ж вже одружені були, коли Вірочка на світ з’явилася… Не міг я нічого не помічати…

– Оце ти нагадував, так навигадував! – засміявся друг. – Кажуть, що всиновлена дитина часто стає на прийомних батьків схожою. Так природа влаштована…

– Несправедливо якось, – обурювався Василь. – Чому ця природа вирішила, що Вірочка має бути схожа на Юлю, а не на мене? Я що їй не батько? І люблю я доньку анітрохи не менше, аніж дружина її любить. Іноді ночами прокидаюся і підходжу подивитися, чи не зсунулася у Вірочки ковдра, а якщо так – то акуратно поправляю.

Ні, ну не справедливо… А якби ми хлопця взяли, він став би на мене схожий?

– Хто ж його знає, може й на тебе…

– Хочу сина, схожого на мене!

Василь вже був готовий поговорити з дружиною про усиновлення хлопчика, але того вечора Юля йому влаштувала сварку за те, що той прийшов додому веселий…

– І не соромно тобі перед донькою?! – сварилася вона.

– Соромно, дуже соромно… – відводив очі у бік Василь. – Обіцяю, цього більше не буде. От якби я мав сина…

– Іди, лягай, поспи, – сказала Юля і Василь покірно пішов у ліжко…

…А через кілька днів сталося несподіване.

Василь прийшов додому пізно. Він відкрив двері своїм ключем і увімкнув світло в коридорі.

– Юлю, Вірочко, я вже вдома! – гукнув він дружину і доньку. – Я тут зайшов по дорозі в магазин, купив продуктів, смачненького…
– Василю, нам треба поговорити, – раптом зупинила його Юля, яка вийшла з кімнати. – Ходімо на кухню, Вірочка недавно заснула…

Василь здивовано взяв пакет з продуктами і пішов за дружиною.

Чоловік сів за стіл.

– Ну, говори, що вже сталося? – сказав він Юлі.

– Сталося дещо незвичайне, – якось дивно сказала дружина. – Ось дивився сам.

Юля простягнула чоловікові якийсь аркуш паперу.

Василь швидко прочитав, що там написано і оторопів від несподіванки.

Це була виписка з лікарні. Юля була вагітна!

Вона ходила до лікаря! Сталося справжнє диво!

Василь пустив скупу чоловічу сльозу від щастя…

Хотів навіть піти до друга і відзначити цю подію, але Юля строго сказала:

– Ще раз таке – подам на розлучення і заберу дітей.

Бажання одразу зникло. Сімʼя для Василя була набагато важливішою…

…Юля народила здоровенького хлопчика, якого назвали Андрій.

Коли син трохи підріс, вони всією сім’єю почали ходити на прогулянки в парк.

Бабусі, які сиділи на лавках, шепотілися:

– Гляньте-но, тільки! Донька – копія мама, а син – весь у батька…

Вам також має сподобатись...

Надія Миколаївна мила на кухні посуд, коли відкрилися вхідні двері і на порозі з’явилася невістка. Світлана зайшла у квартиру свекрухи, нахабно пройшла до центру спальні, не роззуваючись. – Світлано, що з тобою? Що сталося? – розгублено бурмотіла Надія, побачивши сльози та розмазану туш. – Ану сідай, розповідай. – Я розлучаюся з вашим Славком. Погано Ви його виховали! – крізь сльози сказала Світлана. – Та що ж сталося, поясни? – Надія Миколаївна здивовано дивилася на невістку, нічого не розуміючи

Ніна підливала огірки, коли подзвонив телефон. Дзвонила свекруха. – Ніно. Нам треба серйозно поговорити, – відразу сказала Марина Леонідівна. – Слухаю, – зітхнула Ніна. – Ніно, що ти робиш? Зовсім Миколу заїздила. Розумію, що ти сумуєш. Так приїхали б разом. – почала свекруха. – Я не розумію ви про що? – здивувалася Ніна. – Як не розумієш? Він до обіду з батьком працює, а потім їде до вас.Уяви, скільки він вже наїздив за тиждень, – пояснила Марина Леонідівна. – Я нічого не розумію. Ми Миколу вже тиждень не бачили! Так куди ж він їзде? – здивовано запитала Ніна, нічого не розуміючи

– Все, я від тебе йду! – з порога сказав дружині Сергій і поліз у шафу по валізу. – Йду назавжди. – Слава Богу, – несподівано для чоловіка сказала Олена. – Ти звісно, молодець, що нарешті все це затіяв. Але перед тим, як піти, будь ласка, напиши мені розписку. – Що? Яку ще розписку? – розгубився Сергій, і здивовано глянув на дружину

Ірина Федорівна взяла порожню баночку і вирішила сходити до сусідки Дарини. Вона подзвонила у двері. Відкрила мила дівчина. – У вас солі по-сусідськи не знайдеться? – запитала Ірина Федорівна. – Ох так, будь ласка, проходьте! – заметушилася Дарина. У квартирі було затишно й тихо. У коридорі ходив величезний пухнастий кіт. Ірина Федорівна пішла на кухню за Дариною. – Та я, взагалі-то, не стільки за сіллю, скільки для того, щоб поговорити з вами, – сказала вона. – Я мама вашої сусідки Олени. І вона має до вас деякі запитання. Дарина аж застигла з чашкою в руках