Життєві історії

– Здрастуйте, Іван Петрович! – швидко сказала Настя сусідові, пробігаючи сходами. Вона запізнювалася на зустріч, але раптом різко зупинилася і співчутливо запитала: – Іван Петрович, з вами все гаразд? Літній чоловік стояв навпроти своїх дверей, дивився на ключ і мовчав

-Здрастуйте, Іван Петрович! – швидко сказала Настя сусідові, пробігаючи сходами.

Вона запізнювалася на зустріч і швидко бігла на вулицю, але раптом різко зупинилася і співчутливо запитала:

-Іван Петрович, з вами все гаразд?

Літній чоловік стояв навпроти своїх дверей, дивився на ключ і мовчав.

Сльоза застигла на його щоці, але він її не відчував, ніби поринув у важкі думи і не міг відволіктися від них.

Почувши голос Насті, Іван Петрович схаменувся.

-Все добре, Настю, дякую, – сказав він і зайшов у свою квартиру.

Наступного дня Настя запитала в бабусі:

-Що трапилося з Іваном Петровичем? Чому він так рухається неохоче? І виглядає дивно – неголений, куртка у плямах, непричесаний.

-Після того як не стало його дружини Любочки, він ніяк не оговтається. Вже два роки минуло, а йому все не легше. Багато чоловіків звикають, що дружини за ними, як за малими дітьми дивляться – готують, перуть, прибирають. А якщо на старості залишаються одні – губляться і запускають себе.

Іван Петрович зайшов у квартиру, почепив куртку, ліг на диван і заснув. Апетиту в нього давно не було, бажання щось робити – прибирати квартиру, готувати – теж…

…Надія Степанівна намагалася почепити карниз. Шуруп випав, і жінка вирішила прив’язати скотчем карниз до труби від батареї.

У неї вже пів години нічого не виходило. Вона сіла на диван і заплакала. Так стало шкода себе. Три роки, як не стало її чоловіка. Хата потихеньку розвалюється, а вона нічого не може зробити сама… Чужих людей у ​​будинок запрошувати не хотіла – мало що може трапитися…

Щоб трохи заспокоїтись, Надія вирішила вийти надвір. Сіла на лавочку, витираючи сльози.

-Надія Степанівно, що з вами? – поруч стояв Іван Петрович і співчутливо дивився на жінку.

-Треба ж, – подумала вона про себе. – Я вже кілька років не чула його голосу. Ходив, як тінь…

-Та ось… – почала розповідати Надія, і раптом несподівано розплакалася вголос.

Іван сів поряд, погладив її по руці, як дитину, і жінка від тепла та уваги розтанула.

Вона розповідала йому, жалілася, як важко бути одній, як самотньо, як ось карниз зламався, а вона його полагодити не може… І багато чого про сумне життя самотньої літньої жінки…

Іван Петрович випростав спину, розправив плечі, і знову відчув себе сильним чоловіком, який потрібен комусь і здатний допомогти.

-Зачекайте мене, будь ласка, – сказав Іван Петрович, і через кілька хвилин повернувся з валізкою, де зберігав інструменти, – ходіть почепимо ваш карниз.

Через пів години Іван Петрович, умілими та чіткими рухами привів вікно до ладу.

Надія Степанівна пурхала по кухні, і якимось чарівним способом уже встигла поставити віденські булочки в духовку.

По квартирі поплив невимовний запах домашньої випічки, все навколо стало затишним і добрим.

Вони довго пили чай, розповідали один одному історії з життя і дивувалися, як багато в них схожого в житті.

…Тепер вони знову щасливі. Тепер дивуються, як вони прожили стільки років у одному дворі, і зовсім не помічали один одного.

Їхні стосунки наповнені особливою турботою та увагою. Вони бережуть життя та один одного…

Вам також має сподобатись...

Алла вирішила зустрітися з нареченою сина, та обговорити майбутнє весілля. – Іване, дай мені номер Ганни, хочу зустрітися з нею, – сказала сину жінка. Іван залюбки дав номер дівчини матері. Алла призначила зустріч у кафе. – Доброго дня! Що ви хотіли обговорити? – усміхнулася Ганна, підійшовши до столика, за яким сиділа майбутня свекруха. – Сідай, – рішуче сказала Алла. – Ось, це тобі! Ганна сіла за столи, і побачила перед собою якийсь конверт. – Що це? – не зрозуміла вона. – Відкрий, сама все зрозумієш, – якось єхидно сказала Алла. Ганна взяла конверт, відкрила його і застигла від побаченого

Надя приготувала вечерю і покликала чоловіка до столу. Стас зʼявився за хвилину, сів за стіл, почав їсти. Раптом у чоловіка заграла мелодія на телефоні. – Вибач, я на хвилинку, це терміново, по роботі, – сказав він до Наді і вийшов у іншу кімнату розмовляти. Чоловіка не було хвилин пʼять. – Що ж там сталося? Вечеря охолоне! – почала хвилюватися жінка. Надя встала з-за столу і вийшла в коридор. Жінка почула, як Стас з кимось шепочеться по телефону. Надя підійшла ближче до кімнати, прислухалася до розмови чоловіка і застигла від почутого 

Валентина з самого ранку крутилася на кухні. Сьогодні її син приведе наречену. Стіл вже був накритий, коли у двері подзвонили. – Проходьте, – усміхнулася Валя. – Мамо, це Поліна! – весело вигукнув Павло. – Дуже приємно. Ходімо за стіл, – запросила Валя. За столом Валентина розпитувала Поліну про плани на життя. Але після того, як Поліна розповіла про своїх батьків, Валентина змінилася. – А яке у тебе прізвище? – запитала вона. Поліна назвала прізвище. – Геть з нашого дому! І більше, щоб я тебе не бачила, – вигукнув Валентина. Павло та Поліна здивовано переглянулися між собою, не розуміючи, що відбувається

Марія з Віктором поїхали знайомитися зі своїми сватами – Ігорем та Ритою. Віктор подзвонив у дзвінок. Двері відкрилися. На порозі стояв сват Ігор, а за ним – його дружина Рита. – Ну, здрастуйте! – привіталась вони хором. – Проходьте, проходьте, – сказав Ігор. Марія з Віктором зайшли в коридор. Рита стала оцінювати зовнішній вигляд свахи. – Так, вдягнена модно, коштовності справжні, – думала вона. – А чого це Марія на мого Ігоря так дивиться? Рита здивовано глянула на чоловіка. – І мій на неї! – подумала жінка. – Марічко, це що ти?! – раптом запитав Ігор. Всі застигли, не розуміючи, що відбувається