Життєві історії

– Здрастуйте, Іван Петрович! – швидко сказала Настя сусідові, пробігаючи сходами. Вона запізнювалася на зустріч, але раптом різко зупинилася і співчутливо запитала: – Іван Петрович, з вами все гаразд? Літній чоловік стояв навпроти своїх дверей, дивився на ключ і мовчав

-Здрастуйте, Іван Петрович! – швидко сказала Настя сусідові, пробігаючи сходами.

Вона запізнювалася на зустріч і швидко бігла на вулицю, але раптом різко зупинилася і співчутливо запитала:

-Іван Петрович, з вами все гаразд?

Літній чоловік стояв навпроти своїх дверей, дивився на ключ і мовчав.

Сльоза застигла на його щоці, але він її не відчував, ніби поринув у важкі думи і не міг відволіктися від них.

Почувши голос Насті, Іван Петрович схаменувся.

-Все добре, Настю, дякую, – сказав він і зайшов у свою квартиру.

Наступного дня Настя запитала в бабусі:

-Що трапилося з Іваном Петровичем? Чому він так рухається неохоче? І виглядає дивно – неголений, куртка у плямах, непричесаний.

-Після того як не стало його дружини Любочки, він ніяк не оговтається. Вже два роки минуло, а йому все не легше. Багато чоловіків звикають, що дружини за ними, як за малими дітьми дивляться – готують, перуть, прибирають. А якщо на старості залишаються одні – губляться і запускають себе.

Іван Петрович зайшов у квартиру, почепив куртку, ліг на диван і заснув. Апетиту в нього давно не було, бажання щось робити – прибирати квартиру, готувати – теж…

…Надія Степанівна намагалася почепити карниз. Шуруп випав, і жінка вирішила прив’язати скотчем карниз до труби від батареї.

У неї вже пів години нічого не виходило. Вона сіла на диван і заплакала. Так стало шкода себе. Три роки, як не стало її чоловіка. Хата потихеньку розвалюється, а вона нічого не може зробити сама… Чужих людей у ​​будинок запрошувати не хотіла – мало що може трапитися…

Щоб трохи заспокоїтись, Надія вирішила вийти надвір. Сіла на лавочку, витираючи сльози.

-Надія Степанівно, що з вами? – поруч стояв Іван Петрович і співчутливо дивився на жінку.

-Треба ж, – подумала вона про себе. – Я вже кілька років не чула його голосу. Ходив, як тінь…

-Та ось… – почала розповідати Надія, і раптом несподівано розплакалася вголос.

Іван сів поряд, погладив її по руці, як дитину, і жінка від тепла та уваги розтанула.

Вона розповідала йому, жалілася, як важко бути одній, як самотньо, як ось карниз зламався, а вона його полагодити не може… І багато чого про сумне життя самотньої літньої жінки…

Іван Петрович випростав спину, розправив плечі, і знову відчув себе сильним чоловіком, який потрібен комусь і здатний допомогти.

-Зачекайте мене, будь ласка, – сказав Іван Петрович, і через кілька хвилин повернувся з валізкою, де зберігав інструменти, – ходіть почепимо ваш карниз.

Через пів години Іван Петрович, умілими та чіткими рухами привів вікно до ладу.

Надія Степанівна пурхала по кухні, і якимось чарівним способом уже встигла поставити віденські булочки в духовку.

По квартирі поплив невимовний запах домашньої випічки, все навколо стало затишним і добрим.

Вони довго пили чай, розповідали один одному історії з життя і дивувалися, як багато в них схожого в житті.

…Тепер вони знову щасливі. Тепер дивуються, як вони прожили стільки років у одному дворі, і зовсім не помічали один одного.

Їхні стосунки наповнені особливою турботою та увагою. Вони бережуть життя та один одного…

Вам також має сподобатись...

Жанна прибирала в квартирі, коли подзвонила свекруха. – Нам треба поговорити! – серйозним тоном вимовила Дарина Олексіївна. – За годину чекай! Дівчина здивувалася дзвінку, оскільки особливого контакту зі свекрухою не підтримувала. Жанна накрила на стіл, свекруха прийшла за годину, як і обіцяла. – Чаю? – люб’язно запропонувала Жанна. – Я не за цим сюди прийшла! – холодно процідила свекруха. – Хотіла дізнатися, скільки ти ще наглітимеш? – Ви про що? – не зрозуміла Жанна. – Не прикидайся! Я не дозволю тобі використовувати мого сина! – вигукнула свекруха. – Та про що ви? – Жанна здивовано дивилася на Дарину Олексіївну, не розуміючи, що відбувається

Марійка досмажила котлетки, поставила на стіл картоплю. – Грицю, ходи снідати! – гукнула вона чоловіка. Через хвилину на кухню зайшов Грицько. – Ой яка смакота! – потер він руки і сів за стіл біля дружини. Раптом на вулиці почувся якийсь шум. Відкрилася хвіртка і на подвірʼя почали заходити якісь люди. Марійка аж підскочила від несподіванки. – Це хто такі? – тільки й спитала вона в чоловіка, нічого не розуміючи

Валентина поклала телефон на стіл і кинулась до кімнати, де дід Андрій з онуком Стасом сиділи біля ноутбука. – Ану, швидко переодягайтеся! До нас зараз гості прийдуть, – вигукнула Валя. – Валю, що сталося? – запитав чоловік. – Нема часу пояснювати. Переодягайтеся, я кому кажу! – повторила Валентина. – А я щось на стіл швидко приготую. За годину Валентина накрила стіл. Дідусь Андрій та Стас допомогли розставити тарілки, як раптом у двері подзвонили. – Прийшли! – вигукнула Валя і кинулася відкривати двері. Стас вирушив за бабусею слідом, вона відкрила двері, Стас глянув на “гостя” і застиг від несподіванки

Оля вийшла на обідню перерву у кафе, пообідати. – О, Марія, привіт! Біля тебе не зайнято, – підійшла вона до столика за яким сиділа її подруга. – Не зайнято, – кивнула у відповідь Марія. – А ти чому така сумна? Щось сталося? – запитала Оля у Марії, сідаючи поряд. – Сталося, Олю! Ще й як сталося! – сказала Марія і гірко заплакала. – Ну, розповідай! – скомандумала Оля, дочекавшись коли подруга трохи заспокоїться. Марія зробила ковток води і все розвоаіла Ользі. Оля вислухала подругу і аж рота відкрила від почутого