Віка як усі дівчата мріяла знайти того єдиного, з ким буде щасливе все життя. Кавалерів було достатньо. І не дивно: струнка, симпатична, весела. Вона з першого погляду привертала увагу представників сильної половини людства.
Чоловіки закохувалися у Віку на раз-два. Причому – без пам’яті. Гарно доглядали, дарували подарунки, готові були кинути до її ніг що завгодно.
Віка посміхалася і нічого не просила. Не хотіла. Не йокало серце.
Погуляє з хлопцем тиждень, у кіно з ним сходить, у кафе і на цьому кінець. Іди, мовляв, на всі чотири сторони, друже, а я берегти себе буду і свого судженого чекатиму.
І дочекалася. У двадцять шість років закохалася нарешті. І дуже серйозно.
Дивно те, що її обранець нічим таким особливим не вирізнявся. Чоловік як чоловік. Не красень. Зріст середній. Міцної статури.
Подруги дивувалися:
– Що ти в ньому знайшла?
– З ним цікаво! – Відповідала Віка. – Кожен день не схожий на попередній. А скільки він знає! Як цікаво розповідає! Сюрпризи любить робити. І все в нього так спритно виходить! А як він на мене дивиться… Здається в саму душу заглядає… У мене навіть мурашки тілом бігають…
– У коханні зізнався вже?
– Ні, але я й так знаю, що він любить мене.
– Звідки?
– Він уважний дуже, дбайливий. Я іноді сама не знаю, чого хочу, а він знає. І ніколи не помиляється. Не уявляю, як я жила раніше без нього.
– Щаслива…, – заздрили подружки.
– Дуже …, – З придихом відповідала Віка і мрійливо заплющувала очі …
Вони одружилися за півроку.
Вже за рік Віка заговорила зовсім по-іншому.
– Не розумію, що сталося із Сергієм. Куди подівся чоловік, який мене підкорив?
– А що таке? – Подружкам, зрозуміло, це дуже цікаво.
– Не знаю. Спочатку все добре було. А потім… Потім він ніби видихнув. Прийде з роботи та до комп’ютера. Не поговорить зі мною, не поцікавиться як справи. Про квіти і подарунки, які раніше були зрозумілими, і говорити нічого. Навіщо, каже, вони тобі? У тебе є я. Є… Як же… Я тільки й бачу, що його потилицю та спину, коли він в інтернеті зависає. Вночі теж саме. Бухне в ліжко і відразу засинає.
– Прямо одразу? – дивуються подружки, – ви ж зовсім недавно одружилися…
– Ось і я говорю: дивно це. Видно, я не потрібна йому. Ні, приготувати, випрати, прибрати, магазинами – це все я. Принести, подати – також. А ось любити… Я вже сумніваюся: чи він любив мене взагалі? А якщо любив, то куди це кохання так швидко випарувалося?
– Може, тобі здається? Кажуть, що таке буває, особливо у перші роки шлюбу, – спробувала заспокоїти Віку одна із подруг.
– Роки… А ми лише рік прожили… Ні, тут щось інше. А ще, знаєте, він раніше мене Вікою називав, а тепер я тільки два звернення чую: мати і дружина.
– В сенсі?
– Без сенсу! – Раптом не витримала Віка. – Так і каже: «Ну, мамо, що у нас сьогодні на вечерю?». Або: «Дружина, де мої шкарпетки?»
– Ти серйозно?
– Абсолютно. У мене іноді таке відчуття, що в мого чоловіка все переплуталося в голові.
– Переплуталося?
– Ну так. Йому, мабуть, здається, що він з мамою живе, а не з коханою жінкою. Ну, чи вважає, що дружина має йому бути замість мами.
– У нього що, матері нема?
– Її не стало кілька років тому.
– То, може, і справді він у тобі маму бачить?
– Не знаю. Але якщо так і далі піде, я не витримаю.
– Невже кинеш? Ти ж його так любила.
– Любила… Хоча тепер я в цьому не така впевнена…
– Тримайся, Віка, все налагодиться. Ти поговорила б з ним, поділилася своїми сумнівами. Скоріш за все твій чоловік про них навіть не здогадується.
– Не знаю… Та й як це все сказати? Сам повинен розуміти… Адже розумів… Раніше… Все розумів… А тепер не хоче. Даремно я таки за нього заміж вийшла. Такий чоловік був! А не вийшла б – може, й досі зустрічалися б. А так… На очах людина зіпсувалася…
Поговорити з чоловіком Віка так і не наважилася. Пожила з ним ще півроку і подала на розлучення.
Тепер Сергій знову її доглядає. Відпускати не хоче.
Сподівається, що Віка одумається.
